Взагалі ж, в армії я зрозумів: чим менше за спиною в людини "класів і курсів", тим з більшою повагою ставиться вона якщо не до літератури, то до — літератора. Найбільш сумне враження — від напівінтелігентів у формі. Якось я розчищав алею від снігу, мимо ішов підполковник, навіть — кандидат якихось там наук, начальник хімслужби. Солдат — це сучасний кріпак. Тим солодше над ним возвеличитися, коли кріпак — ще й письменник. Підполковник кинув око на насипані мною вздовж алеї кучугури снігу: "Рядовой Дрозд, вы же, говорят, грамотный, сколько параллельных можно провести между двумя точками?" Натяк: нерівно відкидаю сніг. "За теорією Лобачевського — безліч, товаришу підполковник!" — відповідаю. Підполковник почервонів, глипнув на мене, як на особистого ворога, і покрокував далі, притискуючи ліктем шкіряну течку. На заняттях з хімпідготовки він нагадав мені "теорію Лобачевського": підніс до обличчя кулака і виматюкав. Я поскаржився своєму безпосередньому начальнику, майору Шевченку, майор — начальнику училища. Окружна військова газета перед тим надрукувала моє оповідання про військових льотчиків. Мені уже йшлося на "дембель", і начальник училища побоювався, що я, одержавши волю, десь щось напишу про порядки в ЧВВАУЛ. Генерал викликав підполковника і, певно, дав йому доброї прочуханки. Я чергував того дня на прохідній навчально-льотного відділу. Вертаючи від генерала, начальник хімслужби, червоний весь, біжить повз мене. Я виструнююсь, підкреслено чітко віддаю честь. А очі мої, звичайно, сміються. Підполковник зупиняється, ще більш червоніє, трохи не репне від безсилої злості, і шипить мені в обличчя: "Я тоже двадцать один год учился!.."
І все ж такі випадки, хоч вони й траплялися, — винятки. Чітку формулу ставлення армійських чинів до письменника-солдата вивів ще старшина Попович у Сретенську. Він мав свого "каптьорщика", земляка. Хлопця, як тоді у нас казали, "теплого". Тобто, здатного на всілякі дрібні махінації з ротним майном. Він так нікуди й не поїхав із Сретенська, а всі три роки прослужив у "каптьорці". Думаю, що за нових суспільних умов він уже давно—голова якого-небудь кооперативу. Але одну із найвідповідальніших місій у солдатській лазні, коли рота милася, збирати старі онучі і видавати нові, — старшина Попович довіряв тільки мені… Він проголошував перед ротою так: "Письменній портянок не украдьоть!.." Це була з вуст старшини висока оцінка моральних якостей усього нашого пишучого братства. Відтоді я часто повторюю цю геніальну формулу. Думаю, її треба написати на стіні моєї веранди, десь біля входу. Хай відвідувачі виходять з Музею живого письменника морально збагачені… "Письменній портянок не украдьоть!.."
Роман "Веселощі" я дописував у солдатській курилці, поклавши блокноти на коліно. Поки мої товариші по службі додивлялися ранкові сни. Звідси, з курилки, чудесно виднілися синюваті сопки, з-за яких в забайкальське порцелянове небо викочувалося сонце. Я поспішав — наближалися випускні іспити. Спеціальні дисципліни я здавав легко, одержуючи в майбутнє свідоцтво про закінчення військової школи дешифрувальників цілком заслужені п'ятірки. Але прийшов день останнього іспиту — зі стройової підготовки. Напередодні командир взводу відправив мене й сержанта у сопки: "Займайтеся увесь день. Приїжджає комісія з округу. Це буде скандал…" Ми чесно займалися — з годину, поки осіннє сонце не стало пекти. Сержант лежав під кущем і командував, я кидав неслухняну гвинтівку на плече, з плеча, кидав за спину… Потім сержант безнадійно махнув рукою: "Це все — без толку. Пробачте, Володимире Григоровичу, але вас — тільки в кіно знімать. Як карикатуру на солдата…" Сержант поклав пілотку під голову і задрімав: солдат спить, а служба йде. Я дістав з-під гімнастерки блокнота і узявся дописувати останні сторінки "Веселощів". У роту ми повернулися перед вечерею. "Ну, як?" — з тривожною надією запитав командир взводу. "Це все одно, товаришу капітан, як корову до сідла привчать, так письменника до вправ з гвинтівкою", — чесно признався сержант. "А може, його у медсанбат на пару днів сховати? У вас, Дрозд, нічого не болить?" — "Я буду старатися, товаришу капітан!" — пообіцяв щиро. Який медсанбат, коли ми усі уже чистили пір'ячко перед дорогою, лише цим і жили.
