Ну, а Матвій Чотирус нічого сього, конєшно, не мав, таких пільг, як тепер кажуть. Конякою робочою йон був і нею залишився на усю жисть свою. І єдиний шлях йому стелився — на лісоповал. А там люди, хоч які здоров'яки, довго не витримували, видихалися за якийсь місяць-два, опускалися до штрафної пайки глевкого хлібця, шкелетами робились та й лягали кістьми в болото. Люди там мерли як мухи, земельку архангельську собою угноювали, се правда усе, що тепер у радіо балакають. Так я, мо', годиків зо два протовкся в господарчій зоні, то біля казана, то на конюшні, то в цеху, де дьоготь виготовляли. Про землячка свого уже й згадувать перестав, похоронив його давно подумки. Коли викликає мене табірний "кум", а йон мене і не забував, усе розпитує було, як та що. Викликає мене, значиться, "кум" і каже: "Потеліпаєш, Воробей, із новим етапом на верхню лісорубну…" Я трохи в штани не наробив: "За які гріхи?!" А "кум" далі каже: "Не за гріхи, а — довіряю тобі. Вважай, Ідо ти — в командировці. А тут пустимо чутку, що ти — проштрафився. Діло серйозне є…" А тая лісорубка — угору по річечці, якою ліс сплавляли. Окремий конвой там. І двічі відти тікали. І ніхто не знав, як їм тоє вдавалося. Дак я се ж — наче в розвідники, зсередини, од самих зеків розузнать. І розузнав. Через місяць мене відкликають, я "куму" доповідаю, як і що. Але то інша балачка. А я — про твого родака, Матвія Чотируса. Т'ам я його і стрів неждано, хоч думав, що йон — покійник давно. А вижив йон, ще й у почоті перед начальством ходив, щитаю, тольки через те, що од діда свого ще ремесло перейняв — пні корчувать. Таку землю Чотирусам громада дала, що там пнів було, як купиння на болоті. Дід з тої земельки пуховик зробив, і Матвій — коло нього. Дак він нутром відчував, під який пласт клин поставити. Двічі молотом ударить — і пень розлетівся. А інший день цілий біля такого ж пня проваландається, потом зійде, толку ж ніякого. І так Матвій Чотирус вижив. Бо тамочки тоді для нового табору ділянки розчищали, колективізація починалася і все те, страшке, про що тепер відверто кажуть. То він ще, мо’, з год коло тих пнів поклинцював, і відпустили, за ударну роботу. Тади ще таке практикувалося, се уже познєй строгіше стало. Ага, так у нас ще у вагоні, коли Чотирус Богу молився, до стіни одвернувшись, така балачка вийшла. "Якби Бог верховодив нами, хіба б допустив Йон, щоб отакий бардак на землі творився?" — сміюся з молитов його. А Матвій так серйозно відповідає мені: "Бо люди забули Бога, ось він і попустив віжки, віжкуйте самі, коли ви такі розумні…" І вже туточки, на верхній лісорубні, у нас із ним про жисть зайшлося. Я болєй про настрої серед зеків розпитував, бо мені перед "кумом" належало сповідатися, а Матвій про політику і про усе сеє — ані слова. "Піп нас у школі навчав, що усяка власть — од Бога, треба миритися…" — гачечок закидаю. Він довго мовчав, а тади зітхнув тяжко та й гомонить голосом таким, що мені мороз поза шкірою: "Нема Бога і не було ніколи. Я туточки такого надивився… Якби хазяїнував над нами Бог, од якого усе сеє, що коїться, залежало, і не втрутився, не зупинив, такий Бог сам найбільшим злочинцем почувався б. Ні, якщо і є Бог — то щось інакше, аніж нас попи навчали…" — "Нема Бога, а що ж є?" — допитуюся. "Мурашник людяцький…" — тільки і мовив Матвій Чотирус та й одійшов од мене, і болєй ми з ним не гомоніли. У нього своя жисіь склалася, у мене своя.
