Десь за тиждень, уже одкрилося, хто теє лоша зарізав, побачив йон мене коло колодязя, під'їжджає: "Ти — не винувата, за чужий гріх я тебе ударив". Та назад уже не вернеш. Хворіла я по-женськи довго. І болєй не давав мені Бог дєток, хоч і хазяїн мій з переселення повернувся. Дак йон побув-побув коло мене та й гомонить: "Що ж се я буду весь вік свій без надії у глека твого плювать, я ще дєток хочу". І подався у прийми, до молодиці з Крутьків, і та йому трьох синів народила. А я увесь свій вік прогорювала у халупчині свекровій, без плоду, без роду.
І хоч підпираю я ломаками халупчину свою з усіх боків, уже яна од вітру гойдається. І завидно мені, ой як завидно, що люди на кутку розжилися та будуються! Виповзу я на грядку та й собі, у помислах своїх дурних, хоромину будую. І зійде з небес синок мій, уже дорослий, я й мовлю до нього: "Ось, відклала я грошенят трохи, треба хату строїти…" йон по городу пройде: "Як, мамо, будемо становити?" — "Як, синочку, не станови, а — по сонейку". Озирнусь — а нікого нема коло мене, тольки вітер у кукурудзі шелестить.
І подибала я на трьох, а де і на чотирьох до властей сєльських. Приплелася я до властей та й гомоню їм: "Узяли ви у мене синка мого, і сама я теперечки віку доживаю, Дак одвезіть мене у притулок для таких, як я, дохляків, бо скоро мене у моїй халупчині привалить". А яні мовлять до мене: "Ой бабо, ми-то вас запишемо і в район папір пошлемо, але чи дождетеся — туда черга велика, багато вас таких". А я їм одвічаю: "У вас тольки по смерть черги нема…" Вийшла одтуль, сіла на ґанку і криком кричу на весь білий світ: "Ой людяки, оддайте, оддайте мені синочка живого, Зон не дасть ані вітру повіять, ані краплині дощу упасти на матку родну!" А йшов мимо Андрон Мохнач, нагнувся до мене й питає: "Що се ви, бабо, сама з собою шепочетеся?.." І покликав йон шофера колгоспного і наказав, спасибі йому, до дворища мого мене одвезти. Переповзла я навкарачки поріг халупини своєї та й кажу на покут, до Миколи Чудотворця, бо з ким же ще мені, сові-самітниці, й погомоніти: "Ні, Миколо, ні до якого притулку я не подамся, а буду доживати віку тут, докуль і привалить. А привалить, дак яно і лучченько: менєй клопоту для людяк, не треба яму копать і хоронити бабу". А Микола Чудотворець глянув з ікони на мене, нікудишню, та й заплакав: і потекла сльоза Божа по дошці, шашіллю поїденій…
Заходилася було помирать Уляна Несторка, але не померла вона, чорнобильський вогонь у небі, над лісами Синявськими уздрівши. Про сеє уже вписано до Книги днів. Але не проклинала вона ані світу білого, ні себе, а горювала з людяками над бідами їхніми, і про сеє я вписую. І казала вона кожному, хто хотів її чуть: "Надовго вогонь сей страшкий, у день гніву Божого йон запалений. І буде йон дзвоном для живих, але сплячих, щоб пробудилися…" І сиділа вона довгі дні весняні біля дому правнукового та дивилася очима пекучими, стражденними, як люди мимо бредуть, од вогню того тікаючи, наче у війну од німця. І плакала душею вона, бо усі сльози за вік свій довгий давно виплакала.
А якось прибігла в контору жонка бухгалтера нашого, Опанаса Терпила. Я голову колгоспного вожу, чув усе й бачив. І мовить вона: "Ой нема ж нашої баби, з ночі нема. Кімната її порожня і постіль, яку я сама звечора розстеляла, не торкана". А саме сидів у конторі агроном з Коршаків, по хлорофос до нашого агронома приїхав. Дак йон і каже: "їхав я до вас полями і стрів коло хутора Смолокурня бабу старезну, ледве ногами перебирала, а йшла. Я ще спинився: "Куди ви, бабусю? Мр", вас підвезти?" А вона мені відповідає: "Уже на мені, дитинко, тіла нема, сама душа зосталася.
Для душі керосинка твоя не треба, душа крила має. А куди я поспішаю, про сеє тольки Бог знає, йон мене і веде…" А як описав агроном коршаківський, у що баба одіта і чим обіпнута, ми Уляну Несторку і познали. І дозволив голова машину, і ми з Опанасом, правнуком її, поїхали. Об'їздили ми того дня усі села і хутори тамтешні, і другодні Опанас своєю машиною метлявся — ніде й сліду. Дак і в районній газеті написали, що стара людяка пропала, і прикмети дали, але ніхто не обізвався.
