І прийшли селяни до пана із скаргою, але не вийшов до них Опанас, а вийшов Штома. І сказав управитель громаді сільській: "Тепер ви вільні, кріпосне право давно ліквідоване, тож самі про себе мусите дбати, не сподіваючись на панські милості. Панське є панське, і зазіхати на нього я не дозволю. І борги в економію треба віддавати, бо завинило з вас багато, і все у книгах записано. А я, управитель, лише слуга панський і мушу дбати про вигоди панів Журавських, за це мені гроші платять. А часи настають нові — часи раціонального господарства з оборотним капіталом, машинами, промисловістю і всілякими іншими новаціями. Хто цього не зрозуміє, той із торбами по світу піде, хоч би і паном учора ще був. І в економії мені відтепер потрібні не селюки-поденники, а дисципліновані, слухняні робітники. І нарік уже не здаватиметься панська земля в оренду, як було досі, бо вводжу я раціональні сівозміни". З тим і розійшлися люди. І казав Штома до Опанаса: "Час вимагає не мрійників, а ділових людей". І схвалювала його слова та вчинки Наталія, а Опанас мовчав.
Восени відкривали нову школу, і це була радість для Опанаса та Дарини, яка мала намір вчителювати в ній. Освячував школу отець Олександр, син отця Серапіона, який зістарився і передав паству свою у спадок. З учбового округу приїхав на відкриття школи сам попечитель. Все обійшлося б, але учні заспівали українських пісень. Попечитель обурився так, що не залишивсь навіть на урочистий обід з нагоди відкриття школи. Наталія була прикро вражена і дорікнула Дарині, яка займалася з дітьми, що та заграє з темним хлопством. "Се хлопство тримало і тримає нас на світі, а якщо воно темне, то тільки ми, просвіщенні, у тім винні", — різко відповіла Дарина. Наталія образилася і пішла у свої кімнати. А Опанас розривався між дружиною і сестрою. "Я тебе розумію, як, можливо, ніхто інший, — обережно казав Дарині,— але ж ми повинні бути свідомі того, де ми живемо і хто ми. Малоросійська пропаганда нині суворо переслідується, кожне українське слово сприймається владою як заклик до бунту, і владу, врешті-решт, можна зрозуміти — йдеться про цілісність єдиної і неділимої… Крім того, ми з тобою перебуваємо під недремним жандармським оком, інцидент може мати наслідки, у першу чергу для тебе і для мене…" — "Тебе, брате, перелякали на все життя", — зітхнула Дарина, і не мав Опанас що їй заперечити, бо в глибині душі знав: це правда.
Як підморозило, вигнали пакульці коней своїх на панські озимі, досі так робилося. Побачив управитель і послав об’їждчиків, щоб загнали сільський табун у двір економії. Прийшли люди по коней своїх, а Штома розпорядився: з кожного штраф брати. І плач стояв по селу, і просили-молили мужики управителя, щоб змилостивився, але невблаганний був Штома. І покликав Опанас управителя до себе в кабінет, і радив йому пожаліти селян, бо звідки у них гроші на штраф візьмуться, хоч би подушне було чим заплатити. І відповів йому Штома так: "Не думайте, Опанасе Михайловичу, що перед вами чиновник безжалісний, глухий до стогону народного. Замолоду, ще в гімназії, і я дещо почитував, і з Писарєва, і з Герцена, і прокламаційки вже тоді по руках ходили… І сам я з походження стану невисокого, мужика не лише з книжок знаю. І, може, через те я емоціям не піддаюся. Мужика нашого задля його ж блага треба привчити до порядку, іншого шляху до економічного прогресу суспільства нема. Якщо ж я хоч раз відступлюся, мужики сядуть мені на шию. Або розрахуйте мене, або, будьте ласкаві, не втручайтеся в мої господарчі розпорядження". Наталія зайшла до кабінету і сіла в крісло, біля якого стояв управитель. І відчував Опанас, що стіна незборима перед ним. А увечері Дарина сказала, що завтра від'їздить у Рогощу, там вчителюватиме, бо не хоче жити під одним дахом з людьми, які збиткуються із селян, хоч замолоду страждали за прогресивні ідеї. І не мав як виправдатися Опанас.
І від'їхала вранці Дарина з дочкою, навіть не попрощавшись.
Була пізня осінь, сіялася пороша. Опанас цілі дні метлявся по полях, полюючи зайців, бо схолодало для нього в домі. Давно уже не почувався він таким самотнім. І перестрів за селом Уляну, що сіно везла. І кинувся до неї в надії, що рідна душа — ось вона, і заговорював, але мовчала Уляна, як німа. І зрозумів, що не пробачила йому і не пробачить. І кружеляло вороння над ним чорним крилом, і стріляв він з розпуки по воронню, але не влучав, бо очі сльозилися. І вже недалекий був Опанас від того, щоб власноруч обірвати земне життя своє, але порятувала його забаганка дружини конче їхати до Італії, де й клімат для неї підхожий, і народжувати хотіла під наглядом тамтешніх лікарів. І зітхнув Опанас легко, озираючись із Чумацького шляху на село, що лежало внизу у снігах.
