У липні шістдесят третього Ірина Жиленко занотовує; "Я забираю рукопис своєї книжки від ідіота-редактора Ш. і кажу: не топчіться по моїй душі! Він у мене знайшов і націоналістичні гасла, і політичні помилки, і абстракціонізм — все…" Рукопис моєї другої книги у "Держлітвидаві", де один час видавали першодруки, вів прекрасний редактор і чуйна людина Володимир Соботович. На жаль, од нього мало що залежало. Рукопис мені повернули десь на початку шістдесят четвертого, не посоромившись вислати його "молодому захиснику Вітчизни" аж у Сретенськ. Разом з рецензією лауреата Сталінської премії Івана Рябокляча, де було більше політичних звинувачень, аніж художнього аналізу.
Виклик до військкомату мені прислали через якийсь тиждень після звільнення Ірини з роботи, на початку серпня шістдесят третього року. Раптом виявилося, що без мене, Валерія Шевчука і Євгена Гуцала доблесні Збройні Сили Союзу далі існувати не можуть. Євгену Гуцалу вдалося уникнути "кирзовиків", допомогла йому, як пізніше заявив Павло Загребельний, Спілка. За цю турботу Євгенові довелося заплатити свою ціну. Мене і Шевчука Спілка оберігати від "кирзовиків" не стала, навпаки, зробила все, аби віддати на виховання армійським старшинам. Валерій Шевчук відслужив за Полярним колом близько двох років (він уже мав вищу освіту), я — усі три, спершу — у Забайкаллі, потім — у Чернігові.
Мене обурив і обурює досі не сам факт призову на військову службу. Врешті-решт обов'язок перед державою існує для всіх, будь ти хоч тричі письменником і подавай будь-які надії. Обурює — як це робилося. В Олишівці я, романтичний молодик, з дитинства вихований на всіляких "Джульбарсах", сам просився у славну Радянську Армію, ще й — у прикордонні війська… Начальник райвійськкомату, переглянувши після медичної комісії мою справу, мовив так: "Тобі, хлопче, ніколи не служити в армії. Хіба що — на випадок війни, і то — в трудовій… У тебе лишилося сорок відсотків зору. Не кажучи вже про все інше. Забудь про це, а служи Батьківщині своїм гострим пером…" Я — І служив. Уже був на п'ятому курсі університету, щойно одружився. Врешті-решт я вже був на двадцять п'ятому році життя, час, коли прагнеш не подвигів на кордоні, а сталості в житті, родині, зосередження на улюбленій роботі. До всього я мав чимало родинних зобов'язань, про які тут не розповіси. Батько уже був майже нерухомий і потребував матеріальної допомоги. Захворіла сестра Марія, а чоловік її помер: двоє їхніх діток багато в чім залежали од мене. Молоду дружину я залишив без квартири, без роботи і з рядом інших проблем. Мене ж не просто брали до війська, від мене вимагали ще й радості з цього приводу, ентузіазму! Оцього вже я не міг зрозуміти ніяк. І я, наївний, сказав одному з комсомольських тодішніх функціонерів: "Звичайно, я піду, якщо кажуть, що — треба. І служитиму чесно. Але радіти з цього приводу і кричати, як солдат Швейк: "Слава імператору!" — цього від мене не дочекаєтеся…" Я справді служив чесно, мав за три роки близько двох десятків подяк. Останню грамоту прислали мені із ЧВВАУЛ уже до Києва: "Єфрейтору Дрозду за відмінне…" і т. д. До речі, прекрасний експонат для Музею живого письменника! Під скло, в позолочену рамку… Хто й коли присвоїв мені єфрейторське звання, не знаю. Можливо, помилився писар. Я починав і закінчив службу рядовим.
Ірина була впевнена, що мені після першої ж медичної комісії скажуть: "Ідіть, товаришу, і служіть Батьківщині своїм гострим пером!.." Як в Олишівці. Вона була ще наївніша од мене: вірила в об'єктивність і незалежність нашої медицини. Уже в Таращі, на пересильному пункті, де ми проходили ще одну комісію, лікарка віддала мені документи на руки, аби заніс до наступного кабінету. Можливо, спеціально віддала, совість обізвалася. У коридорі я розгорнув картонну течку. Справу мою відкривав лист якогось полковника чи підполковника, уже не пам'ятаю, з облвійськкомату. Зміст того короткого, але виразного листа був такий: за будь-яку ціну відправити В. Г. Дрозда до армії, і — в найдальший гарнізон… Про це своє "відкриття" я повідомив Ірину ще дорогою в Сретенськ. Але не потрібно було нічого і "відкривати", усе й так було зрозуміло — з поведінки лікарів. Через декілька років після демобілізації, коли я почав здоров'ям платити за "шрапнель на машинному маслі" із солдатського казана, мене нарешті дослідили. І — взяли на спецоблік. Ще довго після тих обстежень у телефонній трубці кожні три місяці лунало співчутливо-тривожне лікарське: "Як ви почуваєтеся, Володимире Григоровичу?
