Найсумніше, що якийсь час я цим прізвиськом пишався.
Прости нам, Господи, гріхи наші!
Просити б вибачення у людей, але — у кого?
Мине декілька років, і отакі ж, передові, комсомольці та комсомолки повчатимуть нас, молодих літераторів, з трибун та в листах колективних, як треба і як не треба оспівувати героїзм радянських трудівників…
І ліпитимуть нам зловісні політичні ярлики.
Усі ми побували — там…
І вищенькі, і нижченькі…
11. Любов моя до вродливої свинарки, "дело о бороде" і — копчений окіст у чорній "Волзі"
Газетярські професійні ігри в ім'я "ударного матеріалу", одну з яких я описав вище, досить часто мали сумне продовження. Газети експериментували над живими людьми. Наприкінці п'ятдесятих років в одній з центральних газет з'явився фотопортрет свинарки з Чернігівщини Віри С. Звичайно, передової, звичайно, закоханої в роботу на колгоспній свинофермі, про яку мріяла усі десять років… Усе, як тоді було прийнято в газетярській, Ідеологічній практиці. Але не це було головним у газетній публікації, яка мене вразила. Головним було — надзвичайна врода дівчини. Фотографували її взимку, у білій вовняній хустці. На довгих віях, здавалося, іскряться сніжинки. А очі!.. Снігуронька… Мені було літ вісімнадцять, і я, звичайно, закохався. Я написав Вірі, і вона — відповіла! Просто мій лист у глухе поліське село прийшов одним із перших. Пізніше Віра не те що не відповідала, а й не читала листів: їх набралося декілька мішків. Писав дівчині, здається, увесь особовий склад доблесних Збройних Сил Союзу. Слава упала на Віру справді — як сніг на голову. А газети, журнали тиражували портрети вродливої свинарки. На Віру уже працювала Система, творячи з неї чергового пропагандистського ідола. Як трохи пізніше з космонавтів. У менших, звичайно, обласних масштабах. Уже Віра повчала не лише, як вирощувати поросят, а і як жити, як думати. Повчали, звісно, од її імені газетярі, інструктори партійних комітетів різних рівнів. Це вони писали за Віру статейки і тексти її виступів. У колгоспі теж спішно створили "сприятливі умови" для передової трудівниці; як це тоді робилося — загальновідомо.
Якось я привіз у редакцію обласної газети свій матеріал з Олишівщини. Раптом покотилося по редакційних кабінетах: у головного редактора — Віра С., буде її зустріч з колективом газетярів. Так я уперше її побачив. Віра розмовляла з журналістами цитатами із статей, ними ж таки написаних. Парадокс доби: творіння газетярів їх-таки ж тепер повчало. Уже лежав на ній ідеологічний глянець. А вроди була справді надзвичайної. Народися вона пізніше — беззаперечна, поза конкурсами, "міс Україна", з усіма валютними й іншими наслідками для неї. Ми і нині підторговуємо дівочою красою, але уже — без "передових показників". Віра пам'ятала про мого схвильованого листа. Але ми перекинулися після зустрічі з редакційним колективом лише декількома словами, уже на сходах. Біля під'їзду редакції на неї чекала чорна "Волга" з обкомівськими номерами, аби везти на нову зустріч з трудящими обласного центру…
Я довго дивився вслід машині. І повертався у свою Олишівку, як у в'язницю. Що була Олишівка без Віри? Вечорами я бродив порожніми редакційними кімнатами і складав вірші. Запам'яталися лише два рядочки: "Ти уранці спішиш до своїх поросят, і я за тобою — подумки…" Це був час, коли я остаточно вирішив своє життя присвятити літературі. Досі я вагався, бо мав ще одну пристрасть — шахи. В Олишівку приїхав кандидат у майстри з шахів. Завітав, звісно, і до редакції. Я проводжав гостя до готелю. Як зараз пам'ятаю — вітер жене куряву по олишівському "Хрещатику", назустріч нам бреде череда колгоспних корів, а я схвильовано (вісімнадцятилітній) признаюся кандидатові у майстри: "Оце ніяк не вирішу, чому присвятити своє життя — шахам чи літературі?" — "А де тут можна зіграти в шахи?" — запитав гість. "Так ось, по дорозі, в парткабінеті!" — заспішив я. Кандидат у майстри залишив мене над шаховою дошкою у читальні, сам пішов до кімнати завідуючої парткабінетом. Двері лишилися відчиненими, я диктував зроблені мною ходи. І, не дивлячись на шахову дошку, гість одна за одною виграв у мене три партії. Складаючи шахові фігурки, я вже твердо знав, що виберу в житті,— звичайно, літературу… (Втім, можливо, та шокова шахотерапія вбила в мені непоганого шахіста, хто знає…). Так чи інакше, я вже вибрав літературну стежку, Головне ж, Віра С. вписувалася в мої літературні плани. Звичайно, я писатиму роман, звичайно — про колгоспне життя. Його головною героїнею стане Віра, з якою ми одружимося. Рано-вранці вона поспішатиме на ферму, а я — сідатиму до письмового столу. Подумки я з нею не розлучатимуся — образ вродливиці увічнюватиметься на сторінках моєї книги. Коли Віра повернеться, погодувавши свиней, я уголос читатиму їй написане. Віра підказуватиме мені деталі, бо ж хто краще знає проблеми сучасного села і колгоспного виробництва. Моя героїня правофлангова епохи і водночас мій критик, мій перший читач…
Невдовзі, правда, я вже був закоханий в іншу Віру — Олишівську аптекарку, яка щойно закінчила технікум у Києві. Юне серце таке перемінливе!..