Так і здох Данило Воробей, а не признався, що не остання то була гомонкн його з дідом моїм, що у тридцять сьомому годі віку йон Матвію Чотирусу зі страху за жисть свою погану вкоротив…
І малечею була, не знала, і тепер, уже на той світ, через поріг земний, подивляючи, не знаю, навіщо і кому сеє все треба було. І яка зла сила вирвала нас із корінням з рідної землі, одірвала од рідної хати й покотила перекотиполем по світах чужих. Хто, чия рука невмолима полола і поле досі грядку, на якій висіяно жисті людські? Бо усе, про що пишуть і кажуть нині, усе ніби і так. і ніби не так. На людей усе звертати, на череду людську або пастухів, які ту череду пасуть, земних пастухів, все одно що винуватити дерева, ніби вони вітри скажені женуть. А насправді вітругани надають із висот незміримих, трощать гілля, виривають із корінням могутні дуби та сосни, і нема їм спину. Люди, як і дерева. — лише жертви сил неземних, про які ми досі мало що знаємо, хоч і грамотні сильно. А якщо ще чеснішими бути, то не знаємо нічого. Багато наук люди-розумаки напридумували, дзвенять вони і лелечуть, як води весняні з пагорів пакульських, колись, як ще зими були як зими і сніги як сніги. Але усіх їх зупиняє гребля незборима, невідь-ким споруджена, стіна непроглядна. Б'ються вони об ту стіну, вирують, плетуться, вишумовують, а що по той бік греблі і чи воно є що, ніхто того не відає, не знає достовірно. І залишається земній людиночці єдине: вірити, що є воно таки щось, по той бік греблі, по той бік стіни. Діди і батьки усе теє Богом звали і навчали нас Богові молитися, потім Бога спалили і в школі уже навчали нас науці молитися, природу і космос покорять, тепер знову про Бога згадали, а що воно і як насправді, того людині, мурашині цій земній, знати, мабуть, не судилося, 1 чим довше живу, чим більше про усе, що з нами відбувалося, думаю, тим менше певності і супокою в душі. З тою непевністю та неспокоєм, видать, і помру. І хай мене судить Суд Божий справедливий, якщо Він є. Як би я хотіла, аби Він був і кожному воздав по ділах його земних! А тільки сумнів душу мою гризе, як болячка невиліковна. Бо стільки горя гіркого і зла за жисть свою я напереживалася, набачилася, що не маю уже віри у справедливість навіть на тім світі, і не можу зрозуміти, що з людьми тоді робилося, та й донині робиться. А якщо ТАМ справді НІЧОГО нема, то навіщо усе сеє — ТУТ?
Голівонька моя бідная розколюється од гадок і думань страшних.
І тільки пам'ять про хату нашу душу одігріває. Давно нема тої хати, і хатище дерезою заросло, а в пам'яті — живе вона. І поки нас лихолітиця по чужих краях котила — жила. Як острівок серед розбурханої Невклі, з якого ми — родом. Як кубельце тепле, з якого вітрище пташенят, що в них ще й крильця не виросли, безжально викинув. І в бараках мринських, і в холодних вагонах дорогою до Сибіру, і в тайзі засніженій ми стільки разів нашу хатину згадували і тими споминами зігрівалися, що й досі вона у мені — як прозір сонечка крізь хмаровиння, як повів вітру теплого напровесні, і — як рана, печія вічна, на усю жисть мою. Біленькі стіни довкола і стеля над ними як небеса, кожну тріщинку, кожен хрестик, свічкою великодньою на траму намальований, пам'ятаю. Стіл широкий, тканою скатертиною вистелений, за ним родина наша збиралася щоранку і щовечора, по роботі тяжкій. Батько хлібину з-під рушника брав у руки свої мозолясті і на скибки запашні різав. І як діставала матір хлібець із печі, ще теплий, оббирала лист капустяний чи дубовий зі споду і складала паляниці рядочком на полиці, в мисниках, пам'ятаю. І таємничу для нас, дітей, діжу, на лежанці, під килимком, в ній тісто дозрівало, підходило. І піч, що теплом дихала, і ми, діти, на черені, як у Бога за пазухою, так мати казала. І пучки трав запашних у траму, і рукавці з насінням, і скриня материна, квітами яскраво розмальована, скриня воском пахла і полотном, у леваді вибіленим. І подушки на полу, у наволочках узорчатих, як пагорби над Невклею, і широчезні дубові лави вздовж стін, як невкльські береги. А над усім тим, над світом нашим, на покуті, Бог. З ікони дивився Він строго і лагідно водночас, усім ладував, усім верховодив — без його волі високої і травинка не захилитається, так нас навчали батьки. І кожному в душу Він прозірливо заглядав у хвилини молитви щирої, дитячої…
І не стало нічого того, світу цілого, обжитого, впорядкованого, живого, не стало.
Як спалили ікону святу, не стало Бога, залишив нас Бог і світ наш із собою забрав.
І тільки у пам'яті моїй хата літ дитячих, ранніх, — як зірка у небі.
Невже усе сеє було, а не наснилося у сні кошмарному?
Одного досвітку осіннього, дощ моросив, навпополам із снігом, вигнали нас із бараків, що біля гори Собакаревої, мринської, в колону вишикували, з боків — гепеушники із рушницями, погнали через усе місто — на станцію залізничну. Наче татари — невільників. Плач дитячий, голосіння жінок, злі окрики конвоїрів. Слідом скриплять, гримають колісьми по бруківці підводи із скарбом нашим, хто що встиг із кубел своїх ухопить, сяке-таке лахманиння. Одежка на нас, правда, тепла, що в кого було, хто чим запасся, бо нам ще раніше сказали, що — у зиму нас потарганять, у Сибір. Слово теє — Сибір — по душах пилою. "До батьків ваших повеземо…" дурив головний гепеушник, а ми, діти, вірили.
(Продовження на наступній сторінці)