«Пігмаліон» Володимир Дрозд

Читати онлайн оповідання Володимира Дрозда «Пігмаліон»

A- A+ A A1 A2 A3

Коли вона одяглася і з'явилася перед його очі, Пігмаліон раптом подумав, що недаремно він стільки вечорів чекав на неї там, на перехресті міських вулиць,— вона ж таки прийшла до нього, хіба що трохи, літ на п'ятнадцять, запізнилася.

Уперше Майстер сидів на терасі не сам.

Було раннє надвечір'я, і од щедрості барв наморочилося в голові.

— Це усе сотворив я, — він погордливо кивнув на селище серед пустині, на гумово-синтетичний сад, на юрми роботів у алеях, роботів, які старанно вдавали, ніби живуть. — Світ, який існує сам у собі і не має внутрішньої потреби спілкуватися з іншими світами. Але прийде час, люди стомляться жити,— Майстер висповідував найпотаємніше,— і тоді мій світ перекинеться на інші планети, де поки що живуть люди...

— І це все сотворив ти? — вона показала на безкінечні бархани пустелі і на барвисту парасолю неба над пісками.

— Ні, це не я, — холодно посміхнувся Майстер, вперше глянувши на сотворений ним світ сторонніми очима: він справді видавався таким крихітним порівняно з безмежжям всесвіту!

— А хто ж сотворив усе це? — в голосі Галатеї забриніло щире захоплення.

— Може, бог, — Пігмаліон саркастично скривив уста.

— А бог — це як і ти, але більший?

— Я сотворив тебе, чого не зумів зробити бог,— відповів Майстер.

Вона опустилася на коліна і поцілувала йому руку.

По кількох щасливих днях, піднявшись з майстерні, од своїх роботів, що в їхніх обличчях було тепер щось від нервово-вуглуватого виду Галатеї, на терасу, Майстер завмер, глибоко зворушений. Вбрана в ясно-синє плаття, вона сиділа в глибокім розлогім кріслі, склавши довгі і тонкі руки, наче крила, на колінах та дивилася, в бік космодрому, на краю якого жевріла у барвах надвечірніх сонць кав'ярня. Майстер спіймав її тривожний, заглиблений у себе погляд, ніби Галатея бродила в ці хвилини по краєчку далекого спогаду і боялася оступитись. Пігмаліон нечутно підійшов, поклав руку їй на плече. Галатея здригнулася.

— Ти пам'ятаєш мене? — запитав з радісною непевністю в голосі.

— Пам'ятаю... — Крізь її бліді щоки проступив рум'янець. — Тепер я пам'ятаю: ти прилітав до мене на блакитних крилах, у тебе була смішна борода і блискучі, іскристі очі...

— Ти мене дивуєш, — рівним, сухуватим голосом сказав Майстер. — За моїми розрахунками ти, колишня, не мусила б мати пам'ять. Виявляється, ти й тоді була щасливим винятком серед роботів. Мозок моїх роботів — чистісінький аркуш паперу, на якім я пишу все, що мені заманеться написати.

Приховуючи розпач, він опустився вниз і подзвонив головному роботові, аби вночі кав'ярню знесли, а на тім місці посадили пластмасовий сад, і хай на ранок сад цвіте. Тоді випив склянку вина, уперше за ці дні, відколи створив її, і вернувся на терасу. Але Галатеї на терасі не було. Кілька хвилин Майстер самотньо сидів у кріслі, як і тисячу вечорів до цього, і колишній страх перед присмерковими тінями пустелі скрадався до нього. Раптом він побачив на схилі пагорба, де стояла кав'ярня, ясно-синю постать Галатеї. Вона швидко піднімалася по доріжці, якою досі ходив лише він, Майстер. Пігмаліон схопився на ноги, метнувся з тераси і побіг селищем навздогінці за нею, не помічаючи здивованих роботів, що звично вклонялися йому вслід — на очах у роботів Майстер ніколи не поспішав.

Він завжди був для них втіленням вищої сили, яка породила і їх, і все довкола, до останньої піщинки в пустелі.