А газетна вітровиця навколо Віри С. потроху затихла. З'явилися, вимагали уваги нові газетотворні ідоли. Як жартували обласні газетярі, Віра С. вийшла в тираж… Минуло років зо два чи й більше. Уже в ранзі завідуючого відділом обласної молодіжної газети потрапив я на північ Чернігівщини. Якісь два десятки кілометрів відділяли мене від села, звідки — Віра С. І я раптом поїхав. Хоч їхати довелося засніженою дорогою, у кузові вантажної машини. "Віра С. у вас працює?" — запитав жінок, що стояли біля кормоцеху. "А, маяк! — не вельми зичливо засміялася одна з них. — Працює, працює, не все ж їй по городах засідать, минулася коту масляниця…"
Я зайшов до свинарника, на який показали жінки. День видався морозний, і в сараї було повно густої, липкої пари. У тім оболоці я ледве розгледів Віру. Вона розносила відрами харч, виливала в корита. Була вона в гумових чоботях, у клейончатому фартусі, завинена по самі очі картатою хусткою і вже мало чим нагадувала ту, з фотографії, Снігуроньку. Хіба що очі — колишні, вони усе ще хвилювали мене. Але розмова наша не клеїлася. Ми сиділи в холодній, обвішаній гаслами і графіками розтелів, кімнаті відпочинку тваринників (слово яке!..) і намагалися знайти ниточку, яка нас один час хоч трохи єднала. Але Віра не була зі мною одверта. Все ж дещо вдалося випитати. Десь колись комусь із керівників району вона не догодила. Одного разу не поїхала з ними на "пікнік", іншим разом замкнулася в готельному номері від захмілілого галіфетчика. Голову свого колгоспу покритикувала на обласній нараді… Потім повернувся з армії її наречений, почав ревнувати — і до листів, і до поїздок з начальством на всілякі урочисті зібрання. І Вірі врешті-решт підрізали крила. Елементарно — зрівняли з усіма свинарками. І перестала вона бути передовою… Та й ім'я надто наялозило очі читачам, газетярі швиденько знайшли нових "маяків".
Дуже типова історія. Моя сестра Марія скоро по війні працювала ланковою, ходила теж у передових, уже її внесли у список на високу урядову нагороду. Але перестала бути передовою в один вечір — відмовившись поїхати по льон з бригадиром, відомим у селі бахуром… Система легко садовила людей за червоні столи президій, легко викидала їх геть. "Пожували-пожували мене і — виплюнули, — казав колись нам, ще молодим секретарям Київської письменницької організації, Юрій Збанацький, уперше за багато років вертаючи із зібрання уже не начальником літературним. — І вас, хлопці, пожують — та й виплюнуть…" На ці слова дотепний Петро Осадчук відповів так: "То вас, Юрію Оліферовичу, хоч довго "жували", років з тридцять, а нас — невідомо…" Правда, мого кума дорогого Петра Осадчука "жують" і досі. Країна будується, перебудовується, переперебудовується, а Петро Ілліч — незмінно в президіях… Щаслива доля. Гідна подиву політична пластика. Зате й мені, його кумові, за спиною Петра Ілліча — затишніше.
Що головне в нашому житті? Колись, ще дочка моя була маленька і я гуляв з нею в сквері, подібне запитання я поставив дідові, що вже був на дев'ятому десяткові літ. Я тоді вже записував спогади для майбутнього роману "Листя землі" і з тим дідом зазнайомився. І мовив він так до мене: "Єдине, що тобі, сину, по* раджу: не пускай у свій дім комісарів…" Виявляється, ще на початку двадцятих він мав жінку-красуню. Але прийняв на квартиру комісара з якоїсь київської установи. Той комісар звабив його дружину, забрав її з собою в світлу комуністичну далечінь. Відтоді мій знайомий і вікував життя сам. Якби я дожив його віку і який-небудь молодик попросив і в мене поради як жити, я б йому відповів: "Головне — вдало вибрати кумів, а все інше — саме прикладеться…" Мої куми нині — знані по всій Україні, та й далеко за її межами. Двоє моїх кумів — Юрій Костенко і Людмила Скирда — на високих міжнародних орбітах. Розповідають, що Павло Загребельний, коли головував у Спілці письменників, засідання секретаріату розпочинав так: "Ну, свати, що будемо робити з українською літературою?.." Я ж, зібравши своїх численних і славетних кумів біля святкового столу, уже вправі запитувати: "Ну, куми, що будемо робити з нашою суверенною Україною?.."
(Продовження на наступній сторінці)