Як упав перший дзвін із дзвіниці високої, земля загула тривожно і страшно. Але не затьмарилося сонце весняне і небо чорним не стало, сяяло синьо, як і кожного дня. І не зупинилася Невкля у плині своєму неспинному, блакитна, як і небеса над нею, і гори навколо Пакуля не зрушилися. Відтак падали дзвони із зойками прощальними, бо дзвін об дзвін бився, а комсомольці на дзвіниці реготіли та свистіли услід. Ще дзвони скидали, а вже валка підвід до церкви під'їхала. Багато хто відмовлявся їхать, почувши від людей, що везти доведеться, і кожного, хто відмовлявся, Михаль Громницький у свого зошита записував. Проте знайшлося досить і пакульців, готових прислужитися владі в надії на полегкість якусь. А очолював валку, віжкуючи власними кіньми, позаштатний заступник голови сільради, пакульський сількор Яків Дахновець, на прозвисько "Коршак". Коли ж уклали на підводи усі сім дзвонів і валка вишикувалася у вуличці, щоб до Мрина їхать, Нестірко, на Коршакового воза забравшись, коротку промову сказав: "У кого із забобонних, старим режимом вихованих, ще піджижки трусяться зі страху перед придуманим експлуататорами Богом, хай бачать і чують: Бог ваш не має сили, щоб із нами змагатися, кишка у нього тонка супроти радянської власті воювать. Вирвемо ми його отруйне жало із свідомості трудящих мас, а усіх церковників, наймитів капіталу, відправимо на пролетарську переплавку! Ми старий світ остаточно зруйнуємо, як у нашому гімні песться, а потім новий світ збудуємо на попелищах історії, і хто був нічим, той стане усім. Передайте палке вітання робітничому Мрину од свідомого селянства розбудженого Жовтневою революцією Пакуля!"
І нокнув до коней Коршак, і рушила валка Чумацьким шляхом у бік міста, а попереду і позаду валки — кінні міліціонери. Жінки з плачем та лементом бігли слідом, але стали комсомольці пакульські на чолі з Нестірком, пліч-о-пліч, упоперек вулиці, і гурт жіночий розбився об них, наче хвиля об беріг Невклі. І сяяли очі Нестірка тріумфом великим, бо вірив він, що виграв ще один бій із богами небесними.
Тольки ж не думав йон, що се сам Диявол у його душі заблудлій кубло чорне звив, і наплодив дияволят, як гадючат гадюка, і по світу яни розповзалися, бо їхнє врем'я прийшло. Бо ж і в Святому Письмі, ще мій дід начитував, сказано, що Сатана буде випущений із в'язниці і зводитиме народи на чотирьох краях землі, а по тому вкинутий буде Сатана, і хто з ним за одне, в озеро огняне та сірчане, і мучені вони будуть день і ніч на вічні віки.
Як же йон про сеє не думав, коли я сам у його боковушці сільбудівській багато разів бував і бачив: сидить Нестірко за столиком, папери комсомольські перебирає чи з газет вичитує, куди нас, молодьонків, вести, до яких вершин, а на голові у нього — наче корона з рогами, в якій йон у виставі лицедійствував, у великодню ніч. Якось я здуру і ляпнув язиком своїм слизьким: "Що се ви, Несторе Устимовичу, сидите за столом, вбрані, як у тіятрах?.." А йон як стрельне у мене очищами чорними, злими: "Ти, гнида контрреволюційна, мовчи, покуль тебе ніхто за язика не тягне! А щоб ти знав, се я тренируюся, бо скоро у Мрині, на районному зльоті безбожників мою п'єсу показуватимемо для підвищення свідомості усього активу!" Дак се йон мені так роз'яснив, але бачив я і чувствовав: любить Нестірко личину сатанинську, наче душею і тілом з нею зрісся. А що бо се яно таке, не розумію, бо йон же ані в Бога, ані в чорта не вірив, а тольки вірив у комунію майбутню…
Дак і правдоньку тади Уляна Семирозумиха казала: святу правдоньку: "Наче пороблено що нашому Нестіркові, наче злий дух у нього вселився і водить ним. То був скажений норовом своїм, у батька Устима Волохача удавшись, а се ще скаженійший зробився. І нема уже для нього ані Бога, ані людей, а є тольки комунія його, у якую утюрився йон, як у дєвку". А я свідком була, як уперше прийшов йон із комсомольською свитою своєю на Хутір, щоб Семирозумову криницю бурать, із релігійними пережитками воюючи. Уже для нього ні родаків, шанованих здавна пакульцями, і нікого й нічого не існувало, уже самою ненавистю йон жив. А як топтався Нестірко чобітьми по іконі Миколи Чудотворця, що над криницею Семирозумовою роками висіла, благословляючи воду цілющу, зітхнула тяжко Уляна і в очі його вовчі мовила: "Хоч ти ні в що такеє і не віриш, а віриш тольки своїм начальникам вищим, земних богів із них для себе творячи, але не вигадую я нічого. Із бойовища, із заметів снігових твій дід Нестор, Семирозумом людяками прозваний. тебе, крихоїулечку, на руках своїх виніс, як матку твою осколком снарядним убило. Виніс із бойовища і в долоні мої поклав, із того світу повернувшись, бо давно покійником був. і тінь од нього не стелилася, як по заметах йон ішов. Виніс, бо хотів, аби рід його на землі продовжився, хоч був Нестору Семирозуму голос від Бога, що судилося тобі у снігах замерзнути, інакше зла багато висіється і на людях безневинних окошиться воно. Дак луччей би, онучку, дід твій сього і правда не робив, луччей би ти в снігах, на бойовищі замерз, Богові душу безгрішну віддавши, покуль ще була душа в тебе…" А Нестірко тольки реготнув на теє все: "Ніколи ще покійники з того світу не верталися, бо і нема його, того світу, а є лише цей світ, у якому ми, більшовики, порядкуємо і порядкуватимем, допоки і сонце світить. А як перестане світити, ми нове сонце в небі запалимо і далєй будемо порядкувать. А як ми сьогодні сього не робитимемо, бабо Уляно, жисті нової, щасливої, ніколи не буде. Покуль пнів старих не викорчуєш, не зореш і не посієш, урожаю годі ждать…"
Він знав, що не має права бути добрим.