І я справді — старався. Іспит приймала комісія з військового округу, на чолі з генералом. Край плацу поставили стола, застеленого червоною скатертю. За ним і сиділа комісія. Офіцери роти стояли збоку, трохи віддалік. І ось — назвали моє прізвище. Бачив, як зблідло обличчя мого капітана. Ішлося ж про авторитет показово-зразкового взводу, про його особистий авторитет. На теоретичні запитання в екзаменаційному білеті я відповів чітко і точно. Залишилося підтвердити глибину своїх теоретичних знань практичною вправою. Я мусив пройти стройовим кроком із гвинтівкою повз стіл комісії, віддати на ходу честь генералу. І ось, вбраний у парадний мундир, у начищених кирзовиках, я покрокував по залитому осіннім, але ще яскравим сонцем асфальтовому плацу. Я так гупав чобітьми, що відлунювало в сопках. Я з усіх сил робив кам'яне, солдатське обличчя. Порівнявшись із столом, різким порухом руки кинув гвинтівку на плече, при цьому геть зсунувши набік рукавом мундира власні окуляри, крутнув головою у бік генерала. Генерал, ухопившись обіруч за своє бабухате черевце, зігнувся над столом, застеленим червоною скатертю, і реготнув: "Ну, комик, ну, комик! Вы что, из цирка его взяли?!"
І тоді мій капітан, рятуючи авторитет показово-зразкового взводу, відважно ступив від гурту офіцерів до столу приймальної комісії. Худий, невисокого зросту, але дуже рухливий, він чітко відкарбував крок, кинув долоню правиці до козирка військового кашкета: "Товариш, генерал, разрешите долежить! Это — писатель!.." — "А, писатель, слышал, слышал… — уже добродушніше сміявся генерал. — Ну, раз писатель, что с него возьмешь… Ставьте пять!.."
І тут мені тільки й залишається, що повторити слова свого колеги, нещодавно мовлені з трибуни київського письменницького зібрання: народ визнав мене письменником…
"Що ви рабіли на гражданці? — найперше спитав мене старшина-білорус, коли я з рюкзаком за плечима і в шинельному хомуті переступив поріг навчально-льотного відділу ЧВВАУЛ. "У редакції працював, товаришу старшина!" — відрапортував я. "А що ж ви там рабіли?" — "Газети робив, товаришу старшина!" — "А, газети, — схвально кинув старшина. — Ну, газети в хазяйстві треба…"
Старшина Семиглазов був блискучий господарник. Усе в чималому господарстві навчально-льотного відділу знало своє місце і надійно зберігалося десятиліттями — від ганчірки і відра до портретів колишнього генералісимуса. Єдине, в чому він почувався непевно, це — ідеологія. І тут я прийшовся йому дуже до речі. Наближаються, наприклад, Першотравневі свята. Ідемо із старшиною в підвал, беремо драбину і два полотнища, червоні, на дерев'яних рамах. На одному білою фарбою вимальовано: "Да здравствует Первое мая!", на другому — "Да здравствует социалистический интернационализм!" Кладемо їх під стіну, біля входу до відділу. "Ну, Дроздь, як будемо вішати, — запитує старшина, ви ж — грамотний, ви ж — газети рабіли". — "Як? На гвіздки, товаришу старшина!" — "Дак я сеє і без вас знаю, що на гвіздки. А як буде політичне правильно: зліва — "Да здравствует Первое мая!", а праворуч од дверей "Да здравствует социалистический интернационализм!" — чи наоборот?" Я глибоко замислююся, набиваючи собі ціну, нарешті речу: "Буде правильно так, як ви, товаришу старшина, сказали". — "Ну, Дроздь, вішай". Я лізу на драбину. Коли гасла вивішені, старшина відходить убік, довго дивиться на них, ворушачи губами. На його сухому, пергаментного кольору обличчі усе ще — сумнів. — "Пойду доложу начальнику", — старшина чеберяє коротенькими ніжками на другий поверх. Я непогано знаю полковника Ксиневича, людину розумну, але жовчнувату, і уявляю їхній діалог… І справді, старшина швидко скочується по сходах униз, лице ображене, краплі поту з-під кашкета. "То що — начальник?" — невинно запитую я. "Дак начальник, — починає жалісливим голосом старшина, і раптом похоплюється: — Калі ви бляху на ремні крейдою чистили, товаришу Дроздь?! Однесіть драбину на місце і приведіть себе в порядок!" І вже навздогін миролюбніше: "Дроздь, а, Дроздь! Крейда — в підвалі, на етажерці!"
