Уже вибігала Оксана вечорами на колодки гулять, але Уляна через тин пасла її очима і, тільки стемніє, гнала додому, наче курей на сідало. Під зиму, як стала памолодь пакульська з куделями та вишиванням гуртуватися по хатах, Уляна не пускала дочки і чоботи до скрині замикала: "Рано ще тобі на вечорниці, хай дєвки самі до нас ходять, лави не просидять". І в ніч під Різдво з дівками-колядницями не пустила. Але колядники самі прийшли в хату. Співали хлопці, аж заслухалася Уляна, а тоді стали козу із сіней кликать. І як кликали вони козу, оглянулася Уляна, наче прокинулася, по хаті оком повела, двері в сінці прочинила: ні кози, ні Оксани. Вийшла вона на ґанок, а ніч місячна. І стоїть її Оксана посеред двору з Устимом, за руки узявшись, Устим у шубі вовчій, хутром наверх вивернутій, личина кози за плечима, наче каптур, а Оксана її в самій спідниці, хусточкою запнута, боса на снігу, ноги як свічечки, а руки як крильця, в місячному сяєві холодному. І страшно Уляні стало, і душа од тривоги та болю зайшлася, наче пальці на морозі, і згадала вона слова Несторові, з того світу мовлені. І подумала Уляна: "Хай уже буде, як судилося буть. Як уже буде, але її час настав, а мій час одцвів, і цвіт опадає". Відтоді не стала вона тримать дочку біля себе, і ходила Оксана на вечорниці, та досвітки, та гулянки памолоді пакульської, як дівка, що на відданні.
Возив Устим гній на гору Тайницю, де у Волохачів пайка землі була. А возив він гній парою коней молодих. І наказував йому батько суворо: "Як з гори з'їжджаєш, коней за оброть веди, бо молоді й пужливі". Як скидав Устим гній, бачив з крутосхилів гори Тайниці: ідуть берегом Білорічиці з економії дівчата, і Оксана з ними. Не став він коней за вузду зводить, як батько наказував, а віжкував кіньми, стоячи на возі. І думав він, похльоскуючи віжками коней: "Промчу повз Оксану хутчіш од вітру в полі, хай подивується". Але понесли коні його по крутосхилу. Віз торохкотів, підстрибуючи на цілику в подолі гори, де вигін починався, коні ще більш од того гуркоту харапудились. ї вже не Устим правував кіньми, а коні ним правували. Промчав він повз дівок, наче вітер у полі, і спалахнуло перед ним обличчя Оксани, як зоря, що падає з неба, і погасло. А коні понесли воза на місток через Білорічицю, із дубових кругляків складений. Ударився віз полудрабком об поруччя і розсипавсь. Невидима, але дуже рука підняла Устима і кинула через поруччя мосту в Білорічицю. А була Білорічиця повна води прибутної, бо навесні се трапилося. Випірнув Устим з води холодної і побачив уламки воза на мосту, кобилу гніду, нещодавно батьком куплену, навколішки посеред дороги, з переламаними передніми ногами, і мерина з кривавою раною на стегні біля кобили, а заднє колесо котилося під гору довго, як у сні страшному, аж поки не лягло у вогкий із зими пісок.
Повернувшись із поля, бив Мартин сина свого люто, наче не батько йому, а з ворогів ворог. Бив посеред двору, і Кили-на, мати Устимова, не боронила (більше за вогонь боялася чоловіка в такі часини), тільки плакала, до шибки вікна притулившись. Жаліла вона сина жалістю материнською, і кобили гнідої, що ноги передні поламала, шкода їй було невимовне, така втрата для хазяйства, була-бо Килина дочкою Степана П'явки. Бив Мартин сина уламком голоблі од воза, що розсипався на мосту через Білорічицю, бив, не добираючи по чім б'є і сили не виважуючи. А коли упав Устим посеред двору, кров'ю заюшений, шмагав Мартин сина черезсідельником шкіряним. Але мовчав Устим, ані слова про ласку з його вуст не прохопилося. І дивувався Мартин, що такого гайдамаку народив, і люті йому прибувало, бо покірних Мартин любив. Повз Устим через город, ще не зораний, на леваду, і слід кривавий за ним стелився, а Мартин ступав поруч і штурхав тіло синове ногами в ялових, з підковами залізними чоботях. Обмив він кров з передків чобіт ялових у Жолудівці, що з-під Крукової гори дзюркотіла, в Білорічицю неподалік мосту падаючи, і повернув до хати, а син на березі зостався.