Зайдіть до нас, покажіться…" Отаку б турботу про радянську людину, та — вчасно!.. "Невже ж там, у військкоматі, їм повилазили очі?" — усе ще наївно запитувала Ірина у серпні шістдесят третього. Очі, звісно, не повилазили. Але бачили очі єдине — супроводжуючого папірця.
Багато що забулося б, якби не Іринині нотатки. Шістнадцятого вересня вона записала серед іншого: "Військком заявив Володі одверто: який би діагноз вам не написали, ми вас візьмемо (до армії). Розмовляв дуже ввічливо і співчутливо, плакався на своє життя і натякав увесь час, що він — на службі і змушений виконувати розпорядження…" Мова йде про майора, який трохи раніше керував обшуком моїх речей у лікарняній палаті. Ірина Жиленко, одразу по слідах подій, описує це так: "Учора, коли я принесла (в лікарню) Володі яблука, я передала йому сумку із своїми книгами і зошитами, щоб Володя висипав, а все інше повернув мені. Коли усі ці фашисти в білих халатах побачили, що він несе сумку — налетіли на нього, як шуліки. І давай перевіряти. Коротше, на очах усієї палати зробили обшук. З Володею щось сталося, він упав на ліжко і не ворухнувся протягом усієї процедури. Зате палата збунтувалася: "Какое вы имеете право обыскивать?!" — "А это — не ваше дело". — "Как — не мое дело? А я не могу смотреть, как вы оскорбляете человека…" Коли якась ідіотка в білому халаті почала порпатись ось у цьому моєму щоденнику і віршах, вибухнув і Володя: "Що вам треба у щоденниках дружини?!" "Фашисти у білих халатах" — це, мабуть, таки занадто. Обшуком керував уже згаданий майор, накинувши, правда, на плечі білий халат. Щонайменше двоє лікарів із медичної комісії не підписали отого вирішального — "годен". Через те мене й Поклали до лікарні. А трохи згодом — до шостого відділення психіатричної лікарні. Треба було висновки тих двох спеціалістів чимось перекрити. Все ж правова держава… Як казав той же майор: "Ми мусимо все правильно оформити, ми — на службі…" Це коли я просив написати мені "годен", відправити у військову частину, а не направляти до психіатричної лікарні… Я був уже на грані нервового зриву. Тільки неймовірним зусиллям волі ще тримався. Все одно мені б ніхто не повірив у жодні мої хвороби.
А що ж рідна Спілка письменників, очолювана тоді, до речі, не самими "догматиками", а й людьми, що претендують сьогодні бути моральними орієнтирами? Як вона клопоталася долею "молодого таланту"? Спілка елементарно пожертвувала мною. Жоден із керівників Спілки не покликав мене, не запитав, що ж, власне, зі мною відбувається. Можливо, я був для них надто дрібною сошкою. Назрівали інші, серйозніші, події. Виключали з партії Віктора Некрасова, тягали по кабінетах Рильського, Стельмаха, Сосюру за протест, пов'язаний із вечором Лесі Українки. Пошепки говорили в місті про страйк робітників заводу "Більшовик". У Спілці складали списки на продовольчі пайки. Чи до мене їм було? Втім, і — до мене. На засіданні Президії СПУ один з тодішніх "літературних батьків" (у нотатках Ірини це ім'я є, але — що вже тепер називати його, хай це все залишається на його совісті, хоч — ой і багато ж на тій совісті!) сказав, що Дрозд — симулянт, але лікарі вивели його на чисту воду… Уже із Сретенська написав я листа керівникові Спілки з проханням допомогти моїй дружині, що залишилася без житла, без роботи, її викликав сам Олесь Гончар, але розмовляв так зверхньо, глумливо, що вона присяглася не переступати більше порога "літературного храму": "Треба було вашому чоловікові думати, про що — писать…" Якщо хто й допоміг Ірині, то — Юрій Єльченко. Різне сьогодні ставлення до цієї людини, але якщо ми хоч щось колись добре робили для людей, хай нам відгукнеться! Наступної весни їй дали кімнатку в будинку ЦК ЛКСМУ. Хоч була Ірина серед тих, хто підвівся на заклик Івана Дзюби на відомому вечорі в кінотеатрі "Україна", протестуючи супроти арештів інтелігенції.
"На роботі до Володі прискіпуються, зрозуміло, що мають велике бажання позбутися, — записує Ірина Жиленко у тому ж таки вересні шістдесят третього. — …Володю поклали до божевільні. І навіть не в нервове відділення, а до психічних, тобто, до найсправжнісіньких божевільних. У мене немає сумнівів, що вони вирішили підірвати йому здоров'я". Для Системи я не складав жодної загрози. Що були для неї ті кілька моїх чесних оповідань, які, окрім хіба що "Колеса" і "Солодкого цвіту акацій", і надруковані то будуть лише через два десятки років! Просто я втрапив до машини тоталітарної Системи, а машина працює за власними законами. Саме закони машини — і найцікавіше в цій історії, а не моя доля.
(Продовження на наступній сторінці)