В один із осінніх днів старшина Семиглазов стукає у двері лабораторії несподівано рано — десь по шостій: "Дроздь, а, Дроздь, ходіть зо мною". Піднімаємося на другий поверх, старшина одмикає двері кабінету начальника відділу. Над столом полковника Ксиневича — величезний портрет вірного ленінця Микити Сергійовича Хрущова. "Дроздь, а, Дроздь, сніміть сей патрет!" — наказує старшина. Знімаю, наказ є наказ. Ідемо далі по кабінетах, у кожному, за наказом Семиглазова, знімаю портрети "генерального кукурудзовода", уже — менші, стандартні. Нарешті не витримую: "Товаришу старшина, що сталося?" — "А ви що, там, за дверима у себе, рабіли?" — "Писав". — "А ви що, калі пишете, радіо не слухаєте?" — "Навіщо, товаришу старшина?" — "А як не теє, що треба, напишете? Радіо треба слухать щоранку, бо вказівки міняються і їх треба знать. Зняли товариша Хрущова з усіх його постів…" Склавши портрети, кладу їх собі на голову і так несу — слідом за старшиною, що дріботить попереду. Крутими сходами піднімаємося на третій поверх, на четвертий і — на горище. Старшина одмикає двері. І бачу я картину, достойну очей історика неповторної нашої епохи. На просторому горищі, вздовж вузького проходу, з обох його боків стоять портрети і гіпсові бюсти усіх наших вождів, повержених із суспільних вершин їхніх: Сталіна, Берії, Маленкова, Кагановича, Молотова, Шепілова і — дрібніших, уже геть забутих. Окремо — відділення інтернаціональне, там найрясніше — гіпсових Мао Цзедунів… "Товаришу старшина, — вражено гукаю я, — навіщо ви усе це зберігаєте?!" — "Бо в господарстві усе згодиться, товаришу Дроздь, — старшина довго і нудно навчає мене уму-розуму. — І все яно ще не списано, усе яно на мені числиться. І не слід поспішати списувать, бо не знаємо, як яно завтра що повернеться і які будуть вказівки…"
Слава Богу, хоч як у наступні десятиліття ґвалтували історію, а вже — не згодилося. Але той, горищний, кошмар і досі — перед моїми очима.
…Ранок уже з приморозком. Але на клумбі біля казарми ще палахкотять розтріпки, на квітках — заснулі джмелики. Я поспішаю у лабораторію. Творити для людства, яке — жде. Моїх нових творів. Черговий на прохідній віддає пакета, прийшов із солдатською поштою. Зачиняюся в лабораторії, нетерпляче рву шпагат. Грубезна книга, її передала для мене через Ірину Михайлина Коцюбинська. Написано не по-нашому, але я розбираю. "Сучасні радянські письменники". Видано в Югославії. Дивлюся зміст: Олександр Солженіцин, Айтматов, Віктор Некрасов… І — Володимир Дрозд. Оповідання "Колесо". В перекладі на сербохорватську. Книга прекрасно оформлена. Білий цупкий папір, яскрава обкладинка, в супері. Я вперше тримаю в руках книгу з перекладом на іноземну мову власного твору. Ось воно — вдячне людство, вдячні читачі. "Сучасні радянські письменники". Та ще—такі імена. Отже, і я — сучасний радянський письменник. Хай і в кирзовиках та солдатській гімнастерці. Ось і моя біографія. Ще коротенька, але це — тільки початок світового визнання. Я — на порозі світової слави…
І цієї миті лунає знайомий стукіт у двері, знайоме покашлювання: "Дроздь, а, Дроздь!" — "Слухаю, товаришу старшина!" — "Ходи окурки собирать…".
Обриваю мрії про славу всесвітню, схвильовані і розчулені думки про вдячне людство. Іду слідом за старшиною у двір, беру консервну банку. Курсанти училища, майбутні космонавти, потайки курять на перервах в аудиторіях, а недопалки кидають через відчинені вікна униз. Я бреду вздовж довжелезної стіни навчального корпусу, збираю заслинені "акурки". Старшина хилитає слідом, показує пальцем, коли я в підмороженій траві не побачу. З-за соснового лісу по той бік Стрижня, який я колись опишу в "Ирії", піднімається сонце. І небо вгорі, над гарнізонним містечком, оточеним високою стіною, якесь паперове, ніби теж підморожене. І служити мені ще — як мідному казанку — два нескінченні роки, сімсот тридцять днів, сімнадцять тисяч двісті вісімдесят годин… Консервна банка наповнюється, я викидаю смердючі недопалки до смітниці і бреду далі, попід стінами корпусу, уже ні про що не думаючи, навіть — про світову свою славу… "Дроздь, а Дроздь, осьдечки ще один акурок!" Бреду, як Білий кінь Шептало, — в голоблях…
Ось де джерела мого "любомудрства" і мого печального сміху…
19. Катастрофа…
Сміймося ж, хай і печально. Бо тільки сміх очищає і омолоджує душі. Лише сміх над собою і над епохою засвідчує, що ми наперекір усьому ще живі.
Слово "катастрофа" в заголовку розділу я не випадково не взяв у лапки. Хоч ідеться, звичайно, і про мій однойменний роман, який писав, коли був — "рядовим Дроздьом". Але ідеться, як і в романі, про більше — ідеться про духовну катастрофу суспільства. І не узагальнюватимемо надто широко, не списуватимемо власні гріхи і власні хвороби на тих, хто зверху. Ідеться про катастрофу у душах наших, кожного зокрема і всіх, звичайно, разом. І вищеньких, і нижченьких. Бо усі чи — майже всі, за винятком одинаків, і так звані догматики, і так звані прогресивні, але перспективні, усі прийдемо до спільного корита, як прийшов до нього мій Білий кінь Шептало. Важкий дух духовного, морального розкладу, що висить над описаною мною провінційною Терехівкою, задушеною чиновництвом, смак гнилої води — ми тим духом дихали, ми ту воду пили — десятиріччями, ми усім тим просякнуті наскрізь. Ми ходили у чорних костюмах для мертвих — вертаюся до улюбленого анекдоту Василя Симоненка. Навіть вириваючись за кордони нашої "великої зони", ми все те брали з собою. Ніколи не ідеалізував те, що за "великою зоною". У них — свої проблеми. Але саме там, на тлі все ж нормальнішого людського буття, наші чорні костюми для мертвих і наші скаламучені, хворі душі бачилися особливо зловісно і страшно.
