І шепотів отець Олександр самими вустами, бо знав, що Бог, якщо він є, почує його і без слів: "Господи! Молюся, як Син твій молився у саду Гефсиманському: "Отче мій, коли можна, нехай обмине ця чаша мене… Та, проте, — не як я хочу, а як Ти… Бо хотілося б мені схороненим бути в землі моїй, в якій батьки мої, діди і прадіди вічний спочинок знайшли. Не скажу супостатам сим теє, що тільки Тобі скажу. Може, і нема Тебе ані на небесах, ані на землі, бо якби був Ти — не допустив би усього того, що діти диявола з людьми віруючими чинять. Але якщо й нема Тебе, якщо Ти — лише плід уяви людської, Ти людям потрібен, без образу Твого людський рід давно б хужей череди скотинячої став. І служив я Тобі ревно усю жисть свою, як мене навчали служить і як батько та діди служили. І хоч називають нас служителями Бога, ми — тольки люди. До небес ми молилися, а дбали болєй про земне, аніж про небесне, людям гріхи ми Іменем Твоїм прощали, а самі — грішні. І тепер гріхи свої тяжкі спокутуємо. Іду я на Хрест, як Ти велиш, і про єдине молю: дай мені силу пройти колами пекельними, як судилося, не зганьбивши душі своєї, Тобою дарованої, і чистим стати перед Тобою…" — "Ну, ти, дєд, скоріше із своїми дошками мальованими прощайся! — гукнув од дверей один із міліціонерів. — Бо нам з тобою ще дорога далека і покуль ще тебе в каталажку здамо, а в кожного з нас свій бог у хаті — жонка родна…"
Як виводили отця Олександра із церкви, не стримався Нестірко, посміхнувся скрива: "Дак що, підписав тобі твій Бог путівочку на Соловки?.." Зупинився на мить коротку отець Олександр, звів очі, що сльозилися після молитви щирої, до неба і мовив: "Боже, прости темність сих дітей людяцьких, що Дияволові продалися бо, воістину, не відають вони, що чинять. І порятуй душі їхні заблудлі від зла, яке вкриває землю нашу повінню каламутною".
Дак підсадили отця Олександра на воза голого, і поторохкотіла підвода з ним через село, через хутір Нестерів і далєй — шляхом Татарським. А кінні міліціонери з ружжями — слідом їхали. Ми ж, сірота пакульська, череда людська, зиркали настрашено з-за тинів своїх на процесію тую сумну, хто сміливіший — хрестився мочки, і тольки. А про теє і гадки не мали, що негадєй і багатьох із нас татарва новітня сим же шляхом у вічний полон поведе. Дак я хоч повернувся, мо' один із сотні пакульців, хай душею і тілом контужений, але на своєму сідалі віку доживаю і в свою землю ляжу. А скольки нас не вернулося і вже ніколи не вернеться! Поталанило мені, що я із табірної лікарні, де уже додихав, у штрафний батальйон записався, се уже в годі сорок другому, калі німець сильно руських притиснув до Волги і треба було якось властям рятувать шкури свої. Дак під фашистські кулі і наші, зеківські, шкури згодилися. І поталанило мені, що не убило у першому ж бою, а кулями тольки зрешетило, а документи батальйону в огні згоріли, і уже в лазареті військовому переписався я, минуле табірне одкинувши, як тая ящірка хвоста одкидає, аби живою зостатися. І знову я воював геройськи, не власть уже, не Сталіна кривавого захищаючи, а землю свою українську, по якій німець чоботом фашистським безжально топтався. І орденами бойовими грудь мою заслужено обвішали. Як одягну піджачок парадний, на Дев'яте травня, та іду вулицею — наче сонце попереду мене котиться, так грудь моя сяє. Онучок родний, із города приїхавши, уже не раз до мене підкочувався: "Давай, дєд, твоїх цяцьок трохи продамо, за них бакси добрі дають…" А я йому одвічаю: "Як помру, орденські планки на піджачок парадний, на смерть його бережу та на День Перемоги, приколете, Бог і по них мене пойме, а з орденами та медалями моїми можеш тади і на торжище хилитать. А покуль живий — із голоду здихатиму на пенсійку свою жебрацьку, а на ваші бакси жодного ордена чи медалі не поміняю, бо не в штабах я їх здобував, а в окопах, і за ними — кровиця моя пролитая".
