Дак і правду яна, Вівдя, гомоніла, як у воду дивилася через стольки годочків. Уже й кісточки її зогнили в землі, а Уляна Несторка ще по світу ходила, дак голодна весна настала, і людяки мерли, як мухи. А я вже була піддівкою, калі та химереда людям випала, трохи сама я ноги не ви-стягла, і пам'ятаю.
Нестор, онук Уляни, на Біломорканалі робив, добровольцем, йон же такий був, що першим кидався, куди й не просять. А меншенька яго, що теперечки у Мрині, учена дуже, геть опухло, бідне, земельку їло.
А в Уляни тольки й осталося, що хустка, Нестором, чоловіком покійним, подарована. Узяла яна ту напиначку і до Наталки Блюмової попленталася, сама вже нікуди не годяща, опухша була.
У Наталки — дак у тої хлібець був, яна ж із "червоною мітлою" по селу ходила, і з печей, де який горщик, і з скринь, де яка лахманина, ніщо її рук не минало.
Насоправдє, насоправдє се було!
І виміняла Уляна на ту напиначку, а їй зносу не було, наче учора куплена, у Наталки Блюмової рукавчик пшона для правнуки, і так яни вижили тої весни.
Не вижили б яни, оддали б голоду свої душі, калі б Нестор Терпило з Біломорки посилку не прислав.
Се правда, мені сам Нестірко гомонів, як ще його не забрали тої ночі, коли усіх забирали, у тридцять сьомім. Получив йон вістку, що голод у Краї, і послав сяких-таких харчів, які міг зібрать, бо тамочки теж не мед був, на Біломорці. А посилочка назад вернулася, і написано на ній: адресат вибув… Як вибув, калі ж тольки ось письмецо получив? Аж стало їм знаттє, що посилок з харчами на Україну не пускають. Калі приїжджає до них на Біломорку сам староста Калінін. Нестірко бідовий був, нікого не боявся, та ще й орден тади получив за добру роботу, — йон до Калініна і добився: так і так, сім'я голодує, а посилки не дозволяють. Сам Калінін розпорядився посилки з харчами від Нестара Терпила приймать, і приймали. Так і вижили тади Терпили.
А а хусткою, Нестором Семирозумом подарованою, далєй таке було, гомонять. Вбралася в неї Блюмиха на празник і пошвендяла на село.
Авжеж, яна полюбляла людяцькі очі дражнить.
Дак іде яна селом, а біля церкви люди сидять, бо празник був. І стала Блюмиха до гурту підходити, я тади ще мала була, а пам'ятаю добре. Отак матка моя сиділа, і я в неї на колінах, а отак Блюмиха підпливає, і хустка, уся в червоних маках, у неї на плечах. Тади вогнем червоним напиначка та її взялася, багацько ж, кажу, люду теє бачило і я, хоч мала була. Взялася вогнем та хустка, в Уля-ни Несторки за рукавчик пшона в голодну весну виміняна, взялася вогнем червоним, далєй хмаркою диму стала, а тая хмарка знялась над Пакулем, як птах сизокрилий, і в небі зникла. Як умирала вже Наталка Блюмиха осьдечки після війни, обмивали її баби і шрами страшкі на плечах її бачили, не зажили яни і до могили, отаке було.
Се так Нестором Семирозумом з того світу було їй пороблено.
Першою поспішила Уляна з церкви, тільки-но проминув її отець Серапіон з кропилом. Трохи не бігла до себе на хутір, раз по раз озираючись, наче хто мав за нею гнатися. Сіла на лаві у хаті порожній (діти з бабою од церкви на Вишневу гору подалися, яблук свячених батькові понесли) і так сиділа, прислухаючись до вулиці. Аж невдовзі застукотіли колеса на вибоїнах, і коляска біля двору зупинилася. Скрипнули двері сінешні, відчинилися хатні, і поріг переступив пан Опанас. Вклонилася Уляна гостеві, обіруч тримаючись за краї дарованої Нестором хустки, наче боялася, що вітер з дверей війне та й понесе ту хустку світ за очі. Протяжко, погрозливо загув вовк у дворі Мартина Волоха-а. Тривожно заіржали під вікнами панські коні. І мовив молодий пан до господині, не зводячи очей з її обличчя: "Приїхав я просити тебе, Уляно, аби згодилася ти на роботу до мене в дім, за ключницю". І мовила Уляна, уперше зирячи в очі пана Журавського, хмільні від хоті: "А ким же я буду, пане, для вас — челядкою чи полюбовницею?" Зайнявся молодий пан од тих слів густим рум'янцем: "Хочу, щоб лад ти давала в моїй господі, бо живу сам і так вікувати думаю". — "Ми людяки темні, прості і не навчені поводження з панами, та ще в їхній господі". — "І темні, і вчені — усі ми найперш люди, а що потрібно в роботі — навчишся, ти од природи кмітлива і ще молода. Якщо згода твоя, завтра і в помістя моє приходь, до роботи приступай". Уночі питалася Уляна в покійного Нестора, як їй буть, але одмовчувався Нестор. Тільки вовк у дворі Волохача вив, як не на добро. І гнівалася Уляна на свого чоловіка покійного за ту мовчанку: "Тобі теперечки добре, у тебе на тім світі голова за дітей не болить, народив та й пішов собі, а мені з ними гибіть!" І сказала собі Уляна під ранок після ночі безсонної: хай уже буде так, як судилося, бо Нестору в землі гнить, а нам з дітьми життя жить…
Уранці одяглася Уляна в буденне — вилиняла від прання ситцева спідниця та сорочка полотняна, на рукавах вишита, хустка коленкорова — і пішла в помістя. Ішла селом — люди з дворів та городів очима проводжали. Велике село Пакуль, але всі уже знали, що сам пан Журавський до неї вчора приїздив. Кого з економії стрічала, перші віталися. Собі не признавалась Уляна, але солодило їй душу, що така увага до неї. Як перейшла по мосту через Студницю і почався шлях, вздовж якого гінкі тополі вишикувалися аж до красного двору, до будинку панського, здавалось, не вона йде, а запашний, настояний на антонівках та путинках вітер із панського саду підхопив її легенько І несе повз парадні чавунні ворота, повз квітники, альтанку, флігельки до білостінних палат. А палати півколом, наче руки-тераси назустріч простигли і ось-ось упіймають, ще й два кам'яні леви обабіч широких мармурових сходів ошкірили пащеки. І стало Уляні боязко і дому панського, і левів, і залізного дзьобатого півня на даху мезоніна, і долі своєї, якій скорилася наперекір несхвальній мовчанці покійного Нестара.