Величезний білий готель у центрі Ліми, столиці Перу. Бреду широким майданом і помічаю ще здаля: куцувата, повненька людинка у чорному костюмі, чорній краватці і чорному фетровому капелюсі чеберяє вздовж готельної стіни. Наблизилася до рогу будинку, ступила за ріг, притулилася до стіни спиною, озирнулась, випроставши шию. І — подріботіла далі, не відступаючи від стіни. Знову добігла до рогу, знову — потайки з-за рогу озирнулася. А небо, а стіни — аж дихають жаротою, спека — за тридцять градусів. Південна Америка. Ми мешкаємо у цьому готелі, ми — делегація Товариства дружби. Наздоганяю людину у чорному костюмі (аж дивитися на нього страшно в цьому гарячому пеклі) уже по той бік готелю, окликую. Злякано озирається. Так і є — Олександр Сергійович, мій сусіда по номеру, начальник цеху Московського коньячно-горілчаного заводу. Уперше, як і я, в капіталістичній країні. "Що це ви робите?" — дивуюся. Олександр Сергійович дивиться на мене мертвіючими од неусвідомленого гаразд страху очима: "За мной следят… Я — проверяю… Следят как за бывшим партизаном…"
Цієї темної на тлі білосніжного, розпеченого сонцем готелю у Лімі, цієї трагічної постаті уже ніколи не забудеш. Це — ніж у твоє серце. Як би ти не намагався самого себе переконати, що рана давно зарубцювалася. Як ніколи не забудеш натовпи своїх співвітчизників у темних парах і темних плащах — тодішня наша обов'язкова для виїжджаючих за кордон уніформа — попід вікнами магазинів з уціненими товарами в Чехословаччині. Або — киянина, почесного будівельника, у римському універмазі для бідних. Він проминає контролерів універмагу з високо піднятими обома руками і вибачливою усмішкою злидаря: мовляв, нічого не крав… А на грудях чорного стандартного костюма сяє Золота Зірка Героя Соціалістичної Праці. Це все — ми. Хто "проходит, как хозяин, необьятной Родины своей". По одній шостій земної суші. Як навчали нас у школі. І ось це— ми: в тих же чорних парах на Золотих пісках Болгарії бредемо по залитому сонцем пляжеві. Шукаємо пляж нудистів. Тих, хто купається голяка. Добредаємо, але там уже — повно "наших". У темних костюмах, лежать вони за піщаними дюнами, на золотому, розпеченому сонцем піску, навколо долинки, де роздягаються нудисти… І зирять з-під темних фетрових капелюхів, крізь прогребені в піску прорізи. "Та невже ж я мало голих жінок надивився по лікарнях, що прибрів ще й сюди? — дивується із себе київський лікар. — Господи, а що це з нами діється? Ми — як дикі звірі, що вихопилися з клітки!"
Щодо дикості — не знаю. Дикості вистачає і там, на Заході. Головне — що ми справді вирвалися на якийсь десяток днів із клітки, із кошари, і скоро нам знову туди повертатися. У цьому — вся суть, вся причина. І перед тим як випустити з клітки, хазяї наші так нас налякали, що ми страх той несемо — як щит. Ми — хворі люди. Хворі на страх. Який, можливо, уже й справді —у генах наших.
Ось ми — у Флоренції. Група київської інтелігенції, приторочена за наші кревні карбованці до офіційної делегації на свято міст-побратимів. У групі — голова виконкому районної Ради, жінка. Вона прихворіла. Група їде на батьківщину Леонардо да Вінчі, ми з Валерією Врублевською — в інший бік, шукати сліди на італійській землі славної української співачки Софії Крушельницької. Перед від'їздом керівник групи добру годину наставляє, як малу дитину, прихворілу жінку, що залишається в готелі. "Не виходьте з номера, нікому не відчиняйте дверей, не з'являйтеся на балконі…" І це — людині, яка у Києві керує величезним районом! Ми з Валерією Врублевською повертаємося раніше, аніж група. Стукаємо в двері номера, в якому — жінка, що прихворіла, називаємо її по імені, називаємо себе. "Ні, я так вам не повірю, — лунає голос із-за дверей, — не одчиню. Вийдіть із готелю і станьте по той бік вулиці, щоб я вас своїми очима побачила…" Виходимо, стаємо на хіднику. У вікні на третьому поверсі ледь-ледь ворушиться занавіска… Тільки тоді нам одчиняють.
Якби я усе це вигадав, мене справді можна було б вважати небезталанним письменником. Найстрашніше, що все це — не вигадано чиєюсь хворою, хай і талановитою уявою, усе це — правда, усе це — наше з вами буття впродовж не років, а десятиліть!
