І розказував він Христі: "Як примчали у Пакуль денікінці, ховався я в коморі, під дощатою долівкою, щоб у військо їхнє не йти. Не хотів я воювать, а хотів землю порати. Хазяйство, ти знаєш, у нас велике, батько вернувся з миколаївської, газами отруєний, на очі майже не бачить, а матка, се ще жива була матка моя, але вже із тифом повторним лежала. Зайшли вони до хати, усе в скрині перевернули, за мене питають. Дак матка не здоліє і одвічать, а батько кажуть: "Я уже не тольки сина, я й стежки перед собою не бачу, з наказу царя вашого очі на полі бою залишив". Дак вони батька нагаєм хльоснули, гроші із прискринка забрали і пішли. А як червоні вступили, я матку хоронив. По матці ми саме поминки справляли. Аж двоє у шкірянках — через поріг: "Ти — мобілізований у Червону пролетарську Армію!" А я й гвинтівки у руках за жисть свою не тримав, тольки плуга та ціпа мої руки знали. Аж привели нас у Мрин, політграмоту прочитали, і третього дня — в Синявські ліси, там, кажуть, банда, супроти Совітов воює. Зброя — у командирів тольки, а у нас, сірих, — самі палиці. А там, у лісах Синявських, не банда, а офіцерський білий загін. Лісами той загін пробирався, фронт наздоганяючи, люди обстріляні, миколаївську пройшли. Ну і поклали багатьох наших на болоті, бо ми самі під кулі підставлялися через революційний тузіазм командирів і наше нерозум'я воєнне. І замерзав я на болоті, із жистю молодою прощався. Але доля судила, видать, інакше".
І відтавав йон коло мене душею потроху, і земля після зими довгої відтавала, весна брала своє, і пахла йому земля розбуджена.
І казав Євмен до Христі так: "Христе, уже не вояка я, бо наскрізь прострелений і кров'ю досюль харкаю. А коло землі я ще сяк-так зможу, докуль ноги мене носять. Виходь, дєвко, за мене, сама доля нас звела. Виходь за мене, та вернемося у Пакуль, та будемо хазяїнувать. Бо стольки людяк тепер у світі, які руйнують і убивають, а комусь же треба сіять та молотити, бо людяка ж, хоч і революції та війни навколо, не самим тузіазмом живе, а хлібцем святим".
Так гомонів до мене Євмен у дворі больнишному, і відповіла я йому: "Буде, Євмене, як ти скажеш". Бо душею дівочою хилилася я до Євмена здавна, ще як через межу у полі на його з-під хустки подивлялася…
Був день квітневий, сонячний, як рушили вони з міста. Христя вузлика з сякою-такою одежиною несла, Євмен — на кастура опирався, бо ще слабий був. Уже Будище вони проминули, коли наздогнала їх бричка, добрими кіньми запряжена, а за бричкою — троє верхівців з гвинтівками. У бричці поважно сидів начальник, у шкіряному картузі, у чорній шкіряній куртці і в штанях червоних. Кресанув він поглядом гострим по Євменові та Христі на узбіччі дороги, до коней нокнув, і побігли коні. Багно з-під коліс, бо й серед літа тут не висихало, а це ж — весна, на піших бризнуло. І було лице начальника під кашкетом шкіряним молоде, але набубнявіле вже од влади над людьми. Уже десь бачила це обличчя Христя, але не могла пригадать, аж поки Євмен не озвався: "Се ж чи не Громницький Михаль поїхав бричкою? Ще перед денікінцями гомоніли, що йон тепер у міліції: не підступись, не підійди… А я ж із ним колись корови пас. Бач, і йон на хвилі сплив, у штани червоні вбрався…" І згадала Христя: "Дак і я з Михалем у піску кублилася, як ще малими були ми. Батько його в економії робив, а випить дуже полюбляв. І мій батько у свята до монопольки навідувавсь, і мене брав, щоб матка менше сварила. Погодєй Громницькі кудись далеко виїхали. А тепер уже йон сього не згадає, як до нової власті приліпився, начальником став".
І прийшли Євмен та Христя в Пакуль, і стали вони на землі робить.
Не ти, людяка, владаєш, а судьба тобою, і се правда свята. Се ж бо яни, Євмен і Христя, через межу скольки переглядалися, а межі тої не переступили. І так треба було, щоб у лікарні яни стрілися, і вже навік. Ой бальна я, больна, а больботухою зробилася, старе врем'я споминаючи. Дак стали яни хазяїнувать, а в Євменового батька, Пантелія Отроха, було хазяйство: дві корови дойні, три свині, хата з коморою і сінцями, під соломою. Се вже Пантеліїху Бог забрав, діти дрібні лишилися, Євмен серед них — большак. Сам Пантелій ледве стежку бачив, з війни миколаївської. Був у них город коло хати, і поле в степу, за Поповою долиною. Дак усе теє на Христині руки лягло каменем тяжким, бо Євмен ще слабував, поранений був у Синявських лісах. Усе посадити, прополоть, зібрать, конопельки вирвать — бідні вони, бідні, ручоньки женські. Була я наймичкою у П'явків, признавалася Христя, було мені важкенько, а стала я господинею — ще важчей. Ой, робили ж тади люди по-страшному, ой робили! А се ж Христя уже дитятко носила.