І заборонив він жінці своїй Килині до сина в берег іти: "Хай хоч здохне тамочки, виблюдок". І підповз Устим до Жолудівки, тут широка вона була, бо розкопана, влітку коней купали, і хлебтав водичку розбитими губами, і була водичка з кров'ю. А прийшла до нього Оксана, дочка Уляни та Нестора Семирозума, водою джерельною Устима умивала, фартухом полотняним лице йому витирала. І був фартух у крові Устимовій, наче заполоччю червоною вишитий. Плакала Оксана над Устимом, боліли-бо їй рани Устимові, як свої рани. І прийшла вона на леваду до Устима вдруге, і принесла молока та хліба, і поїла молоком його, а хліба не міг Устим їсти, боліло. І краплилася кров Устимова в молоко, яке пив, з губів розбитих. Казала йому Оксана: "Як не хочеш додому вертатись, Устимчику, я до нашої хати доведу тебе, бо вже на ніч заходиться". — "Тут буду, а ти іди", — тільки й мовив до неї Устим голосом, що Мартинів голос нагадував, і послухалася вона.
Рано-вранці прибігла Оксана до кринички, ніби по воду, з відрами та коромислом, але не було Устима, лише кров на прозелені, сухій од роси, де він ніч ночував. І плакала вона гірко, бо думала, що вже нема Устима живого, що зробив він щось лихе із собою, і дорікала собі, що послухалася звечора та лишила його самого. Прибігла вона у двір до Волохачів, слізьми залита. Мартин коней запрягав, щоб у поле їхать. І сказав їй Мартин Волохач голосом злим: "Чорт яго не візьме, бо такиє, як йон, і чортам не треба. Одлежується десь у кущах. А ти, дєвко, не милься, бо митися не будеш. Волохачам старці не треба, Волохачі — перші людяки в селі". Килина, мати Устимова, дивилася од корівника холодними очима. Молоко в дійниці пінилося, і була піна червона, наче кров Устимова, бо у відсвітах сонця, що з-за Чорного лісу вставало. Витерла сльози Оксана, бо горда була, як мати її, і не хотіла перед Волохачами плакать. І сказала вона, з двору їхнього йдучи: "Не людяки ви, а хужей вовків, бо й вовки своє поріддя жаліють жалістю звіриною". І зирив їй услід Мартин з-під брів кущистих, очима страшними, хвороби й нещастя на неї накликаючи. Але вийшла на ґанок хати своєї, щоб корову доїть, Уляна, мати Оксанина, глянула на дочку, яка од Волохачів вертала, ніжним поглядом, і темна хмарка, що вже над Оксаною висла, розвіялася без сліду, і була вона в сонці молодому, як у золоті.
Бо знаттє Улянине дужче було, як знаттє Мартина.
Дужче чи не дужче, а око Улянине од білого Бога, Мартинове ж око — од чорного, а скольки чорний Бог не бунтує, білого Бога завжди буде зверху, добро є добро, а зло — зло.
Що там довго гомоніть: матка — яна полюбить і пожаліє, а любов і жалість, калі од серця, а не од розуму, луччей сонечка чорноту найчорнішу прожене.
Тади молодих добре вчили, як на світі жить, боялися яни і Бога, боялися і батька з маткою. А тольки ж рідко се було, щоб рідного сина за конячину смертним боєм бить, із світу зживать.
Дак йон, Мартин, і в сім'ї був вовк вовком, се правда. Сяде обідать — щоб тольки йон за столом, як пан. Жонка, хоч і придане йому принесла добряче, — на прихапку, в мисниках, а дєтки — що послі батька з маткою осталось, вилизують, як щенята. Хіба на Різдво та Паску за стіл родиною і сідали.
Дак і одплатилося йому вповні. Щоб сини та на батька руку підняли — де се бачено, де се чувано?
Се вже познєй, послі перевороту, а тади Мартин у сім'ї був і бог, і цар, і кат.
Вів я коней з ночі, менший був годами од Устима, а вже рабів як проклятий, ні дня ні ночі. Веду я коней з ночі, повз Крукову гору. А туман у долинах, туман. Калі ж із туману таке страшке щось викульгує: морда в синяках та кривавицях, очі ледве світять крізь щілини, полотнянка на плечах порвана, руда од крові присохлої. Я аж присів, так спужався. Калі ближчей — наче Устим. А я вже чув, що батько з його шкуру знімав за кобилу. "Куди-бо се ти, Устиме?" — питаю. А йон тольки губами розбитими ворухнув, ані слова в одвіт. Прокульгав повз мене, наче я й не людяка, а стовп мертвий, придорожній, і зник у тумані. Удосвіта се було, ледь задніло.
Е, норов у його батьків був, одного кодла, хоч і не мирили яни, мо', через те й не мирили.
(Продовження на наступній сторінці)