Дак на фронті я нічого не боявся, на дзоти груддю ішов, а в Пакуль свій після війни повернувся, багато літ боявся і рота розтулить. Аж тепер, калі усе, що було, на інше перекинулося, розказую про отця Олександра усе, що знаю. Бо я ще живим його на Соловках застав. Уже, правда, на смертній постелі своїй йон лежав, на нарах у бараці. І якось що один час начальники через хворість і старість його отця Олександра не чіпали, груби топив у бараці, і тольки. Аж тут строгість пішла несусвітна, нових начальників із Москви прислали. Одного досвітку вбігає до барака сам начальник табору і до отця Олександра: "Ти, суко стара, чому не в строю?" А йому уже ноги попухли, уже йон не може сам із нар підвестися. Дак наказав начальник табору показово отця Олександра покарать, аби інші боялися болєй. Гицелі з охорони витягай його на плац і до стовпа прив'язали. А мороз був — птахи на льоту замерзали, падали під ноги. І наказав начальник табору обливать отця Олександра, розіп'ятого на стовпі, водою. І лили на нього воду з відер гицелі із червоними зірками на шапках, і бралося кригою тіло священика пакульського, і вже йон обома ногами на тім світі був, а вуста ще ворушилися під кригою, молитву нашіптуючи. І довго той пам'ятник крижаний посеред плацу стояв, на пострах в'язням, а нас навколо нього вишиковували та ганяли. Дак розіп'ятий був наш отець Олександр, як і Син Божий, якому йон молився за нас, грішних, усю жисть свою. Тольки ж Син Божий, гомонять, воскрес, душею і тілом, а тіло отця Олександра, як завесніло, зі стовпа зняли і в обчу могилу кинули. А мо', і справді душа його пташкою до самого Бога полетіла і тамочки про горювання наші розказує. Якщо йон, Бог, єстяка, бо я такого за жисть свою довгу надивився, що не знаю уже, як і про Бога того думать, що Йон усе теє бачить і мовчить…
А як уперше переступив Нестірко поріг дому попового, це уже камеру Мринської в'язниці обживав отець Олександр, ще жив його дім. Спогадами про колишнє жив. Сутінкове було в кімнатах від німих тіней людських, що не хотіли їх залишати. Багато поколінь народилося тут і померло, було дому брусованому під сто літ. Пахло в світлиці ладаном, як у церкві пакульській, деревом старим пахло і шкірою палітурок книжних. І наказав Нестірко Бомбі та Цмокалу розчахнути віконниці і відчинити вікна, аби тіні і дух життя колишнього геть пішли, в ліси, у нетрища і на болота, як приказувала його баба Уляна, коли болесті із тіл людських виганяла. Бо певен був Нестірко: усе, що з колишнім пуповиною часу пов'язане, то хвороби старого, нікудишнього світу, а нове життя належиться писати із чистого листа. І бризнуло сонце яскраве в розчахнені вікна, темні тіні учорашнього дня розганяючи, живлюще весняне повітря пливло в кімнати, а смердючий, як для Нестірка, ладанний дух відступав у сінці, а з сінець — на город і тікав ярами за Невклю, на болото Замглай. І лише іконостас у покуті, над розтоками широких лав усе ще тулив трохи тіней до себе. І образи богів мальованих зирили на Нестірка з дощок дерев'яних суворо й осудливо. Бомба з Цмокалом ніяково тупцювали в порозі, наче боялися, що ось-ось з'явиться господар дому і вижене гостей непроханих геть, їм усе ще бракувало класової рішучості. І мовив Нестірко до богів мальованих, аби підбадьорити товаришів своїх у нещадній боротьбі за світле майбутнє звільненого пролетаріатом та біднішим селянством людства:
— Гей, ви, там, у кутку, помочнички експлуататорів трудового народу! Що ви зирите так нескосирно, як вовки з темного лігва на мисливців?! Укусіть нас, войовничих безбожників, якщо зуби у вас є і сила хоч якась є! Але нема у вас ані зубів, ані сили, тольки страх забобонний пригніченого панами люду досюль беріг вас. А ми — люди нові, ми страху перед вами ніколи не мали і не маємо. Де ж ваші громи і блискавки, щоб покарать нечестивців, як кугикав у церкві ваш слуга, попик задрипаний?!
(Продовження на наступній сторінці)