Тут уже власть совітська укріпилася, стали в людяк хліб одбирать. І прислали у Пакуль Михаля Громниць-кого — по викачці. Викликав йон Євмена Отроха: "Щоб ти до неділі дев'яносто пудів здав". Се мислимо — обкласти так? Вертає Євмен од Громницького, ми з мужиками попові хліви розбираєм і сільбуд будуємо. Се вже у годі двадцятім. А через що знаю, коли було, бо скалічів я біля тих хлівів. Наснилася мені попадя, як ми хліви розбирали: наче стоїть вона наді мною і каже: "Не чіпай мого добра, бо весь вік згадуватимеш…" А се вже вона на тім світі була. А я молодий був, дурний, не послухався: сільбуд, сільбуд, танці-гранці… Хліви попові — з дубового колоддя. Ми ще, правда, трохи випили, для смілості, таки ж не своє розбираємо, тади ще не звикли, се вже познєй: усе — нашенське… Самогоняку уже наловчилися гнать, скажена була самогоняка. Ну і не втримали хлопці колодяки, покотилася вона і ступню мені розтрощила, і весь вік ходжу наче в дерев'янім валянку, весь вік попадю згадую. Награвся і натанцювався… А попадя — вона і при жисті бідовенною була, сам піп її боявся. Се ж як вона з сього світу пішла розкажу. Як прийшли червоні, послі гетьмана вже, у зборні штаб їхній був. І зайшли до попа двоє солдат, побачили крісла, добрячі крісла, з дерева червоного, вони ще у нього од батька, отця Серафима. Солдатики за тії крісла — і з хати. А попаді дома не було. Тольки вони через поріг, аж од воріт — попадя: "Грабіжники! Бандити! Ви наживали сеє добро?!" Дак солдатики, недовго думаючи, хто тади роздумував, за тую попадю, біля хліва поставили і розстріляли, за контрреволюційну пропаганду… І кавкнуть попадя не встигла. А попа — в штаб, із штабу — у мринську в'язницю, трохи не пропав йон там, але вернувся з денікінцями. Ну, та я ж про Євмена Отроха гомонів. Вертає Євмен повз нас, а ми хліви попові розбирали, вертає йон од Громницького, ми й запитуємо: "Що-бо яно там?з А що, одказує Євмен, хіба не знаєте: людей давлять, та й годі. Хтось Громницькому слова ті Євменові і підніс скоренько. Людяка — вона скоро душею оскотинюється, ой скоро! Тольки ж не я піднісся Громницькому, не я, мені вже помирать скоро, брехать не буду, а такий серед нас знайшовся. Власть за тії годи у нас, мо', десяток разів мінялася, були такі: що кожній власті лизали… Дак тольки ж такі, скажу вам, і виживали. Ну, Громницький арештував Євмена — контрреволюція! — і в Мрин під вартою спровадив. А там як розбиралися тади: ще слова не сказав, ще тольки подумав, — а вже контра, і в "штаб Духоніна", на той світ значить. Але Євмену поталанило, що йон за червоних воював, поранений був у лісах Синявських, розпиталися, шию намилили, щоб язика за зубами тримав, і відпустили. Відпустили то відпустили, а хлібець здавать треба. Тольки йон хлібець здав, до зерняти із засіка вигребши, а вже назначили йому свиню колоть і в Мрин везти…
Здали, здали ми хлібець, одвезли і свиню, се вже, радіємо, квиті перед властю новою. Аж наїхало більшовиків з міст далеких, мо' із самого Пітера, — землі важко. І прийшов до нас на дворище, цілий гурт їх, узяли двох, корів наших, два мішки проса у клуні стояло, а в хаті на полиці — шість паляниць, напередодні я хліб пекла — усе чисто забрали. Я плакала і ридала: я ж так трудилася, я ж так старалася, а вони усе підчистили, як розбійники, серед білого дня. І спасибі за труд мій тяжкенький ніхто не сказав. Дак я — ревма реву, а Євмен мій, як пішли вони з двору, сів на ганку і весь день просидів, мовчки, наче земля німа, і зчорнів за той день з лиця йон. Пробувала я щось забалакувать, утішать — наче не до нього, наче до каменю. А вже як звечоріло, і мовить до мене: "Якщо така вона, совітська власть, за яку я кров пролив, дак луччей не жить, аніж так жить". І пішов йон тої ночі у ліси Синявські, бо тамочки уже збиралися людяки із сіл околишніх бо їх теж сяя власть обідила. Пішов мій Євмен у ліси Синявські, а я — сама зосталася. А вже ж я дитятко в собі носила.
І була ніч місячна, хоч голки збирай, як у пісні співається. І навідався Євмен додому, бо скучав за Христею. Лягли вони в коморі: і любила Христя чоловіка, як ніколи досі.
Мо', думаю собі, востаннє люблю його, мо, і не побачу болєй.
(Продовження на наступній сторінці)