Але досить-таки про босоноге дитинство. Бо відвідувачі Музею уже геть знудьгувалися. У житті кожного з них і власної гіркоти вистачає. Ліпше, як писала Леся Українка у пам'ятному з дитинства вірші: "Я буду крізь сльози сміятись…" Ніби — про наш час. Бо що нам ще залишається, як не сміятися? Хай і крізь сльози. І я складаю текст для рекламного щита, який прилаштую на знаменитих тепер залізних воротях своєї садиби:
Тільки — в Музеї ЖИВОГО письменника!
Поспішайте — поки письменник ще живий! Викопні та відмираючі види ФАУНИ І КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ! У нашому Музеї ВИ —
1) зможете потримати в руках зуб доісторичного звіра!
2) поспостерігати за роботою ЖИВОГО письменника над його новим романом!
3) сфотографуватися із бивнем мамонта на плечі!
4) сфотографуватися поруч із ЖИВИМ письменником! ДЕШЕВО! ЗА КАРБОВАНЦІ!
ЗА ДОЛАРИ — У БУДЬ-ЯКИЙ ЧАС ДНЯ І НОЧІ!
Смійтеся! Якщо вам ще хочеться сміятися…
7. Іржа
Що ж, дитинство — це рана, яка тобі вже ніби і не болить. Але як тільки починаєш знімати бинти… Пам'ятаєте, в "Спектаклі"? А хто не пам'ятає, хай перегляне, все ж переступаєте поріг Музею письменника. Тим більше там є такі сексуальні сцени… (Чим ще сьогоднішнього читача зацікавиш?) Звичайно, порівняно з нинішніми співцями сексуального ренесансу найсексуальніші сторінки "Спектаклю" — лише дитячий лепет. Але написані вони ще у ті часи, коли в кріслах літературних цензорів возсідали імпотенти і мріяли такими ж зробити усіх читачів. Імпотент чи то в літературі, чи то в політиці — він заздрісний до чужих радощів. Хтозна, може, коли-небудь мене ще оголосять предтечею сексуалізму у прозі вісімдесятих років. Принаймні якщо заснована буде літературна премія за сексуальність, особливо якщо у доларах (за що тільки не дають нині премій!), — я записуюся першим із претендентів… Так ось, пам'ятаєте, в "Спектаклі": "Часом мені хочеться струсонути світ, як грушу, щоб отой бородатий дідусь із материних ікон глянув із верховіття світу на мене, комашину, а я гукнув йому: "За чиї гріхи ти мучив мене, Боже?"
Звичайно, істерика, як і в героя "Спектаклю", звичайно, духовний стриптиз, демонстрація закутків душі — оця моя повість, оці мої лекції з "дроздознавства" для відвідувачів Музею. Чого тільки не демонструватиме письменник, розіп'ятий на хресті ринку і суспільної байдужості до його праці! Але ж навчаймося бачити те, що — за словами, за літературною істерикою інтелігента, на грані епох. Бо не лише стриптизм, не лише істерика на спродаж, а спроба збагнути, що з нами сталося. І як сталося.
Ось я, шістнадцятилітній, трохи не щодня переступаю поріг редакції районної газети, щоб отримати вимріяний гонорар за віршика "Берізка". Я не маю чим заплатити за навчання у школі, тоді було платне, друкарці — за передрук екзаменаційних білетів. Мої бавовняні штани і куций піджачок витерті на колінах та ліктях до ниток. Уже весна, я ще чалапаю по древньому Чернігові у чунях з бахилами… Ось я уже складаю віршика на замовлення редакції до Першотравневих свят і передаю із села по телефону… Усе це описано мною і в "Маслинах", і в "Спектаклі". Як і випадок, такий пророчий для усього мого життя, з головою колгоспу Мироньком, який звинуватив мене у контрреволюційних настроях за рядки вірша про берізку, що "стан не схилила дівочий на межі засніжених нив…" Це ж як треба було нашпигувати маленького чиновничка ідеологічними догмами, аби він побачив у пейзажному віршику школяра — контрреволюцію і виклав свої звинувачення в офіційному листі до редакції на бланкові, ще й із круглою колгоспною печаткою! Вертаючи з колгоспної контори після того мого першого ідеологічного прочухана (першого, але не останнього!), я ледве ногами виплітав. Але зайшов до хати-Я наче з ярмарку повернувся, де вигідно спродався. І запитав у мене батько:
— Нащо-бо се тебе Миронько викликав?
