І такочки плелася моя жисгь, за годом — год, довго розказувать, коротко слухать. У голоді, холоді, роботі і в радощах маленьких, житейських. Чого тольки я не робила — і дєток чужих няньчила, і череду сільську пасла, і торф на болоті копала. Як ні тяжко жилося, а сонечко блисне уранні — уже й радієш. А найбільшою радістю моєю було — до лісу піти, із лісом говорити. Ліс мене чув, і я лісу голос чула. Душа в душу ми з ним, лісом, жили, і болєй нікого мені не треба було, хоч уже в дєвки вибивалася і хлопці й парубки задивлялись на мене. А в годі сорок третьому, уже наші вернулись, обидили мене сильно і хворою по-женськи навік ізробили. Се я тади посильною в сільраді була, і послав мене голова аж у Крутьки, у військову частину по якийсь папір казенний. Узяла я конверта з тим папером і назад поплелася, а вже сутеніло. Як вийшла я з Крутьків, на Чумацький шлях, наздогнала мене велика машина воєнна. У кузові сиділи солдати, а в кабіні — капітан і шофер. Машина зупинилася, і капітан каже: "Сідай, дєвко, підвеземо, куди тобі треба". Я подивилася — людей багато. "Добре, — кажу, — висадите мене у Пакулі, коло сільради". — "Де тобі треба буде, там і висадимо", — се капітан. Але вони трохи проїхали і в поле звернули. "Зупиніть, — кажу, — мені — в Пакуль". А вони — регочуть. І капітан — руку мені під кофтину, а там — конверт із папером казенним. "Що це у тебе тут? — запитує. "Письмо од нареченого, з фронту". А вже машина серед поля зупинилася. Дак йон, капітан, конверта з папером казенним не чіпав болєй, а каже: "Я — перший, потім — шофер, а тоді — хто із солдат захоче…" — "Ви що, жартуєте?" — питаю я. А йон: "Німці з вами жартували, а ми, хохлушко, не для жартів вернулися". Я почала плакати, а капітан нагана дістав і командує: "Іди!" Одвів трохи од машини, на просянище: "Лягай!.. Чого ревеш, як корова?!" Дак сперва — йон, тади — шофер. Далєй солдатам капітан каже, а яни — ні. Завели машину і поїхали. А я серед поля лишилася, розтерзана, хоч умирай. Виповзла якось на шлях, коли се ще якась машина гуде, фарами у мене світить. Аж то легковушка, а в ній — майор і перекладачка, сих я вже знала, яни у нашому селі стояли. "Що з тобою, дівчино?" — запитують. Розказала. "Номер машини пам'ятаєш?" — майор до мене. А я тади ще й літер толком не знала, се я уже на шахті трохи навчилася. "Ну, ми їх все одно знайдемо і розстріляємо!" — майор каже. Посадовили яни мене у легковушку і в госпіталь свій завезли, у Мрині. Дак я два місяці у госпіталі пролежала. А як мене уже виписували, лікар і каже: "Підлікували ми тебе як могли, але по женськи на усю жисть свою калікою зостанешся". Так воно і вийшло. А чи хто шукав обидчиків моїх, не знаю, мабуть, война усе списала.
Трохи пожила я в Пакулі, після госпіталю, коли — хлопців молодих на Донбас забирають. Я підійшла до вербовщика: "А мене візьмете?" — "Я приїхав по дезертирів, — йон сміється, — а ти — добровільно?" Так я потрапила у Донбас, на шахту, і полюбила шахту, і там мені добре жилося, хоч і робота сильно тяжка, поки під вагон потрапила і руку мені зламало. Але про сеє я уже писала у розказі своєму. Як забирали до лікарні, казала я товаришам і начальникам: "Вилікуюся і повернуся в рідний забой". Але — не судилося, бо рука неправильно зрослася. Про сеє я теж уже розказувала. Дак зробили мене черговою у шахтарському гуртожитку і ліжко мені дали. І було мені тади добренно, бо люди навколо і карточки хлібні йшли. Аж приходить писемце од матері, з Пакуля: "Таню, донечка наша, був у нас великий недорід, голодуха тепер страшна, мені уже не жить на світі, а дєток наших — приїдь і забери". Що було робить? Продала я карточки хлібні і все, що мала, тольки й зосталося, що на мені. Та й поїхала.
