Розплющив очі Сава Малаха, і побачив Сава Малаха попереду, на лісовій дорозі, озброєних вершників, а двоє піших, з гвинтівками у руках, ступали з боків його бідки. Один з чоловіків був незнайомий, а Прокопа Зозульку Сава одразу впізнав. Зозульки од роду — постольники, гибарі, а Прокіп, одержавши після революції землю, вибився в міцні середняки. На дворище його з продзагонівцями випало іти Саві. Як виводили з хліва корову, жінка його в поросі з плачами великими валялася. А Зозулька, біля тину стоячи, лише і сказав: "Оділлються тобі, Савко, моєї жонки сльози, ранєй чи познєй, а оділлються". І рвонув він тин новий за два кілки, і упав тин до ніг його, силу велику у руках мав. А другого дня не стало Прокопа Зозульки в селі, у ліси пішов. І зупинилася бідка, на якій Сава Малаха з Мрина вертався. І мовив Прокіп: "Що, комнезам, заснув чи молився своєму бородатому Карлі-Марлі? Молися, молися, бо скоро сидітимеш коло Бога більшовицького в казані із смолою гарячою…"
Дак я тади ще хлапаком, підлєтком був. І пасли ми череду сільську попід Страхоліссям, бо трава на лузі вигоріла, як на сковороді, немилосердне таке сонце було того літа. Уже до вечора хилилося, і навертали ми череду ближчей до Паку ля. А там, під лісом, смужка проса була, лісник посіяв. І плівся я повз теє просо, щоб корови у шкоду не зайшли. Калі чую— наче стогне хтось. Побрів я на той стогін, аж просо коло лісу геть столочене, і стежка через просо — наче вишито кров'ю. Тут я спужався, малюк ще зовсім був, кричать став. Прибігли старші, хто зо мною череду пас. Калі дивимося — а в просі людяка лежить, посічена-порізана, страшко глянуть, страшко згадувать, хоч скольки годочків спливло і усього в жисті я надивився. Живіт йому розпанаханий, а в рану — волоття проса напхано, і кровиця в рані наче кипить. А голова тої людяки сорочкою полотняною накрита, а по сорочці кров'ю написано: "Бий жидів, комуністів і комнезамівців!" Підняли пастухи тую сорочку, аж — голова комнезаму пакульського, Сава Малаха. Дак йон ще дихав і водички просив. Пастухи йому в рот воду наливали, тольки ж витікала водичка через розрублене шаблею горло. Дак послали мене у село, сповістити. А тади у Пакулі по хатах воєнні стояли, загін по боротьбі з бандитизмом — називався. Біжу я лугом, сонце вже за Крукову гору сідає, червоне, а мені воно Савиною кров'ю плаче. І по крилах вітряка, Кузьмою Терпилом на горі збудованого, тая кровиця ручаями тече. Та покуль сказав я в селі, покуль воєнні прискакали, помер Сава Малаха. Як хоронили голову комнезаму нашого на горі Вишневій, без попа, з прапором червоним, і я був на кладовищі. Жонка молода його плакала за ним кріпко, а болем ніхто не плакав, хоч людяк пакульських чимало зійшлось. Стояв коло нас із маткою Кузьма Терпило, і казала матка моя Кузьмі: "Якою страшкою смертю помер Сава, а в гробу лежить із таким обличчям, наче радіє, що пішов із сього світу". А Кузьма Терпило і одвічає матці моїй: "Повірив Сава у жисть нову, як у пришестя Бога на землю. Але врем'я таких, як Сава, — недовге врем'я, бо приходять інакші, з кігтями і зубами. І горе тим, чиє врем'я минає, а яни ще живуть. Не смерть Саву шукала, а Сава шукав смерті, і знайшов, і радіє…" Дак я тади нічого сього не пойняв, а став долей жить.