Уперше я переїжджав кордон "великої зони" у шістдесят восьмому році. Навесні. У складі молодіжної групи. Перед тим я отримав своє від літературних критиків і від політичних вождів за роман "Катастрофа", за оповідання "Білий кінь Шептало". Випускали неохоче, але — випустили. Дали супроводжуючу — Жанну, на шостому місяці вагітності. Вона об'явилася у групі буквально в останній день, одразу подзвонила мені на квартиру. Вона й не приховувала своєї високої місії — оберігати молодого письменника від імперіалістів. Я мав право іти сам хіба що до туалету. Але то річ — узвичаєна, принаймні для нас, людей суспільства розвиненого соціалізму. Інструкції, переінструкції, особисті бесіди — усе це теж описано іншими. Складалося враження, що нас закидають у тил ворога. А ми ж їхали до соціалістичної Польщі! Керівник групи Лев Миколайович, секретар обкому комсомолу, здається, з Вінничини, наказав купити сувенір — гіпсові бюсти Володимира Ілліча. Ми купили дев'ять бюстів — три важезні валізи. У Варшаві нас застали Великодні свята. Лев Миколайович сказав: "Аби наші хлопці не зазирали в костьоли, не набиралися релігійного дурману, цього вечора ідемо дивитися стриптиз!.." Ми заплатили тільки за вхідні квитки, випивку взяли, звичайно, власну. На кожен із чотирьох зайнятих нами столиків Лев Миколайович наказав поставити по червоному прапорцеві з написом "СССР". Зазвучала музика, на притьмарену сцену вар'єте вийшла не вельми вже юна жінка, стала роздягатися. Потім спалахнуло світло, жінка стояла на сцені в самій сіточці. Ми зааплодували. Окрім нас, у залі нікого не було — наближався, як я вже казав, Великдень. Лев Миколайович нахилився до мене. Як і чернігівський старшина, він іноді радився зі мною щодо ідеологічних питань. Маючи мене за бійця ідеологічного фронту.
Лев Миколайович визнавав лише російську мову: "Как вы, Владимир Григорьевич, считаете — будет политически правильным, если я от имени советской делегации поприветствую артистку?" На сцену вів довгий вузький, через усю залу, поміст. І ось покрокував наш Лев Миколайович по тому помостові, все вище і вище. У чорному костюмі, з пляшкою "Московської" в руці. І зазвучав зі сцени густий, тренований голос нашого керівника: "Разрешите от имени советской молодежной группы поблагодарить вас за яркое выступление и вручить наш маленький скромний сувенир!" Лев Миколайович віддав акторці пляшку горілки, потиснув руку. Але щось його ще тримало на сцені. Бракувало ідеологічної наповненості. І Лев Миколайович почав похапцем знімати із лацкана свого піджака великий червоний значок, щойно випущений до ювілею комсомолу. "А также разрешите, — голос його зазвучав ще урочистіше, — поздравить вас с наступающей пятидесятилетней годовщиной славного комсомола!.." Як уже Лев Миколайович ліпив до не вельми густої сіточки, в якій перед ним стояла акторка, того значка, залишилося для мене таємницею: моя короткозорість завадила роздивитися. Але повернувся Лев Миколайович за наш столик страшенно задоволений — виконав свій обов'язок…
Проїхавши через усю Польщу, ми не мали практично, жодної зустрічі з польськими комсомольцями. Була, нагадую, весна шістдесят восьмого. На одному із заводів, здається в Кракові, ми, чекаючи польську молодь, випили усю принесену з собою горілку та й — пішли ні з чим. І всі наші найголовніші сувеніри, усі дев'ять гіпсових бюстів, залишилися з нами. Біля кордону поїзд затримався. Лев Миколайович нервово ходив по вагону, а потім покликав мене у своє керівне, на двох, купе. У купе був лише його заступник, секретар комсомольської організації з Чернігова. "Вот какое дело, Владимир Григо-рьевич, — голос керівника групи звучав тривожно. — Так случилось, что самые главные сувениры мы везем домой. Вы знаете, о чем речь. Боюсь, что дома, в ЦК ЛКСМУ, нас поймут неправильно. Нужно их любой ценой оставить здесь, в Польше. Поможете нам?" Я, звичайно, погодився.
