А нам сказали — за двадцять чотири години виберіться з квартири. Брат уже був у комсомолі, так брата з комсомолу вигнали, чому, мовляв, не признався, що батько — куркуль. Скрізь треба було брехать, усюди треба було викручуватися, усі ми потомилися од жисті такої, а батько — найбільше. Я так собі думаю: поки батько ще вірив, що є щось над нами, справедливість вища, він тримався. А потім єдиний Бог для нього лишився в житті — ми, діти його. Бо він такого надивився і напереживався, що усе теє ніяк не міг розумом своїм в один вузол із Богом зв'язать. Не получалось у нього. Коли ж діти підросли, ніщо уже не тримало його на світі. Наче крізь землю провалився батечко наш, так воно і було. Уже в шістдесяті роки прислали мені папірчину, що безневинно розстріляний Матвій Чотирус, а що з того папірця і їхньої реабілітації, коли людини нема і жисті нема.
І розбіглися ми, наче мишенята, як у Тараса Шевченка, у вірші його, написано. У мене ще й пашпорта не було, то я влаштувалася дитя глядіти, на Подолі, у євреїв. Вони до мене добре ставилися, не зобижали. Любка у Пущі-Водиці під Києвом притулилася, свинаркою у радгоспі. Тітка була на нашій фамілії, то її звідусіль гнали, як яку вредительку. Так вона то в Любки було переночує, то в дочки своєї. Бо її дочка на власному прізвищі залишилася, її з фабрики не вигнали. Скоро і я до Люби в радгосп перебралася, і братик Іван. А се вже жисть потроху налагоджувалася, кращала. Уже горілка була в крамницях яка хоч, по три рублі пляшка, і все — без карточок. Уже з мебльової фабрики через тітчину дочку нам передавали, аби верталися робить, уже діти за батьків не відповідають, а се вже був тридцять восьмий чи тридцять дев'ятий год. Але ми не захотіли на фабрику вертатися. Я уже у Ворзелі, під Києвом, офіціанткою працювала, у Будинку відпочинку. А мій чоловік майбутній тамочки за баяніста був. Там ми у сороковому році і зійшлися. Восени зійшлися, а взимку його до війська забрали. Як пішов, то й досі. З фінського фронту — на германський, з германського — у землю сиру…
Отак ми жили-поживали, не жили — мучилися. А все горенько наше почалося з ікони з образом Божим, у печі пакульській спаленої. А може, почалося воно у наших душах, на холодних вітрах історії страшкої вистуджених.
Що жисть сяя людська? Була людинка, і нема людинки. Ще як є дстки та покуль живі вони, хоч на могилку раз у рік навідаються. А далсй усе заросте бур'янами, усе в безвість піде, і сама пам'ять.
Дак нитка до нитки, доля до долі — та й полотно, час його тче із життів людяцьких. І стелеться теє полотно крізь безмір часу, і то сстяка історія людей на земній белебені.
Кому тольки яно треба, теє полотно із доль людських і тая історія? Аби тольки було чим у школах дєткам голови туманити.
Бо як нема Бога, то і нас нема, а є хіба що купа гною, в якому черва копошиться, ось і уся історія.
Ні, не може такого буть, люди добрі, щоб сяя дорога нікуди не вела. Якщо є дорога, то є десь і храмина, до якої вона веде. І в тій храмині, а не на іконах, дошках мальованих, Бог живе. І думка такая у голові моїй дурній застрягла. Плетуться люди дорогою трудною, житейською не до смерті, а до Господа і з Господом родаками стають, через страждання земні і любов земну. А хто удостоїться чесною жистю своєю родаком самого Господа стати, той і нам, живим, хто ще в путі до храмини, чим може з того світу пособляє. Мо', що і не так гомоню, бо я не велика розумака, але дуже хочеться, аби так воно було.
То пожила я із своїм чоловіком, може, з місяць який, тільки й нашого. Дали нам, правда, кімнатку у гуртожитсь-кому корпусі. І вже я дитинку в собі ношу, а половину мою дорогу до війська забрали. Як проводжала на станцію, сміявся, веселун він у мене був: "На хрестини повернуся…" Аж тут — війна, з німцями. А я заходилася родить. Як народжувала я синка свого, то билися на городах снаряди. Прийшли німці, розруха, горе велике навколо, а я — з дитям грудним. Бачу, не виживу я туточки, синка згублю, нікому ми тут не потрібні, зима голодна холодом дихає. І рішила я після довгих вагань добуватися в Пакуль, до сестри Марії. Там, коло родаків, коло земельки, легше вижить. А чоловік мій сирота, з дитячого будинку, у нього ніде й нікого не лишилося.
До Києва дрезина ішла через Ворзель, то я впросилася. Од Києва до Ніжина коли-не-коли поїзди ходили. На станції таке робилось, але якось я вже втулилась у товарняк. А від Ніжина що — пішки. Клуночок за плечима, дитинка біля грудей — плетуся. А в лице сніг січе, навпополам із дощем.
