Дак розказують же, що Шльома їй за добро таки добром оддячив. Се в годі двадцять дев'ятім уже. Тади ж Євмен, з большаком їхнім, Яковом, тольки прижимать стали, повіявся кудись далеко, на роботи. А Христі з меншенькими не минула лиха година. Сам я їх і конвоював до Мрина, на відправку. За наказом Громницького, я тади в активістах ходив, галіфе приміряв. Дак Громницький скомандував: "На голих підводах куркульню одправлять!" А я — дозволив їм солімки підстелити. У Мрині, на станції, набили їх у столипінські вагони, як оселедців у бочку, і повезли світ за очі, в Архангельськую губернію, у ліси. А Шльома був старшим у тому поїзді, од ГПУ, і в нього списки на руках були. Дак йон і вичитав Христю у тих списках, а знав, хто його дєток колись порятував. Вичитав йон Христю у списках і наказав своїм помічникам, щоб привели до нього у теплушку. І гомонить Шльома, се уже Христя розказувала познєй: "Христе, може, ти мене і не впізнала, то знай, що я — Шльома із Пакуля, ти дітей моїх колись порятувала од смерті страшної. І я тепер твоїх порятую, як можу, бо за добро добром треба платити. Звідти, куди ми вас веземо, тобі ходу назад не буде, сама, може, і виживеш, а дєтки твої — навряд, бо там — ліси, та сніги, та морози, і більш нічого. Зроблю я так, що на одній із станцій, де поїзд стоятиме довго, зможеш ти вийти з вагона, дітей своїх узявши, і піти куди очі бачать. А я викреслю тебе із списку свого як померлу в дорозі. А як рушиш ти куди очі бачитимуть, простуй на південь, на сонце тепле, і більше сільських доріг тримайся, а великі міста обминай, бо там тебе перепинять і документи спитають. А я тобі ніякого документа дать не зможу, бо й мене за галіфе моє формене візьмуть… Я — на службі такій, що ніхто не пожаліє, не помилує". І так йон зробив, як обіцявся. І йшла Христя на сонце тепле, глухих місць тримаючись, місяців зо три ішла, чи й болєй. Дєток своїх несла і вела, бо одному ще й двох годиків не було, а друге уже ніжками чеберяло, за спідницю матчину ухопившись. І пропішкувала яна так через увесь Європ, із сівера на південь, як птиця восени летить, од зими спасаючи жисть свою. Пропішкувала через увесь Європ до самої Сибережі, що по той бік Невклі. А тамочки, у Сибережі, тітка Христі проживала. Дак Христя залишила в тітки дєток своїх і через ліси Сіверські, повз болото Замглай до Невклі притьопала. І Невклю уночі перепливла, бо яна добряче плавала. А як перепливла Христя Невклю, на своє дворище прийшла, душу її додому вірьовкою тягло, мо', надіялася, що вже Євмен із сином прибрели, раду дадуть. Але стояла хата пусткою, по стріху в бур'янах. І стала Христя хату чепурить, баба є баба. А хтось Громницькому і піднісся. Піднімає йон нас, активістів, серед ночі по тривозі: "Підете Христю Отрохову ловити, бо вона — наче та кішка, куди в мішку не занесеш, хоч на край світу, а додому вернеться". Дак пішли ми серед ночі на дворище її, а яна вчула та через задвірок — у бур'яни, та бур'янами — до Білорічиці. Ми — слідом, а яна — в очерет, а в очереті — на дно пірнула і залягла на дні, як риба. Дак Громницький проминув її і далєй побіг, а я — запримітив і метрів за два од неї зупинився. Зупинився я метрів за два од неї і вже збирався Громницькому гукнуть: "Туточки яна!" А місяць з-за гори Вишневої виплив, хоч і не було досюль місяця на небі, а може, я не примітив за погонею, псом мисливським зробившись у тій жисті паршивій. Виплив місяць з-за гори Вишневої, очі в того місяця такі людяцькі, наче на іконах ото малюють, і втелющилися ті очі у мене. Уже я своїх очей не одведу, уже мені душу всю перевертає. І тади уперше, за два метри од Христі, що на дні Білорічиці, як риба, залягла, засумлівався я у жисті цій. "Що ж се ми з людом, своїм робимо? — дулшю. — Що се ми за людолови такі поробилися, хужей од яничар поганих, що в давнину були?!" І не гукнув я Громницькому про Христю, а далєй собі пішов, щоб могла Христя повітря вхопить. Послі тої ночі став я Громницького цураться, а притулився до Кузьми, сина Семирозума, що в колгоспі плотникував, і вивчився коло нього руками, а не язиком робить. Отак не став я галіфетчиком, важчей свій вік прожив, та легшей помирать буде. А Христя трохи потинялася по селах околишніх, то на торфорозробках у Замглаї, то на лісних роботах, далєй Євмен вернувся у Пакуль, і яна вернулася. І ніхто її болєй не гнав із села, бо Михаль Громницький у ті годи уже присів трохи, як очі йому обпалило на горі Вишневій, коло хреста на могилі Нестара Семирозума.