І ось узяли ми тихцем по важелезному чемодану, вийшли з вагона. Неподалік станції був базарчик. Уже вечоріло, на базарі було безлюдно, пофарбовані в зелене, з дощатими прилавочками ларки зачинені. Лев Миколайович узяв із моїх рук валізу і по-військовому чітко скомандував: "Стойте на стреме! Если вдруг что — свистите!" І я залишився в караулі. Лев Миколайович із своїм заступником рушили до ларків. Поставили на землю валізи, відчинили і, бігаючи од ларка до ларка, виставили на прилавочках дев'ять гіпсових погрудь вождя світової революції. Промені призахідного сонця лягли на погруддя, і здалося, що Володимир Ілліч червоніє від сорому. За нас? За себе? Мені було смішно і сумно. "Звичайно, Володимире Іллічу, ви цього не хотіли, — подумки виправдовувався я. — Але робили ви досить для того, щоб усе це отак було…" Ми підбігцем кинулися з базару. Володимир Ілліч дивився нам услід… Можливо, він, великий політик, передбачав ще сумніші для себе і своїх ідей часи…
Наприкінці літа того ж, шістдесят восьмого, року я, на пораду лікарів, поїхав до Одеського будинку творчості. Лікарі настирливо радили відпочити, я ж узяв із собою рукопис "Вовкулаки" і друкарську машинку. Відпочивати ніколи не вмів. За стіною, в сусідній кімнаті, клацав на такій же машинці Юрій Щербак, дописуючи "Хроніку міста Ярополя". Юрій мав транзистора. Почалися трагічні події в Чехословаччині. Вечорами ми тулилися до того приймача, єдиного джерела правдивої інформації. Вовкулаки посадили наших людей на танки і послали в Європу. Ми щедро ділилися нашим горем і нашими душевними хворобами — із своїми сусідами…
Межі провінційної Терехівки і провінційного Ярополя
розширювалися…
Ми розуміли: починається нова ідеологічна зима, впродовж якої обом нам судилося жити, і духовно вмирати, і знову — оживать на сторінках наших кращих писань, і знову — задихатися в ідеологічному мороці.
І все ж, попри всі втрати, судилося нам вижита і воскреснути, хай і з покаліченими душами, у нові, ще такі неймовірно далекі від тих тяжких днів часи!
Разом із багатостраждальним народом нашим.
1990–1991 рр.
с. Халеп'я
Що було потім…
А що було потім? Життя. Звичайно, відвідувачів Музею живого письменника цікавитиме, як склалося воно для героїв повісті-шоу. Адже з часу написання її минуло вже три роки. І які то були роки! Покоління моє мало щастя і нещастя втрапити на гребінь історичної хвилі. Щастя — бо лише у зоряні часи національного, соціального відродження людина спромагається на повну самореалізацію. Нещастя, бо так уже влаштовано у нашому земному світі, де навіть за коротку, як спалах, хвилину щастя доводиться платити високу ціну. І ми її платимо, разом із усім народом нашим. Правда, є й такі з-поміж нас, хто варить власний кулешик і біля вогню чорнобильського, і біля священного вогню національного пробудження. Але не вони — обличчя покоління шістдесятників.
Холодного осіннього надвечір'я хоронили ми на Байковому кладовищі тіло Учителя нашого Івана Світличного. Тіло — бо душа його залишалася з нами. І залишиться, певен того, з наступними поколіннями. Такі люди — не помирають. Це — не гучні слова, уже ми не в тому віці, аби в слова гратися. Дивуючись, із якою впертістю, фанатичністю дочка моя розвідує катакомби середньовічної української духовності, я думаю: якби свого часу Іван Світличний не розбудив у мені, поліському хлопчакові, і в Ірині, дівчині із геть зрусифікованого Києва, національного почуття, навряд чи розвинулося б воно у дитині нашій. Похорон Івана Світличного зібрав до гурту багатьох київських, і не тільки, шістдесятників: і митців, і політиків, і вчених. Ми постаріли зовні і заледве впізнавали одне одного, десятиліття не минають безслідно. Але залишилися — юними! — душі наші. І ніби знову ми — у тісній, захаращеній книгами квартирці Учителя, на порозі — шістдесятих…
Але усе частіше надходять сумні звістки про кінець земного шляху побратимів наших. Шістдесятникам — під шістдесят і за шістдесят…
І все ж частіше сміймося. Аби не заснули душі наші. Такий звичай мали давні українці.
Тож як жилося-велося у ці бурхливі роки героям повісті "Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок"?
Головний герой повісті-шоу, звичайно, я сам, її автор. За роки, що минули з часу написання повісті, я став лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка, лауреатом найавторитетнішої серед українців Західного світу премії Фундації Антоновичів і навіть премії за найпопулярніший роман року… І все ж, не покладаючись на премії (Державної, наприклад, вистачило мені лише на придбання черевиків), не покладаючись на прибутки від Музею живого письменника і від козла, який "працює", поки письменник пише, змушений був я зробитися чиновником у білялітературних, спілчанських структурах. І тепер щасливий, коли мені якимось чином нагадують, що я — ще письменник. Так старіючій панні приємне нагадування, що вона — ще жінка. Але, звичайно, найбільш відомий я не літературними творами, не високими преміями і високими посадами, а тим, що я — кум Миколи Жулинського. На своїх візитках я тільки так і пишуся. І тут маю великий клопіт і чималі матеріальні втрати. Оскільки візитки тепер дорого коштують. Писався я раніше на візитках просто: "Володимир ДРОЗД, кум доктора філологічних наук". Раптом Микола Жулинський стає академіком. Терміново замовляю нову візитку — кум академіка. Поки візитки друкувалися, Микола Григорович одержав Державну премію. Поки я перезамовляв візитки, Микола Григорович уже — державний радник. Тільки-но я почав зватися офіційно, на візитках, кумом державного радника України, а вже я — кум віце-прем'єр-міністра України. І знову нові витрати. Хоч і шана, звичайно, нова. Правда, кума свого бачу я усе рідше, хіба що — на телеекрані. І розмовляю тоді із кумом на телеекрані, як із живим. І сина свого до телеекрана підводжу: "Оце ж твій батько хрещений, надивляйся, аби не забув…" Усе рідше буває Микола Григорович і в Халеп'ї. За останнього його візиту до Музею живого письменника сусідка моя, прибігши випадком по сіль, геть отетеріла, побачивши в дворі високого державця, відтак сплеснула руками і мовила майже закохано: "Миколо Григоровичу! Та ви ж — як у телевізорі!.."