Добрі люди пустили переночувать, обсушитися, дитя перепеленать. Вранці прокинулася, жованиками дитину погодувала, треба далі чимчикувать. А зимовик подув, ковзко так на дорозі. Але до Невклі доплуганилися ми із синком моїм. Доплуганилися до Невклі, уже Мрин на крутому правому березі бовваніє. А міст через Невклю — розбомблений. Біля берегів підмерзло, а серединою ріки шуга суне. А вже день хилиться до вечора, а мені ще двадцять верст до Пакуля ногами мірять.
А там була кладочка, між опорами мосту, прольот од вибуху бомби рухнув, а кладка була. Широка така, як лава, дошка, закрижавіла геть, бо після сльоти — підморозило. Куди ж мені із дитям діватися? Тут мужчина підійшов, теж подорожній, чи не з полону вертався, бо зарослий геть, худющий такий. Глянув на кладку, на мене, похитав головою: "Хіба що Бог тебе, молодичко, а на той беріг перенесе. Але Бога ми ліквідували як клас, нема Бога і нічого нема, окрім нас, гнид земних…" Якби він такого не сказав, може б, я і не рішилася. А як народжувала я дитя своє, під вибухи снарядів, до Бога душею я говорила, щось у мені розтануло, наче крига давня, і любов'ю та надією душа наповнилася. Так я і кажу тому подорожньому: "Ні, дядьку, Бога не ліквідує ніяка власть, не спалить і не заборонить, бо Господь — у душах людських. Доки живі люди, доти і Бог живий. І порятує Господь, я знаю, як не мене, то дитинку мою, безгрішну, не дасть їй пропасти".
І ступила я на кладку ковзку, над проваллям, над рікою глибокою. І пішла я по дошці закрижавілій, дитинку до грудей притуливши, як по долівці хати нашої, пакульської, коли ще батьки мої живі були. Униз не дивлюся, а дивлюся перед себе, на небо хмарне, банями соборів мринських, на пагорбах, підперте. І відчуваю: ніби не сама я іду, а батько з матір'ю, покійні давно, попід руки мене ведуть. І перейшла я по кладці через ріку, на залишки мосту ступила і далі пішла не озираючись.
Так, може, щось воно і є у світі цьому, незбагненному?
Книга Коршака
Ось я, Дахновець Яків, по-вуличному — Коршак, за великого мудрагеля серед пакульців вважаюся. А що такеє — мудрість людська, з чим їдять її у наше врем'я перевертає, та й у всяке врем'я? Дак я скажу, щоб мале і старе знало: мудрість у тім, щоб зуміти вижити в пустинні земному, куди нас висіяно невідомо ким і невідомо нащо. Мудрого не обходить ніщо, що поза казаном житейським, у якім випало йому варитися. Бо мудрий знає достеменно, що навколо казана земного — стіна глухенна, скольки не стукайся лобом своїм дурним, скольки по ній не дряпайся, німа німота — і болєй нічого. Наймудріша з усіх істот живих — свиня: вона у небо дивиться тольки тоді, коли її на вогнищі смалять. Боги небесні і усі закони божеські, якими нас піп сільський у школі та в церкві начиняв, як кишки гречаною кашею, щоб по тому жисть нас на протвині поклала та в гарячу піч засунула, — то усе вигадки, химери, марення наляканого земною жистю розуму людського, і тольки. Ніде нічого в небі нема, уже наші аеростати і літаки до самісіньких зір піднялися і перевірили, і більшовицькі червоні соколи, де треба, посвідчили, і того світу нема, гнитимемо у могилах, у гробах смрадних усі, хто сьогодні ще землю топче, як гниють ті, хто до нас її топтав, тут я з більшовиками-безбожниками на усі сто згоден і признаю. Ніде нічого нема, а є лише жисть земна, що на жорстоких, не нами встановлених законах тримається: виживає і цвіте, і далєй плодоносить тольки дужчий, ловкіший, чіпкіший, хитріший, удачливіший. Жорстокі закони виживання — єдині для усіх: і для людини, і для скотини, і для дерева у лісі, і для травини в лузі, і для мурахи, і для п'явки болотної, і для мошви дрібної, для усього живого. Сила і випадок головенствують у світі, хто скольки одхопить для себе, те і його, ковтай мовчки, покуль дужчий не підійшов та не одняв. Більшовики, приміром, одхопили для себе одну шосту земної суші і царствують на усю московську силу, дурням на вуха усілякі красивенні слова навішуючи, і я їх за сеє уважаю і хвалю, більшовики земні закони правильно знають. Як знають і празнують закони жисті і п'явка тая ж, і мураха, і дерево, і звір, усе-усе, їм сеє од роду їхнього природою закладається, через те вони і розумніші од людяк на три голови. А дурна людяка у полові слів гребеться весь вік свій, наче курка, усе надіється зернину знайти і дзьобнуть, а одкудь зерно в полові? Ось вітер війне та й розвіє полову, а людину у землю покладуть, на поживу черві.
(Продовження на наступній сторінці)