Наступної ночі піднявся пароплав з матроським загоном угору по Невклі і кинув якір біля Варягового острова, вище Пакуля. А удосвіта загриміло з боку Крутьків, загін червоних підходив. Вовчарі тікали ярами у ліси Синявські. А хто не встиг утікти, бо перепив звечора, тих виводили в самих підштаниках у Глинище, судили скорим судом революційним і розстрілювали без жалю. Плач і лемент котився по селу. Бо для матері рідна кров є рідна кров, чи за владу нову син загинув, чи нова влада за спротив їй на смерть скарала.
І збирали людей пакульських на мітинг біля клубу, зачитували наказ строгий з губернії про нещадну боротьбу з бандитизмом. І було в наказі тому: за тих, хто в ліси подався, рідні їх власним життям відповідатимуть… І під'їхало на підводі до двору Христі троє військових, поріг переступили: "Збирайся, молодице, ваш Громницький розпорядився в заложниці тебе узять". — "А що ж мені збиратися, як тільки й мого, що на мені, та ще дитя моє", — одказала Христя. А синові — мо', п'ятий місяць пішов. Узяла вона дитя на руки і вузлик з лахманинами, щоб перепеленать було в що. Не знала ж бо, куди її беруть і чи надовго.
Посадовили її військові на воза і повезли шляхом Чумацьким. А як минули Крутьки, запитала Христя: "Куди ж бо ви, люди добрі, везете мене з дитям малим? Чи уже й совітська власть, як Демид Волохач, Вовчарем прозваний, із бабами та дєтками воює?" — "Воєнний стан у повіті оголошено, бо розгулялися бандити. І підбираємо ми, наказа сполняючи, усякий класовий елемент", — буркнув старший. "Який же я елемент, калі й була я гола, як воша, а тепер ще голіша стала, останній кожух свекрів для Червоної Армії реквізували?" І озлився старший, а інші два червоноармійці мовчки їхали: "Усі ви добрі, як послухать язик ваш. А тільки ж хто нам у спину з-за кожного дерева пуляє? Нова власть хоче, щоб ви не жили, як раніш, у нужді та нужі, а ще на землі, не на небі, в раю раювали. Ви ж попівським та куркульським брехням вірите, впираєтеся перед ворітьми раю будучного, як тая скотина дурна, що нічого не хоче по-німать, окрім батога!" — "Ой люди-людяки, хто ж силоміць та у рай заганяє?! Як побачать бідаки, що там — рай, як увірують, — самі кинуться у ворота нові, не проштовхнешся. Але ж одкуль той рай обіцяний візьметься? Одного кожуха на двох людяк не одягнеш, щоб обом тепло стало, а треба сперва другого кожуха пошить…" — "Мовчи, бабо дурна, бо й пульнуть можу як внутрішню контру, за законом воєнного стану!"
І далі вже їхали мовчки, наче на похорон.
Як в'їхали у Мрин, проминули Соборний майдан, що тепер звався майданом Пролетарської диктатури, звернули поза базаром у вуличку, що до в'язниці вела. Тут уже Христя дорогу знала, бо цією вуличкою її денікінці колись вели. І здали військові Христю з дитям її тюремній охороні, самі далі поїхали. Тільки й мовив старший на прощання: "Заший рота свого, молодице, бо врем'я тепер таке наступає, що кожне слово — як пуля свинцева, і рикошетом б'є воно по тому, од кого вилетіло". І повів Христю комендант, мовчазний та суворий, як стіна тюремна, до камери. Зі скреготом залізним грюкнули двері за її спиною.
А камера тая — повна-повнісінька мужчин, і "параша" в кутку. Дак мужчини самі дивувалися, нащо до них посадили жінку з дитям. Дитя ж малесеньке, його, хоч і в тюрмі, а треба погодувать, перепеленати. А я ще ж і пужалася: самі мужчини. А мені ж гади, мо', годочків двадцять було. Але дивилися яни на мене жалісливо, із співчуттям до пережиттів моїх горісних. Дивилися не як на жінку, а як на товариша по спільних нещастях. І були яни усі — наче зв'язані, тюрмою так прибиті. А дитяткові моєму Бог дав мовчання і стрим, наче розуміло воно, у яку біду ми потрапили. Ночі всі воно спало, а я над ним сльози гіркі лила…
І запитували у Христі товариші її по нещастю: "Молодице, у чому ж ти провинилася перед властю совітською, що до сього кам'яного мішка з дитям малим тебе вкинуто?" Одказувала Христя: "Нічого поганого я, люди добрі, наче не робила. Нікого я не убивала, ні над чією душею не поглумилася. А обидився чоловік мій на совітську власть, що обібрала його, трудягу, до нитки, хоч і кров йон за сюю власть пролив. Обидився мій чоловік вельми кріпко і кинувся у ліс, як в ополонку. Я ж за обиду його туточки з дитям малим страждаю". І дивувалися мужчини в камері жорсткості законів влади нової, яка гне людину, як обід, ні перед чим не зупиняючись. І проростав страх у душах їхніх.
І пробула Христя з дитям малим у мринській тюрмі сім днів. Ніхто із стражів не викликав її і не запитував про неї. А на восьмий день вивів її комендант із камери у двір тюремний, з двору — на вулицю, через ворота глухі, залізні.
(Продовження на наступній сторінці)