І все ж Пігмаліон запізнився. Він ще здаля побачив на тлі вечірнього неба по той бік скляної стіни блакитні крила зайди. Розпачливий гнів сколотнув його. Але Пігмаліон швидко отямився — будь-що, тільки не видатися смішним у нахабнуватих очах молодика. Зовні спокійний та розважливий, зайшов він до кав'ярні і навіть кивнув чужакові. Галатея і бородань сиділи за столиком одне дроти одного, наче ті двоє землян на телеекрані, і так само трималися за руки, і пальці їхніх рук перемовлялися між собою, як листя татарського зілля, коли в березі повіє вітер.

Вона підвелася назустріч Пігмаліонові і опустила очі:

— Це він, Майстре. Я так вдячна тобі, що ти мене сотворив і дав мені полюбити.

Він сам запрограмував їй любов і вдячність!

— Склянку вина, — сказав він, стенувши плечима, ніби це його ніяк не обходило, і сів за свій крайній, біля скляної стіни, столик.

Галатея слухняно принесла вино і одразу ж вернулася до бороданя. Вони бачили зараз лише одне одного, і Майстер скоро почав сумніватися, чи він ще є тут, на краю сизувато-білої нічної пустелі, од якої його відділяла лише прозора скляна павутина. Найрозумніше було б підвестися і піти до себе на терасу, де так тихо й самотньо, де він наодинці із всесвітом, але не було мужності ступити перших півкроку. Почувався порожнім, як бувають порожні оболонки його пластмасових ляльок, коли ті оболонки зношуються і він дарує роботам обнову, а колишні їхні тіла виставляє в музеї масок.

Великий Майстер з дивовижним спокоєм подумав, що це його останній вечір, бо все інше, що він мав, не варте було, щоб заради нього жити.

Він почав пригадувати Землю і хвилини, коли почувався щасливим. Але на пам'ять спливало лише перехрестя, де він безнадійно чекав на неї; а ще — безсонна минулорічна ніч у задушливому готелі, ніч безжальних, дратівливих спогадів, ніч, коли він так і не зумів заснути і трохи не до ранку слухав шум міста за вікном. Шум поволі гаснув, тільки машини все ще проносилися вулицею, шерехтячи колесами об асфальт, а люди нарешті заснули. Він одягнувся і вийшов на вулицю...

Майстер допив вино і дозволив собі озирнутися на них, але їх уже не було в кав'ярні; вони стояли по той бік скляної стіни, на бархані, і молодик, цей Ніхто, ладнав за спиною крила, а Галатея закохано стежила за кожним його рухом. Нарешті зайда одяг крила, повернувся до дівчини і взяв її на руки — дівчину, яку сотворив він, Великий Майстер! Вони плавно знялися в небо і попливли над білястими барханами в сизому мороці літньої ночі і розтанули, тільки у піднебессі, підсвічено далекими сонцями, ще раз прощально зблиснуло синім, наче океан, її плаття...

А Пігмаліон сидів у порожній кав'ярні, ненавидячи себе за те, що досі живе, і несподівано знову пригадував торішню ніч, коли він вийшов з готелю на таку ж пустельну, як піски за скляною стіною, вулицю. Після вечірньої колотнечі дивовижними здалися йому безлюдні міські магістралі, бульвари, сквери, двори. Здавалося, що шерхіт його черевиків об бруківку — то єдиний звук у сонному місті. Небо над будинками було незвично високе, сріблясто-біле, серп молодого місяця виблискував на краю крихітної сизуватої хмарки, що ніби була настромлена на його гострий ріг; світлофори самотньо переморгувалися па перехрестях червоними, золотистими і зеленими, як сонце на його планеті, очищами. Але за ними ніхто не стежив, зграї голубів паслися на чоластих, брукованих вулицях, де вдень було так тісно машинам. Рівне бузкове світло падало з неба, як падає літній дощ, висріблюючи шибки вікон, бані давніх соборів, листя тополь; і лише під деревами що тремтіли ніжні зеленкуваті присмерки. Майстер ішов навмання, куди очі бачили, і ритм його тихої розважливої ходи поволі брав гору над його нічним відчаєм, і думки Пігмаліона потроху світлішали, випогоджувалися, і давно вже душу його по сповнювала така задумлива, добра тиша.

Того досвітку він зрозумів глибоку мудрість природи, яка після бурхливих пристрастей молодості дарувала людині роки спокійної замисленої ходи...

1969