Поки на шляху до повної перемоги пролетаріату і біднішого селянства стільки відвертих і прихованих ворогів та несвідомого елементу.
У комуні — зупинка. Аж тоді можна буде згадати про добрість і всілякі душевні розм'яклості, напридумувані гнилою інтелігентщиною, що нині суне палки в колеса більшовицького паровоза.
Хіба виправдана добрість пастуха, який пускає череду корів у росяну конюшину, а по тому корів роздимає і вони гинуть?
Людська череда — така ж нерозумна, і отаким, як він, Нестор Волохач, син Устима Волохача, заслуженого революціонера, доводиться оберігати її од біди і палицею заганять у сите стійло.
Коли він твердо сказав на зібранні осередку, що бойова комсомолія мусить рішуче і безжально загасити останнє пакульське вогнище суєвір'я і релігійних пережитків навколо Семирозумової криниці з так званою святою, цілющою водою, мудрагель Цмокало, що вже мостився на куркульське гніздо, охмуряючи Колумбетову Гальку, обережно застеріг: "Дак то ж твій дід був, Нестор Терпило, Семирозумом прозваний, а твоя бабаня, травниця і чарівниця, сеє все придумала, про святу воду. Як се ти супроти родаків своїх підеш?" Відповів Нестірко голосом більшовицьким, чесно дивлячись в очі товаришів по борні за справу робітників та біднішого селянства: "У мене нема ані діда, ані баби, ані батька з маткою, ані інших родаків нема, а є тольки радянська влада, для якої я живу. Завтра неділя, приходьте поранєй до клубу з лопатами, ми той лишай на тілі села ліквідуємо у два щоти".
І крокували вони дружним, єдиним гуртом, з лопатами на плечах, як із гвинтівками, через село, повз церкву ішли. Німувала церква, хоч неділя була, без'язика і з дверми замкненими, а ключ — у столі в Нестірка. Справдилося, що він передрікав, що в мріях високих йому бачилося: церковні дзвони досі переплавили, метал працює на індустріалізацію Країни Рад, нові паровози побіжать по коліях, у комуну, і трактори працюватимуть на полях усуспільнених, а останній пакульський піп заслужено тюремних блощиць годує. Люди несміливо визирали з-за тинів: "А куди се простують упевнено молоді господарі молодої жисті?!" — і ховалися по закутках своїх з полегкістю, що їхній двір проминула армада комсомольська. Маса ще несвідома, темна, її доводиться вести в майбутнє на налигачі, як худобу, ще й батогом більшовицьким похльостувати, але — прозріє вона, і майбутні покоління безмежно вдячні будуть тим, хто їх привів до повної перемоги комунізму. Але не задля вдячності майбутніх поколінь він живе і бореться, а задля торжества ідеї, в яку повірив раз і назавжди, яку батько йому заповідав, гинучи від кулі царської в тюремному дворі. І не йшов Нестірко селом, а на крилах летів. Хлопці й дівчата ледве встигали за ним. І перейшли вони місток через Білорічицю, і в беріг звернули. Попід городами вийшли до Жолудівки, де вона у Білорічицю впадає, а далі — левади широкі і поділ гори Крукової, з-під якої цілюще джерело цідиться. Хоч і казав Нестірко, що родичів він не признає, а визнає тільки владу радянську, якій служить, проте іти через Хутір, щоб зайвий раз буть просвіченому очима баби Уляни, не хотілося. А ще ж — і дядько Кузьма, той ледве вітався з Нестірком і дивився на нього жалісливо, мов на хворого, — прихована контра цей Кузьма Терпило, хоч і материн брат.
(Продовження на наступній сторінці)