Удосвіта поплелися вони вздовж Дніпра, назустріч воді, і брели, поки попереду село не забовваніло. Тоді знову у плавнях сховалися, і Катерина корову доїла, а Семен — рибу піддурював. А як стемніло, рушили вони знову, щоб село обминути, поки ніч. Відтоді ішли ночами, а удень відсипалися в очеретах. А як скінчилися плавні і поряснішало сіл та містечок, на русло ріки нанизаних, звернули вони у степ і довго брели степами, ховаючись на день у видолках, де ще стояла, з весни, прибутна вода. І бачили вони у степах села, в яких голодуха людей геть виморила, і чорні прапори над ними майоріли. І бачили вони здалеку людей, які з останніх сил до Дніпра повзли, в надії порятуватися біля ріки, і вмирали під сонцем палючим, і птахи степові їм очі випивали, а звірі та пси розпухлі тіла терзали. Але нічим вони допомогти їм не могли, бо вже самі ледве ногами теліпали, скупим молоком, яке витомлена мандрівкою корова ще давала, рятуючись. Відтак зітерлися копита корови геть, самими культяпками ступала вона по сухій землі степовій, кривавий слід стелячи, і ревіла страшно. І зійшли вони в лісистий байрак, і там Семен корову зарізав, а Катерина віддаля стояла, слізьми умиваючись, бо душу за корівкою ронила, з телятка вирощувала її тяжко. І не виходили вони кілька день із того байраку, одїдаючись і спочиваючи, щоб на силу здобутися далі брести. А Семен шматки м'яса у диму в'ялив, аби в дорогу довгу ще узять. І казав Семен: "Треба нам, жонко, на пароплав чи баржу якусь утулитися, бо не перебредемо ми, хоч і з цим запасом, через голодну Україну, або уб'ють нас десь у полі такі ж нещасні, або самі попухнемо і де-небудь у канаві здохнемо, не буде кому і кісток наших закопать…"
А було трохи грошей у Семена, щоб за білети на пароплав заплатити. І повернули вони знову до Дніпра, і прийшли до причалу поблизу містечка на білих крейдяних кручах. У березі, попід кручами білими люди зі степу покотом лежали, наче колоди, прибутною водою викинуті. Живі лежали поруч мертвих, і мухи над ними літали хмарами. Але не брали людей на пароплави, такий наказ був од начальників високих, а брали лише тих, у кого документ про дозвіл на поїздку був. А звідки документ у Семена з Катериною, пограбованих владою і з хати власної вигнаних? І думали вже, що й вони скоро в березі, під білими стягами круч ляжуть і не підведуться одного ранку. І солдати з похоронної команди кинуть їх, напівживих ще, у кузов полуторки і одвезуть у степ, у спільну могилу. Але стрівся Семенові знайомий, однополчанин, ще з миколаївської, з одного казана суп солдатський сьорбали, тепер він на баржі кочегарив, а баржа, вугіллям завантажена, мала пливти до самого Мрина. І умовив він капітана узяти Семена за помічника кочегара, а Катерина щоб їсти команді варила. І погодився капітан, бо дохляків навколо було багато, а таких, хто ще робити міг, мало. І молилася подумки Катерина, сходячи, слідом за Семеном, по хитких сходнях на баржу, дякувала Богові, що од видимої голодної смерті рятує їх.
І довго пливли вони угору по Дніпру, проминаючи міста і села, і скрізь, поблизу причалів, лежали в березі люди, опухлі від голоду, і не було їм ні від кого порятунку. А ночами теплими, травневими у лозах витьохкували солов'ї, аж лящало у вухах і серце завмирало, і зорі окасто сяяли з небес, а серед дня небеса були ніжні, як поле лляне у Краї Катерининім, коли зацвітає льон. І запитувала Катерина у Бога, бо вона вже давно говорила до Бога, як до батька рідного, коли дитиною ще була, через що Він милосердний до солов'їв, до трав на островах і луках вздовж ріки, до звичайнісінької лози на піщаних берегах, до усього живого, що розкошує під небом стиглої весни, і такий немилосердний до людей, Ним сотворених за подобою своєю. Але мовчав Бог до Катерини. Може, Він не хотів допомогти людям, грішним, або й не мав сили та змоги допомогти. Остання думка була страшна, не давала заснути уночі, бо, якби була вона правдивою, це означало б, що й Бог — не всесильний, не усе на землі од нього залежить. І Катерина відкидала її, виправдовуючи гнівливого Бога провинами людськими перед Ним. А коли ділилася думками своїми невтішними із чоловіком, Семен, який давно, ще з миколаївської війни, ні в що таке не вірив, відповідав похмуро: "А хто ж людей сотворив такими, якими вони є, якщо не Бог? Як хазяїнував я на обійсті своєму, на хуторі, я кожній скотині і рослині у полі лад давав. Бо я був — хазяїн. А в світі сьому нема хазяїна, нема голови, тому й коїться чортзна-що…"