— А, вірша мого у газеті прочитав, — відповів я, щосили розтягуючи усе ще дерев'яніючі вуста у веселий усміх. — Хоче, аби я в колгосп після школи вернувся, бригадиром, каже, призначить…
— Бригадири тепер добренно получають, — озвалася з печі мачуха. — Премія їм іде. А загадувать на роботу — яно таки легшей, анєй роботу робить.
Тепер уже й батько зацікавився моєю писаниною. І запитав він у родича, міського учителя, коли той приїхав на гостини:
— Що-бо то йон за віршики пише? Що се яно такоє?
— Ну, стишки — это каждый сумеет, было бы время, — відповів учитель, одягаючи перед дзеркалом фетрового капелюха. — Пусть себе пишет, лишь бы водки не пил… И начальство скорее заметит…
— Дак Миронько уже його у бригадири сватав.
— Галифе оденет — не прогадает. И в селе прожить легче, нежели в городе: продукти дорожают.
Галіфе в тогочасному селі — ознака влади, символ влади, його носять лише ті, хто загадує на роботу, а не косить, не сіє, не жне. Галіфе — це голова колгоспу, голова сільради, бригадири, завідувачі фермами, об'їждчик… Люди вгодовані, певні себе, що приїздять з міста на легкових машинах і наглядають — і за тими, хто працює на землі і хто загадує. Галіфе — символ благополуччя, життєвого успіху, ситості. Галіфе — це приналежність до чогось вищого, втаємниченого. Галіфе — межовий знак між тими, хто угорі, і тими, хто унизу. Між вищенькими і нижченькими, як каже мій халеп'янський сусіда. Батька, колгоспного колісника, навіть уявити у галіфе не можу. Але той, хто хоч раз вбрався у галіфе, уже ніколи його не зніме. Галіфе ніби приростає до тіла назавжди. Навіть якщо проштрафиться людина в галіфе, все одно десь та приліпиться коло влади: або експедитором у колгоспі, або комірником, або, на крайній випадок, вагарем…. Миронько майже розвалив петрушинський колгосп, а все одно галіфе не зняв, завідував пальним та отрутою на колгоспному дворі. Ще в переддень своєї раптової смерті примушував він мачуху мою одробляти на його власному городі — за пакетик отрути для колорадів…
— Віршики чи галіфе, а все ж хвости волам не крутитимеш, як ми, — роздумливо резюмував батько. — Учення ж твоє городське уже важке на руки мої старі…
— Батько, скажу тобі, Володя, сестру твою вивчив, смачніший шматок хліба Любі дав, хай яна тебе тепер і доучує…— заспішила мачуха. І я зрозумів, уже не вперше чуючи од мачухи ці слова, що про навчання в інституті годі й думати. Аби хоч середню школу закінчити.
Збігли мої останні, березневі канікули. Поклала мачуха в кошовку кусник сала, рукавчик насіння гарбузового, налила у четверть (трилітрова пляшка) молока. І по-плуганився я з тою кошовкою за плечима довершувати своє навчання в Чернігові. Вісімнадцять верст розмоклої весняної дороги стелилося переді мною. За селом наздогнав мене колгоспний газик, попереду сидів сам Миронько. Я обсмикнув куфайчину, підняв руку. Машина об'їхала мене по узбіччю і покотила далі. "Ну, Миронько, зачекай, — думав я, простуючи далі.— Ось стану я відомим на весь світ поетом, визнають мене усі великі начальники. Тоді ти дуже шкодуватимеш, що так зі мною повівся. Викличуть тебе начальники і запитають: "А пам'ятаєш, Миронько, як їхав ти машиною в Чернігів, а на дорозі стояв наш великий поет, наша гордість — Володимир Дрозд, ти ж його не підвіз…" І знімуть Миронь-ка з посади голови колгоспу…" Чуні мої скоро намокли і пирскали брудною водою, молоко у пляшці хлюпало в ритм ході, вірьовка, якою перев'язано кошовку, різала плече. Я ж брів і брів, подумки складаючи віршика про рідний край: "Я знову у рідному краї, броджу по знайомих місцях… Все будить пісні легкокрилі, бентежить вогнем у грудях, я прагнення повен і сили, виходжу на сонячний шлях…" Сонце так і не з'явилося на березневому небі впродовж мого довгого пішкування до Чернігова. Пішов дощ із снігом. Куфайчина моя намокла і зробилася важка, ніби з цегли. Я падав на слизькому узбіччі, але підводився, брав знову кошовку на плече і брів, брів…
(Продовження на наступній сторінці)