Не знаю, кумом кого я буду, поки прийде до читача ця книга. Можливо, і кумом самого Президента України.
(Хай дарує мені Леонід Макарович Кравчук, мій давній читач, але — кум є кум). Я вірю у державний розум Миколи Жулинського. І пишаюся ним, разом із доктором філології паном Жульєном. Тим більше що й ми мали причетність до блискавичної державної кар'єри Миколи Григоровича. Ми, власне, її започаткували. Завдяки нам його помітили на державних вершинах. Почалося це ще у серпні дев'яносто першого року. Микола Григорович відпочивав у Ялті. А в Україні було оголошено про наступні вибори Президента України. Пан Жульєн після глибоких і нелегких роздумів та вагань вирішив висунути власну кандидатуру на цей високий пост. Що ж, тоді, як я пам'ятаю, самовисунулися ще понад тридцять бажаючих стати на чолі держави, не впевнений, що директор Музею живого письменника був би серед них найнедостойніший. Я, як довірена особа кандидата в кандидати, допомагав панові Жульєну писати його біографію. Перші рядки її, каюся, я запозичив з передвиборної агітки депутата Володимира Яворівського: "У нього було тяжке дитинство, але рання слава. Його помітили і підтримали славетні Володимир Дрозд і Микола Жулинський…" Плагіатом, правда, тут не пахло, бо я підходив творчо. Але, на відміну від деяких депутатів, пан Жульєн тверезо оцінював власні можливості, аналізував свої позитиви і негативи. Так, він умів глибоко мислити, але не вельми умів красно говорити. І він наполягав на посаді віце-президента, з тим щоб її обійняв його тезка Микола Жулинський. І я змушений був відбити телеграму у Ялту Миколі Григоровичу: "Добре знаний Вами пан Жульєн вирішив висунути власну кандидатуру на виборах Президента України. Халепська громадськість, зокрема колектив Музею живого письменника, гаряче підтримує і схвалює його мужній вчинок. Знаючи про Ваші потенційні можливості як політичного діяча, пан Жульєн пропонує Вам пост віце-президента. Терміново телеграфуйте про свою згоду. Володимир Дрозд". Телеграма прийшла у день відомого путчу в Москві, і обережний Микола Григорович, побоюючись можливих політичних ускладнень, не відповів на неї. Директор Музею живого письменника був ображений у своїх найкращих почуттях і — зняв свою кандидатуру. Але вибір пана Жульєна помітили угорі, Служба безпеки тоді ще працювала непогано. Думаю, що про цей випадок доповіли самому Леоніду Макаровичу. Так почалася політична, державна кар'єра Миколи Жулинського. Хоч був певен завжди і упевнений нині: справжнє поле діяльності мого дорогого кума — література. За що його і люблю…
Тим часом сам пан Жульєн, залишивши думки про політичну кар'єру, зосередився на творчості. Поетичний талант його прорізався раптово, наприкінці літа, і швидко реалізувався в добірних поезах. Восени мій син Павло уже й видав поетичну книгу: "ЖУЛЬЄН. ВИБРАНІ ТВОРИ". Микола Жулинський, попри усю зайнятість державними справами, люб'язно згодився написати передмову до збірника. Стаття звалася: "Жульєн як явище нової української поезії". "Поетичне слово Жульєна — несподіване і пружне, — писав академік Жулинський. — Скільки експресії, живої, неповторної! Виключно естетичне сприйняття світу у кращих його віршах переростає в глибокі етичні категорії, які нерідко піднімаються до надзвичайно актуальних для нашого складного перебудовчого часу політичних узагальнень!" Тепер поетичні новації пана Жульєна досить широко відомі. Про його творчий злет повідав навіть журнал "Київ" в одному з найпопулярніших українських романів останніх років "Убивство за сто тисяч американських доларів". А все ж дозволю собі порадувати читача хоч декількома геніальними рядками директора Музею живого письменника: "В небесному віконці — така краса: летить по небу сонце, немов оса. Зіп'явся б я на ноги, вхопив осу, та ліньки до знемоги і жаль — красу…"
Тим часом слава Жульєна як адміністратора, поета і шахіста (часопис "Вавілон" видрукував унікальний фотознімок Григорія Турчанова, на якому Жульєн і я темпераментно аналізуємо щойно зіграну нами партію в шахи!) сягнула справді планетарних масштабів. Відомий літературознавець Оксана Соловей писала з далекої Америки схвильовано і щиро: "… "Музей живого письменника" знайшов удячних читачів і в тій закутині землі, де сорок п'ята паралеля перетинає ріку Міссісіпі". Славетний нью-йоркський лікар, українець за походженням, мій давній і прихильний читач Тарас Шегедин, якому я присвятив повість-шоу, зреагував на журнальну публікацію теж емоційно: "Ваша прозова поезія буття ширококрила, подиву гідна. Особливо схиляюся перед вродженою мудрістю директора Музею живого письменника пана Жульєна…" До думки Тараса Шегедина щодо Жульєна приєдналися його дружина Люба і син Аскольд.