Припішкувала у Пакуль, переступаю поріг хати нашої. А було сеє уже в годі сорок сьомому, навесні, тади люди пухли у всьому Краї. Переступаю се я поріг, Оля наша лежить, худюща, самі кісточки, біла, як смерть, а Петрусь, як побачив мене, розплакався: "Таню, сестричка наша дорогенька, батько останнє спродав і пропив, тади корівку з двору вивів, продав, нічого нам не залишив, а сам повіявся у світи чужі. Коля наш був коло його, як він корову на хуторі продавав. Дак каже батько до Колі: "Ходи, сину, додому, ставте у піч воду, я крупів у лавці куплю, каші наваримо". Коля ледве приплівся до хати, розказує, що батько сказав. Ми скип'ятили воду, вона вже геть википіла, ми долили, ждемо, виглядаємо батька з крупами, а його нема. Тади розказують люди, що бачили його у Мрині, на станції, у Західну поїхав. Дак Коля. бідний, Іде на тому тижні від голоду помер, батька не дочекавшись, а ми з Олею — додихаємо". Заплакала я, про Коліну смерть дізнавшись, бо любила брата свого; як хворіла, у війну, йон водички приносив, добрий до мене був. Тади й запитую в Петруся: "А де ж мама наша?" — "А мама, — Петрусь розказує, — у пригребиці лежить, опухла геть". Пішла в пригребицю, за хату, а мати вже не пізнає мене. У руках у неї був камінь, і яна той камінь гризла. Розмочила я у воді кусничок хліба, що з собою принесла, на карточки в Донбасі видали, дала матері, але вона уже і їсти не здатна. Поклала я матку родну на тачку, одвезла до лікарні сільської, їй там щось укололи, але яна тольки кричала: "Я їсти хочу!" — і уночі померла. Пішла я по родаках, щоб помогли хоронити, але не було в людяк голодних сили яму копать. Пішла я до колгоспу, а голова каже: "Вона у пас не робила, і хоронити ми її не будемо". Дак узяла я заступа, сяку-таку яму видовбала в цілику, на могилках, Оля і Петрусь руками землю вигрібали. Загорнули ми тіло матері нашої у рядно стареньке і земелькою сирою засипали. Аби тольки пси голодні кісточок не розтягли.
Поплакали ми над могилкою, матка є матка, якою б яна до нас не була, та й почали у дорогу далеку збиратися. Бо рішила я, як писала до мене у писемці своєму матір, коли ще жива була, забрати сестрицю і братеника на Донбас. Там, думаю, куточок у мене свій є, хоч і в гуртожиткові, Оля зі мною спатиме, на ліжку, Петрусь — під ліжком. Там, серед народу, яни не пропадуть, а Пакуль тогочасний пустелею мені видавався. А вже Оля трохи оклигала на хлібцеві моєму, та й Петрусь ноженята якось волочив. Забили ми хатні двері дошками навхрест і рушили шляхом Чумацьким. Із лісом я прощалася, як із родним, бо йон і був для мене родним завжди. Се уже весна розкошувала, і ліс ще довго навздогін нам пташиними голосами погукував.
Дак сталося так, як я і надумала собі. Порятувала я од смерті голодної сестрицю і брата, підростила і в люди вивела. У обох тепер — сім'ї, дєтки, роботи хлібні, поживають добренно. Я, правда, зосталася одна-однісінька, наче пень серед поля, на межі, ані паросточка од мене, така уже судьбина моя. Але тішу себе надією, що сестра і братеник мої і дєтки їхні добром мене згадають за добро моє, і буде кому після смерті моєї очі мені закрить і руки на грудях скласти. А не згадають, то й так буде. Як трапляється вільна днина, до лісу іду, із лісом розмовляю, лісу вклоняюся. А Богові не вклонюся, хоч і помирать буду. Хай запитає мене на тому світі, а я — у нього запитаю: "За віщо ти мучиш нас отак у жисті земній?"
Дак се уже я, сіряк темний, дописую до Книги днів жисть Тетяни горісну, у Книзі сій із слізьми прочитавши, наче сам її прожив. ДОБРО У ДУШІ її СТРАЖДАЮЧІЙ І Є БОГ, ХОЧ ЯНА УСІ ГОДКИ СВОЇ ШУКАЛА БОГА І ДУМАЛА, ЩО НЕ ЗНАЙШЛА…
Дума про Митра
Дак се ж бо той Митро Терпило, син Уляни Несторки, від комісара, порятованого него, прижитий?
Йон, йон! У двадцятім годі було сеє, як поляки червоним чосу дали, і тікали вони з-під Києва через Пакуль наш, у ліси Сіверські, за болото Замглай.
Уже ж бо для того комісара яму край села викопали, а Уляна мимо ішла, глянула на нього, у шинельку загорненого, та й гомонить до солдат: "Ще вашому командиру жити-поживати і баб топтать, а ви його у землю сиру нащось закопуєте…" Руками відьомськими своїми над ним поворожила, йон і ожив, наче той Лазар, що про нього батюшка в церкві, як ще правилося, із Святого Письма начитував. Малою була я, теля за городами сельськими пасла, і все чула, усе сеє бачила.
Залишили червоні свого комісара на руки Улянині, напівживого-напівмертвого, та й дьору, лише смуга за ними. Одживила його Уляна, на ноги поставила. І так йому добренно, видать, на здоров'ї стало, що й залюбився з Уляною, і на дитинку яни розжилися. А тади, уже в годі двадцять першім, уже знову червоні хазяїнували в Краї, наїхало їх до Несторки на трьох бричках. Комісар швиденько зібрався — та й будь здорова, Уляно. А Уляна уже дитинку у тілі своєму носить, така яна, бабська доля. Разок підстелешся мужику окаянному, а тади усю жисть викашлюєш. У льохові, заховавшись од усього світу білого, народжувала Митра свого, бо уже ж онучата, мо', на вулицю вечорами підгулювать бігали, — соромилася віку свого.
(Продовження на наступній сторінці)