Якось у неділю послала мене господиня у військові казарми зі Сидором для пана Бориса, бо не прийшов йон додому. А сама Дарина Михайлівна на серце заслабла після сварки дітей своїх за столом, святковим. Не прийшов же йон додому в неділю, бо за старшого лишився в команді своїй. Ну ось, притьопала я до казарми, а тамочки — ворота залізні, ковані, і базарчик біля тих воріт, насіння, пиріжки, коклети, яблука — перекупщиці щонеділі приходили видурити якого шеляга з дірявих солдатських кишень. Юрмляться солдатики коло тих перекупщиць з лантухами їхніми, облизуються, живі ж таки людяки, та й з дому недавно, кортить душу потішити смачненьким після каші казенної. Юрмляться солдатики коло перекупщиць, а в стороні — чималий гурт солдатський зібрався, і рядів базарних наче ж там нема, а стоять. Підійшла я ближчей, що ж бо воно там такеє — може, який цирк? — бо я з дєтства була до всього цікава. Аж чую я з-за спин солдатських голос женський, знайомий. Дак я за штахетину ухопилася, повисла на огорожі, молода ще була, чіпка, як мавпа, яких на базарах показують. Тепер я уже все бачу і чую. І бачу я, що в колі солдатськім Богдана наша стоїть, а біля неї — жидівочка, яка з нею було до нас забігала, коли б не Хава її звали, може й не Хава, давно сеє було, призабулося. Дак тая Хава, чи як її, болем мовчала, а Богдана— усе гомонить і гомонить до солдатів. І слухали її солдатики, роти пороззявлявши, хоч багато хто з них у батьки їй годився. І наче ж нічого такого яна не казала, щоб за сеє— в тюрму її, усі і без неї теє знали, що вона казала. А казала вона, що ціни ростуть набагато швидше, ніж заробітна платня, що в містах бідніші люди голодують, і бідують солдатки по селах, що робітники позбавлені права вільно переходити з заводу на завод. Накинули, мовляв, ярмо їм на шию, наче за кріпацтва. Начальство ж дивиться на простих людей, як на безправну череду, яку й жене в окопи на убій, хоч війна давно програна і народу вона не потрібна. А ще казала Богдана, що робітники у великих містах не миряться із своїм рабським становищем, страйкують, а новобранці в Петрограді…
Тут я вже не слухала, бо побачила, як вийшов з воріт залізних Борис Дмитрович, а з ним — двоє прапорщиків, при зброї. І зупинився наш пан молодий за спинами солдатів, і слухав, що Богдана, сестра його, говорить. І був йон — суворий з лиця, і шинеля на ньому — як залізна, на усі гудзики защебнута, переперезана ременяками. І тут йон командує прапорщикам: "Арештувать цих німецьких шпійонок! На гарнізонну гаупвахту обох!" Солдатики було заремствували несміла, а йон як зикне голосом своїм хриплим, бо в горло йому, кулею пробите, срібна трубка вшита була: "Молчать!.." Тут вони й притихли, розступилися. І вже прапорщики ведуть обох, Богданку нашу і тую жиді-вочку, Хаву чи Хиву, повз мене, і йон, Борис Дмитрович, слідом цибає, а права рука його — на кобурі. Тут я й озиваюся, хоч на огорожі вишу: "Пане Борисе Дмитровичу, що ж бо ви робите, се ж — сестра ваша рідная…" Дак йон як глипне на мене очима страшкими, білими: "Марш звідси, дура репана! Я не маю сестер серед ворогів держави!" Дак я уся й отерпла од крику того і очей його страшких. Отерпла я уся і з огорожі гепнулася, наче падалка червива з яблуні, і сидір мій на землю упав, і пляшка з настоєм трав'яним для нашого пана Бориса, а йому лікар прописав од ран його, розбилася. Бреду я до панів своїх, на вуличку, що біля Мар'їного гаю, плачу. Припленталася до будинку Листопадів, а в дім боюся зайти, розказать. Аж виходить з двору пан старий, Дмитро Костянтинович. Нема мені куди діваться, я усе йому й розказала, і про пляшку розбиту з трав'яним настоєм, і про Богданку, що її пан Борис на тую