Широко знані і шановані в Україні американські професори Зірка та Роман Воронки адресували свої дружні послання просто: "Україна, Халеп'я, геніальному панові Жульєну" — і листи знаходили адресата! А невдовзі і самі вони завітали до Халеп'я, із єдиною метою — зазнайомитися з прославленим Жульєном…
Але — досить про Жульєна і його безсумнівну геніальність. Бо є щось вагоміше, більше в житті, аніж навіть творчість, як не гріховно казати це нам із Іриною, що усі свої свідомі дні були добровільно прикуті до галери літератури. Вагоміше, значиміше, більше — це наші друзі. Перевірені на справжність і в радощах, і в бідах. Звичайно, ми з Іриною створені для сільського усамітнення, для тихих днів, зосереджених на роботі. Коли тільки щебет ластівок за вікнами і ледь чутне чалапання пса Жульєна, що снує з кімнати в кімнату, з "цеху поетичного" до "цеху прозового". Та ось яскравіша од усіх радощів творчості, щаслива мить: зачувши шерхіт машини біля воріт садиби, Жульєн нашорошує вуха, кидається на двері і, відчинивши їх лапами, із гавкотом зичливим біжить стежиною назустріч гостям. Ми підхоплюємося з-за письмових столів і — слідом. Через гілля розлогих яблунь вздовж стежки нам ще не видко, хто до нас завітав. Можливо, це оспіваний мною в прозі і поезії дослідник українського бароко Анатолій Макаров із дружиною Танею. Можливо, це наша дорога кума, автор ескізного проекту Музею живого письменника Віра Сулима із дорогим кумом Миколою, знавцем українського літературного середньовіччя. Можливо, це дві Наталки, мої чарівні читачки, зі своїми поринутими в бізнесову круговерть чоловіками Павлом Кривошликовим і Олександром Моргаєнком, творцями літературної премії "Благовіст" і багатьох інших благочинних справ. Можливо, це його вельможність посол України в Австрії Юрій Костенко з відомою поетесою Людмилою Скирдою, теж наші дорогі куми і давні друзі. Можливо, це лікар і бізнесмен Юрій Чопівський, славний нащадок славного українського роду, прилетів на декілька днів з Америки і знайшов часину провідати халепських самітників, а з ним — наша добра приятелька, елегантна навіть тут, серед трав і дерев, бандуристка Надійка Боянівська. Можливо…
Ні, усіх, кому ми раді, з ким звела нас на довгі роки щедра доля, — тут не згадати.
Один із яскравих літніх днів — назавжди в пам'яті моїй. Скупавшись у нашому дивному Зеленому озері, професор Роман Воронка стоїть по груди у воді і навчає моїх юних земляків, що сидять півколом на трав'янистому березі, любові до рідної української мови. Щось воістину біблійне є у цій колоритній сцені… По тому мої халепські друзі Валентина і Кузьма Райські запрошують нас на своє родинне свято — на лісову галявину, трохи вище озера. Галявина вистелена синім димом од вогнища, на якому смажаться шашлики. Тепер уже халепські жінки навчають непитущого Романа — любити нашу сільську медовуху, і навчають досить успішно. Здається, лише рішуче втручання Зірки і Галини Жулинської порятовує професора Політехнічного інституту штату Нью-Джерсі від сумних наслідків тої науки моїх землячок. Микола Жулинський, як завжди — розважливо і мудро, виголошує промову про єднання українців усього світу. І ми, залишивши рідний народ на празниковій галявині, навколо шедрих наїдків і напоїв на застеленій скатертями траві, вертаємо оспіваними мною халепськими пагорбами до села. Попереду, як завжди пан Жульєн. Ірина та Галя розмовляють про поезію, Микола з Романом — про високу політику, я із професором Зіркою — про кохання, А навколо — достигаючі хліба, зелені гаї, над нами — дзвіночками — жайворонки, і — лелеки, у чолопочку синіх шовкових небес. Уже чимало часу спливло, а мені усе здається, що ми і досі ідемо отак, дружним товариством, по дивно гарній, освяченій поколіннями українців землі, і йтимемо ще довго, допоки і днів наших.
А може, і на тім світі є щось таке, що єднає — у вічності— друзів, які спільно пройшли трудними і прекрасними дорогами земними?!
Січень 1994 року.