Хіба це перші чи останні ілюзії в житті, з якими доводиться прощатися? Хіба життя людське не з таких прощань зіткане? На цю чи наступну весну, але він повернеться і все почне спочатку. Не бабрання в землі, для цього, врешті-решт, існує управитель Штома, а діяльна, свідома високої мети робота у земстві — ось шлях для нього, дворянина, інтелігента. Тільки там, а не деінде, він буде корисний для простого люду. І робота ця стане змістом його життя на всі наступні роки, скільки й судилося ще прожити.
І відкрився його очам хутір Семирозумів у подолі засніженої Крукової гори, ніби мальований пером на білому аркуші паперу, і крайня од вигону хата. І вийшла з хати жінка в кожушку, з дитям на руках, і то була Уляна із сином його, — не так побачив, бо далеко, як серцем відчув. І хотілося йому вистрибнути з саней, з-під теплої повстини, і бігти по сніговому насту — по косогорах, через вирлища ярів до жінки з дитям біля причілка хати, і впасти на коліна, і мовити: "Уляно, пробач, я не розумів щастя свого". Але той напад слабощів тривав коротку мить. "Ефектно, романтично, але — смішно. Своєрідний рецидив молодечої хлопоманії…" — подумав з холодною тверезістю і, опанувавши себе, одвів очі та заговорив до дружини про далеку сонячну Італію…
Дак се йон як поїхав у ті чужі краї з жонкою, тольки яго і бачили в Пакулі.
Як йон куди не поїде, там йому і пить, і їсти, і дах над головою, чого так не їздить.
А в економії Штома з людяк сльозу вичавлює, а грошики панові Опанасу в кишеню течуть.
Се правда, яни болєй у Києві та Пітері проживали, анєж у Пакулі.
А баронесу стару ховати у Пакуль привезли, так яна захотіла, се я помню, двоє дєток у них уже найшлося.
Се, мо', тади мого свекра пан Опанас у своєму лісі з порубом застав. Дак свекор упав на коліна: "Простіть, пане, вугол у хаті прогнив, одроблю, тольки уряднику не видайте!" — "Не видай і ти мене моїй жонці, що тебе простив", — тольки й одказав пан та й од'їхав.
Душа до людяк у яго лежала, тольки жонка крутила ним як хотіла.
А далєй батюшка в церкві кажуть: "Цар помер!" Було се під зиму якось. Лак. пани швидко зібралися і поїхали, болєй ми пана Опанаса і не бачили живого, а бачили мертвого, як хоронить привезли.
Дак жонка його і для годиться не заплакала, стовпом сухим біля гробу стояла. А Уляна Несторка хоч не пішла, а у себе в дворі так голосила, аж скумасно чуть було.
Се яна уже за Латкою була-бо чи ще нє?
А що їй Латка, як йон у неї за підстилку був?
Метаморфози людського життя: за батькового царювання він сидів у тюремній камері і писав покаянного листа: "Припадаю до ніг Ваших…" А на коронацію сина їде в депутації від дворянства Краю. А може, так і треба, може, це в природі людській — такі перетворення: вранці людина — на чотирьох, удень — на двох, увечері — на трьох. Греки мудрі — хіба це лише про тіло? Невже для нього уже вечір? Утома. Виснаження душі. Хай Бог простить, але смерть царя вселила надію. Як це завжди було на Русі. Він, Опанас Журавський, раптом помолодшав. А може, і це ілюзія. Ще одна. їх так багато було в житті. Життя, зіткане з ілюзій: революція, господарювання у Пакулі, Уляна, родина… Вогонь у його душі запалювався, але швидко гаснув. Можливо, йому бракувало характеру. А можливо, його розуму бракує обмеженості. Бо тільки обмеженість робить з людини фанатика ідеї. Марія, яка спалила себе на вогнищі життя в ім'я ідеї. В ім’я ідеї, з якої невідомо що вродить. Якщо вродить. Людина сліпа. Історично. Вона іде навпомацки, із щільно зав'язаними очима, і нема вуст, які б гукали до неї "жарко!" чи "холодно!", як у дитячій грі. Бог загадково мовчить.
А може, і Бог весь у сумнівах і запитує в самого себе: Боже, що діється з людиною, яку я сотворив?
Воля царя на землі — воля Бога на небі. Одне його слово, один порух душі до добра — і жертовні вогнища в ім'я волелюбної ідеї стануть непотрібні, смішні. Усе, що доброго і поганого діялося на Русі, традиційно діялося з волі вінценосної влади. Новий дар — молода людина, сповнена прогресивних ідей і бажань творити добро. Не лише царі творять епохи, а й епохи творять царів, це нерозривно, взаємозв'язано. І надії його, надії дворянина Журавського, земського діяча, мають земну основу, реальну основу. Подих весни, подих оновлення — він їх відчуває.
Як шкода, що Марія не дожила до цих днів. Жертви виявляються історично безглуздими. Відчиняться двері в'язниць. Росія перестане бути тюрмою. Його Малоросія стане нарешті Україною. Ще тоді, в камері тюремній, виводячи на папері: "Припадаю до ніг Ваших…", він прозірливо передбачав нинішній день. День великих сподівань, які ось-ось справдяться. Перед очима враженої справедливим і мислячим імператором Європи.
(Продовження на наступній сторінці)