І припливли вони удосвіта до Мрина, і зійшли на беріг: баржа довго розвантажуватиметься в порту і нікому вже на баржі не були вони потрібні. У місті, біля крамниць, стояли довжелезні черги за хлібом, і люди в чергах були зліші од звірів. А поруч, під стінами будинків, зіпали пухляки. Мертвих штабелями складали на підводи і везли за місто. Діти сиділи попід рундуками, простягаючи до перехожих бліді, прозорі ручки. Але горя навколо було стільки, що душа людська, переповнена ним, мертвіла і вже ні на що не відгукувалася. І пішли вони із Мрина, зачумленого, і брели через села Краю, а в селах те ж саме діялося, що й по усій Україні. І жалкували Катерина із Семеном, що так довго і тяжко добиралися, аби опинитися в такому ж пекельному світі. Але не було уже як і куди їм вертатися і підійшли вони надвечір до батьківщини Катери ниної, високим парканом огородженої. І постукалася Катерина у хвіртку, защебнуту з двору. Одчинила їм Дуська і, побачивши зовицю, запінилася злом одвертим: "Ми самі додихаємо, а тут ще й нахлібників нечиста сила принесла!.." Але не видко було по ній, щоб додихала. Корова із повним вим'ям ремиґала у дворі, і свиненя у хліві повискувало. А вже спішив од хати сам Яків, брат Катерини, намагаючись усміхатися про людське око: "Не гомони такого, жонко, сестричка моя родна із зятем поріг переступили, раз на скольки годочків…" Коло ґанку міліціонер, поставивши ноги на приступку, натирав суконкою хромовики і прислухався до розмови у дворі.
Але до хати не запрошував Яків гостей далеких: "У мене начальників повна хата, не переводяться, ваші звиняйте, їм ні до чого. А перебудете, скольки вам треба, на сіні у стайні колишній, теперечки не зима". Коли ж подоїла Дуська корову, приніс він їм у хлівець кухоль молока і два окрайчики черствого хліба: "Чим багаті, тим і раді, родаки мої дорогі, останнім ділимося, заморіть черв'ячка…" І слухав Яків мовчки, сидячи на порозі хлівця. у сутінках бузкових, як жаліється Семен на теперішню владу, що червоною мітлою усе у них вимела, до зернини, до лахманини останньої, і все нажите ними у праці тяжкій — одібрала, із рідного дому їх викинувши. І як плаче Катерина над бідуваннями людськими: "Пройшли і пропливли ми через усеньку Україну, і скрозь людяки, як мухи, од голоду пухнуть та мруть…" А ще запитував Семен, чи може він десь у цих місцях до роботи притулитися, хоч і в колгосп чи радгосп який, без бомажки, бо — розкуркулений і усіх прав позбавлений. Але нічого не обіцяв йому Коршак, бо тепер усюди — строгість велика, людям учорашнього дня нещадна війна проголошена. Уже до хати ідучи, мовив до родичів: "Начальники знають що роблять, на те вони й начальники, якось воно буде, радянська власть нікого не дасть в обиду, хто за неї — горою…"
А в спальні Дуська сичала, як змія, на родаків його, голодранців голодних, що хочуть на плечі їм сісти, останній шматок хліба од дитини їхньої одібрать. Шматок був не останній, бо й колгосп їм щотижня виписував, на начальників, уповноважених з району та області, що в хаті Дахновців не переводилися, та й запасеного зерна він міг завжди дістати з горища, з-поміж подвійної стелі, змолоти на жорнах і — жить, поки багато пакульців їло листя з дерев, траву узбіч вулиць видзьобувало і вмирало під тинами. Навпаки, ще й вимінювала Дуська у голодних за пару картоплин чи окраєць хліба — то скатертину ткану, то якусь одежину, то намисто коралове чи персня золотого. Голодна людина усе віддасть, аби ще один день позіпати і на світ подивитись, хоч знає, що цим не порятується і завтра все одно здохне. Так світ влаштовано, що мудріші, передбачливіші, хитріші — виживають і множаться, віялка життя людську масу перелопачує, одбираючи живучіших, кращеньких, а усіх інших — у полову, у послід, у смерть. І це — справедливо, бо — в природі речей. Не про кусень хліба, що його з'їдять родаки-блукальці, думав Коршак, одвернувшись до стіни і сховавши голову під подушку, бо вже у вухах кололо од злою сичання Дуськи, а думав про момент політичний, про партійну лінію на повне винищення куркуля. Уже запитував у нього Галан. дільничний інспектор, вкладаючись у світлиці на м'яку, розпушену Дуською перину: "Що то за зайди, Якове, до тебе прибилися, звідки вони?" Галана теж можна зрозуміти: головою відповідає він перед вищими властями за кожного чужака, що на кущі його з'являється. Людина — не голка, рано чи пізно, а відкриється, що Яків Дахновець розкуркуленого родича пригрів у себе, переховував, та ще й махновця колишнього. І візьмуть його, Якова, за штани, і усі його недавні заслуги котові під хвіст будуть.
(Продовження на наступній сторінці)