Але пересилила себе і навіть усміхалась, коли сходила на ґанок: босим ногам од незвички лоскотно було на гладенькому, як крига, але зігрітому сонцем мармурі. У передній назустріч їй хапливо підвівся Яків Царик, що прислужував ще старому панові і дуже пишався з того, у церкві тулячись до багатшеньких: "Уляно Кузьмівно, пан чекають на вас у кабінеті…" І повів її через низку кімнат. Переступила Уляна поріг, вклонилася. Пан ходив по кабінету, курив сигару. "Сідай, Уляно", — запросив пан, але вона лишилася стояти. І мовив їй пан: "Я розпорядився, аби запрягли для тебе тарантас. Поїдеш до Мрина, купиш коленкору на хустки жницям, а на останні гроші купиш для себе вбрання, і літнє, і зимове, бо доведеться тепер тобі інакше жити, інакше вбиратися". І подав їй пан сотенну. Узяла Уляна сотенну тремтячими пальцями, ніколи таких грошей не тримала, лише здаля у Мохнача, баришника, бачила. Хотіла вона руку панові поцілувати, але пан відсмикнув руку: "Я не отець Серапіон, щоб до руки моєї припадати, Уляно". І сумний з обличчя зробився.
Сє було калі б не у вівторок, другодні послє Спаса. Я тади яблуками базарював, гляджу, а Уляна Несторка по лавочках метляє і різний одєв скуповує. Притулить до себе та все в прикажчиків допитується, чи личить їй одєв той. Ледве упізнав її, пайшла, пайшла в одмолодь очевидьки. А до мене яна не вельми тади вже й признавалася.
Яке там признавалась, калі жисть її од мужика до пана повернулася.
Яна бистро низька на очі стала, се правда, впритул нас, мужиків, не бачила. А мо', і не хотілося їй нас бачить, бо неслава про неї уже котилася поміж людяк: нирка і не-путь — ось яна хто.
Дак то усе ви, баби, молодайки та дєвки-невихажалки, од завидьок, що не ви молодому панові приглянулися, кожда з вас побігла б, аби тольки позвав, усі ви зальотний,! як і Уляна. А тольки завидьки вас палять.
Не міряй усіх на свій копил, як за кожною спідницею сто верст пішки бігав, поки бігалося.
Задаваста, задаваста яна, Уляна, одразу зробилася, сє правда. Як їхала тарантасом з Мрина з трьома клунками одєву та уся в коралах, я в одмолоді під Страхоліссям збирав гриби. Дак яна і не глянула у мою сторону, у мене уся нутренность перевернулася. Докуль, думаю, ти у нужі купалася та нічого, окрім наського полотна, не мала вдягти, дотуль ти мене бачила і знала, ми ж із нею на колодках разом гуляли. А теперечки, думаю, ти і не бачиш мене, накритка погана.
Подумав тольки, а не сказав?
А що ти скажеш, калі вже знали в Паку лі, що буде яна крутить молодим паном, як захоче, а яно ж хоч і не панщина вже була, і вмокав молодий пан ложку в ужичий казан на сінокосі, і про школу та земство з нами гомонів, а наше діло мужицьке було і осталось: панські носцики лизать і навдибачки навколо панів ходити, калі не хочеш, щоб ти і дєтки твої ноги з голодухи випростали.
Пужливі які ви всі! А я ще геть маладьонка була, а як пішла на панський двір подьонно листя в саду гребти, бо Уляна вельми тади хазяїнувала, щоб ніде ні листячка, ні травинки, дак яна іде за мною і триндикає, що не так гребу, а я й гомоню їй зі злом: ти, Уляно, ще не так і давно по чоловікові год справила, а вже панові далася себе загнуздать, ще й підгалдикуєш туточки під руку. Дак яна уся напутрилась до мене, а тади крутнулася і — ходу. А я вже нічого не пужалась тади, бо з мужиком своїм аж на Амури, на нові землі, їхать рішилася…
І мовив пан Опанас до Уляни, нової ключниці своєї: "Будеш зі мною за столом чай пити й обідать". Уляна накривала на стіл, ганяла покоївку по самовар і на кухню, по обід для пана, але до столу не сідала, стояла поруч, поки він чай пив і поки обідав, вгадуючи і випереджуючи найменші панові бажання. Опісля чаю пан поспішав до економії, а по обіді звичайно запалював сигару, і тоді Уляна питалася дозволу порадитись, що зробити по дому.
(Продовження на наступній сторінці)