Се я ще у дєвках була. А матка моя на ноги заслабла після тифу, і я сама по хазяйству поралася. І якось що корова, первісточка, у нас під осінь отелилася. А як телилася корова, ревіла страшко, на весь куток. Калі заходить на дворище наше баба Халимониха, а про неї в селі казали, що їй мухи сняться, а мухи — відьмі сняться… "Мо', — питає Халимониха, — корівці твоїй, дєтка, поміч яка треба?" А яна, як ще молодшою була, з Халимоном своїм по селу скотину вихолощувала, Халимон — з ножакою, а яна — з попелом, рани посипає. Поможе чи не поможе, думаю, а кусничок сала — дай. Ні, бабо, одвічаю, помочі не треба, уже розтелилася Лиска наша. Дак яна і потьопала з двору. А біля хвіртки дровенятко лежало. Халимониха нагнулася, підняла те дровенятко та й у припол. Ну, я і ні гадки, мо’, у людяки розпалить у печі нема чим. Увечері до корови я, аж і близько не підпускає, не дається доїть. Я матці своїй і жаліюся. А матка питає: "Заходив хто до двору, як Лиска телилася?"—"Баба Халимониха заходила". — "А узяла що з двору?" — "Дровенятко узяла". — "Еге, дочко, се ти роззяву спіймала, — посмутніла мати моя. — Ходи скоренько до Уляни Несторки, мо', і тая — відьма, але од Халимонихи яна дужча, бо — добра…" Мусила я назавтра брать кусник сала і теліпать на хутір Семирозумів. Аж біжить хлоп'я з лугів, плаче і розказує, що під лісом, у просі Савку Малаху порізано, побито. Ось скоро і воєнні повз мене на конях до лісу проскакали. А се того дня було. Заходжу я на дворище Семирозумів, аж нікого з дорослих не видать, самі дєтки Кузьми та Марусини сидять на ганку, як горобенята. "А де ж ваші батько з маткою?" — питаю. "У саду, на панщині, яблука рвуть". А се Кузьма того літа трохи саду панського в оренду узяв. "А баба Уляна де?" — "А баба, — дєтки навперебій розказують, — зачинилася в погребі і не виходить". Дак підійшла я до льоху, двері поторгала: прив'язані зсередини. А крізь двері — наче писк дитячий. "Бабо Уляно! — гукаю. — Чи ви там живі?" — "Жива, жива, — одказує по хвилі, сердито так. — Знаю, дєвко, чого прийшла. Поможу тобі, але пожди трохи". Сіла я на призьбі, жду. Тут і тіло Сави Малахи повз двір повезли, на коні упоперек лежав, весь у ранах, весь у кровищі. І череда сільська слідом потяглася. Калі одчинився льох і виходить на світ Уляна Несторка. Уже без живота яна, а на руках — дитинка, у білу лахманину загорнута. І біла Уляна, біла з лиця, і губи її — геть покусані. "Ось, онучата, — каже до дітей синових, — баба ваша на старість ляльку вам у погребі знайшла…"
А як зосталися ми самі, у хатинці її, Уляна Несторка і розказує: "Трьох я народжувала на віку своєму, легко вискакували, самі у білий світ поспішали. А сей — такий упертюха, довгенько не хотів у сюю жисть заявлятися, мо' відчував, що нічого доброго його тут не жде, кров та придуха на людяк, придуха та кров. А вже ж і перед дєтвою дорослою, і перед онуками соромно, що старе бабисько заходилося репаться, як той жовтяк перезрілий на грядці. Дак я у погребі зачинилась та й розродилася… Тольки земля сира й чула муки мої". А було їй тади годків за півста, хоч собою ще — наче молодайка, красивлюга така, недаремно ж сам комісар городський спокусився.
Дак поклала я край столу кусничок сала, а Уляна не дала й слова сказать про теє, що мене привело до неї: "Бачу, бачу, що ти, дєвко, з коровою замучилася. Се тобі Халилюниха поробила. А ти роби, як я нараджу. Кожного дня, уранні, як ідеш до корови, викидай на горище по дровині. І так — сім деньків, увесь тиждень. А тади дровини ті покладеш у піч і підпалиш. Тольки ж як горітимуть дрова, нікого не пускай до хати". Вернулася я додому і стала так робить, як Уляна Несторка насовітувала. Осьдечки минуло сім деньків, дістала я з горища тії дровенята, які сама туди кидала, розпалили ними. А перед сим на хатні двері гак накинула. Аж бачу у вікно — дріботить до нас баба Халимониха, перехняблена уся. Стала під дверми і трохи не плаче: "Дитинко моя, ніколи такого болєй робить тобі не буду, тольки вигорни жар із печі, бо пече мене вогнем, ой пече". Отаке на віку у мене було, насправдашнє, не придумане ніким.
А таки не була яна, Уляна Несторка, відьмою, не була. І не треба на людяку наговорювать. Уже в старості признавалася мені, бо я ж її провідувала, докуль яна і в Пакулі була, і душа її переді мною не зачинялася. А признавалася Уляна, що усе знаття її — од Нестара, Семирозумом прозваного. Ще маладьонкою була Уляна, і навчав її Нестор з того світу. А хотілося їй, правда, болєй чого у баби Солохи навчитися. А баба Солоха, досюль так балакають, з двома хвостами народилася і уміла не тольки погане зробити, а й пороблене од людяк одвести. І пішла Уляна Несторка до тої Солохи на Великдень, так яна сама розказувала, пішла яна до баби на Великдень і стала комин білити. Солоха й запросилася: "Не роби сього, дочко…" Бо відьма ж через комин з хати вилітає, се кожен знає. Тади Уляна їй і каже: "Навчіть і мене літать". А Солоха їй одвічає: "Потопчися по іконі, збери вузлик сиру і приходь до мене, навчу". Тольки ж не змогла Уляна по іконі святій топтатися, душа їй сього не дозволила. Але зібрала яна вузлик сиру і знову — до баби Солохи. І пішли яни в берег, до річки. Кинула Уляна сир свій у воду — сир білий-білень-кий, рибки підпливли до того сиру, смокчуть. Баба Солоха подивилася і каже: "Е-е-е, маладьонка, не буть табє відьмою, бо по іконі не потопталася ти". І кинула Солоха свій сир у воду. І зробився сир її у воді червоним, наче кров'ю просяк, і підпливла до нього нечисть усяка з дна глибокого, хапать стала. Побачила сеє Уляна, перехрестилася.
(Продовження на наступній сторінці)