Уже познєй із Чорнобиля стали хлопці, які там робили, вертатися. І розказували вони про Хазяйку Зони. Розказували, як літає вона над містами і селами, полишеними людьми, над полями осиротілими, над лісами, атомом припаленими. І помагає вона людям, хто заслабне, і звірині помагає, як у дроті колючому заплутається, і дереву, і квітці. А карає вона тих, хто хоче сьорбу для себе коло вогню чорнобильського зварити. Але з чужих слів розказували хлопці, самі ж вони Хазяйку Зони не бачили. І мало хто у Краї вірив їм. А ми, у Пакулі, вірили, бо знали, що се — душа Уляни Несторки. А Зона розросталася, як лишай на тілі земному, та Пакуль ще був. І прилітав одкулясь птах нічний, невидиме ширяв над селом і квилив у темряві голосом печальним, аж страшно слухати було. І казали люди старі, що се душа Уляни Несторки по нашому Пакулю плаче, бо скоро не буть Пакулю, тольки Книга пам'яті людської од Пакуля зостанеться. Аж так воно і сталося.
Книга жертвоприносінь
…І волав до Бога отець Олександр, батюшка пакульський, в олтарі, перед розп'яттям святим колінкуючи: "Господи, що ж ти робиш зі мною, слугою твоїм, вірнішим од пса?! Хіба не возносив я хвалу тобі денно і нощно у храмі сьому? І так чинили і дід мій, і батько мій, які в обителі твоїй давно спочивають. А хіба не схиляв я до слухнянства покірного перед престолом твоїм небесним, молитвою і словом пастирським, грішні душі людяк пакульських, од малого до старого? Чим же завинив я перед тобою, що караєш мене так тяжко, так невідступно? Була у мене земелька, сто осьмух, найкраща в селі земелька, хоч скибку маж. Одібрали її од мене злидарі пакульські дармово, ніхто й не подякував. А тую ж земельку ще мій дід та батько наживали по клаптику, служачи у храмі Божому, пасучи люд пакульський, як добрі пастухи — череду. Було на дворищі моєму семеро корів гладенних, голандок, і бугай породний був. Сам пан Журавський на корів моїх заглядався, а йон у хазяйстві толк знав. Не випускав я корів своїх у череду обчу, а челядника тримав, щоб тольки за коровами йон ходив. Де тепер корови мої гладкі, на молоко щедрі? Бугая породного німчики з'їли давно, корівок — ревком реквізував, і стоять вони по хлівах босаків лінивих, п'янчуг пакульських, по коліна в гною. Було у мене щогодика курей десятків десять, пташницю я наймав, дєвку сільську, кошиками вона яйця до комори моєї носила. Нема уже курки на дворищі моєму ні одної, не заквокче уже квоктуха і півень не запеє: похапали їх, порізали — солдатики та злидні сільські. Було у мене овечок дюжини дві, добренні овечки були, мішки вовни настригали з них наймити мої. Де тепер тії овечки? Поїхали вони в Пітер більшовицький, між зуби тамтешніх пролетарів голозадих. Була у мене молотарка кінна, німецька, де тепер молотарка моя? А де коні мої пишногриві, уходжені, упасені? Порожня стайня на дворищі моїм, і стайню комбід розтягає, щоб з колод дубових, за кровні грошики мої у пана куплених, клуб для грищ своїх безбожних скласти. А коні мої — під червоними комісарами по воєнних полях скачуть. Мені ж, слузі вірному твоєму, Господи, залишили осля придохле. І їжджу я тепер на осляті тому од хати до хати, од хутора до хутора, куди мене позвуть, як ти, Господи, коли до Єрусалима з'явився. Але ніхто осанну мені не вигукує, а сміється з мене, пастиря, сірома кожна. Бо убожив ти мене, як останнього. І уже я — ніщо, уже я — курява вулична під постолами пакульців, хоч учора ще був заможний і усіма поважаний. Нащо ж ти, Господи, учинив так зі Ніною?!" Але мовчав Бог.
А що ж було тому Богові і одвічать, калі наш батюшка скупердяй, дерилюд і кліщ на тілі людяцькому був усю жисть свою? На вустах його — молитва солодка як мед, а в грудях замість серця — п’ятірка золота. І попадя його не луччей до людяк була. Уже сеє убивсто почалося, сяя ж революція, а яна в моєї матки нерозумної золоту п'ятірочку на бомажку виміняла. А кому треба була познєй тая бомажка? Паперовими грошима стіни погодя обклеювали. А за золото, калі ми з голоду пухли, у торгсині усе геть було. А ще ж у кого— п'ятірки, тих не дурили, а сережки золоті, було, так зважать жидки, що хоч сам ще й доплачуй їм. Я золоту п'ятірочку часто матці своїй пригадувала. І той же — батюшка. Калі гробки в селі, підводами йому у двір калачі та буханки з могилок возили, а йон — свиней та корів годував. А був у нас у Пакулі Федот Темний, убіж, звісно. А Темним його прозивали по-вуличному, бо погано бачив. І узяв той Федот, се уже в розруху, у попа з підводи пару калачів. Отець Олександр хутенько поскаржився громаді. І привели Федота на розправу, і батюшка прийшов. А та-ди ж усе самосудом робилося. І як же той бідний Федот просився у громади! Сходка, правда, й шуміла: "Помилувать каліку!" І ми, баби, плакали. А отець Олександр надувся, як сич, словом не заступився за каліку, наче так і треба, наче сеє по-божеськи робилося. А П'явка давай лупить Федота прикладом, на очах усієї громади. Федот Темний тікати почав. А П'явка на коні. Догнав його у вуличці і розвалив ружжом голову. Дак через те і мовчав Бог, калі самому батюшці на цьому світі мулько зробилося.
(Продовження на наступній сторінці)