гаупвахту повів. Дак пан старий аж на лиці змінився: "Не спіши Дарині Михайлівні розказувать, їй і так із серцем погано, а йди у гай, погуляй там, я ж поїду в казарми, може, умовлю того патріота скаженого сестру відпустити, бо пахне їй тюрмою, війна ж іде…" А тут саме візник трапився, од причалу вертавсь упорожні. Дак Дмитро Костянтинович швидше в прольотку, на шинах надувних, — і ристю. Але запізнився йон, бо уже молодий пан поліцію викликав, і вже їх забрали, Богданку нашу і жидівочку тую, подружку її. Дак якось що довго слідство велося, їх тади багатьох, більшовиків мринських, забрали, а судили уже серед зими, після Різдва. А вже як там воно на суді було, я не знаю, знаю тольки, що Богдану! нашій шість годиків тюрми присудили. Бо я уже в них після Різдва не служила, повернулася в Крутьки свої. Посватався до мене чоловік один, крутькізський, хоч і старший годами, і без ноги з війни вернувся, з миколаївської, а я — віддалася, не було тади з кого вибирать, не було як перебирати, лежали женихи наші в могилах, на полях воєнних. Віддалася я і не жаліла ніколи, що так моя жисть повернулася, бо поганого од нього не бачила, хоч і каліка, і випити з горя свого, калічного, полюбляв. А як вип'є, б'є мене, котів навколо хати ганяє. Попоховалася я од нього по бур'янах та коноплях. Коли ж протверезіє, плаче, було: "Се я тебе б'ю, бо люблю кріп-ко". Дак і я, було, познєй уже, як обридне з кулаками своїми п'яними, так штурхону, що за три метри од мене культяпкою своєю дерев'яною котиться. А так — душа в душу поживали. Пана ж Бориса я тольки один разочок потім і бачила, уже як хоронили його. Везли його в труні через село наше Крутьки, і я слідом у Пакуль потеліпала, подивитися. Дак луччей би й не ходила, луччей би й труни не відкривали: побитий йон увесь такий був, що глянуть на нього страшко. Снився йон мені, довго снився. Але не таким снився, як у труні його побачила, а як на картинці, тади картинки такі у церквах продавалися: козак чубатий, на коні гарячому, чотирьох німців на списа нанизав. Дак таким йон і снився, як на тій картинці, тольки лице в того козака — лице пана Бориса, повне таке, красивенне лице…
Була осінь золота, любима пора року Богдани, як двері тюрми зачинилися за нею. Минула осінь, і зима спливла, а вона тільки й знала та бачила, що сірі стіни тюремні. Доки слідство велося, час швидше рухався, од допиту до допиту. А як слідство скінчилося і суд відбувся — зупинився час. І зупинився час аж на шість літ, на найкращі літа її молоді. Вийде вона з тюрми наприкінці двадцять другого року — підстаркуватою дівою. І мурований зашморг стін тюремних душив її. І — жить не хотілося, бо — хотілося жить, бачити осінь золоту, бачити зиму білу, весни ждати. І снилося ночами Богдані, що — вільна вона, біжить стежиною через Мар'їн гай до піщаного мілководдя Невклі, біжить вона через Мар'їн гай, яскраво зелений, такий лише у сні буває, і вже тепла річкова вода лоскоче її босі ноги. А прокидалася — в холодній, кам'яній труні одиночної камери, під свисток наглядача в коридорі. Той свисток та ще скрегіт кватирки в дверях починав кожний день її в тюрмі. І хотілося назавжди лишитися у сні.
І як почула вона одного дня, на початку березня, тупотіння ніг у коридорі, брязкіт ключів, гуркіт дверей, подумала: "Ось, починається моя мандрівка далека. Хоч якась, та переміна". А мали везти їх, політичних, в одну з центральних каторжних в'язниць, десь у північних губерніях. Тут відчинилися двері її камери, і мовив наглядач голосом здушеним: "Звольте іти в контору". — "Відправляють нас?" — запитала, без надії почути відповідь, бо усе, що діється в тюрмі, у таємниці великій од в'язнів тримає сторожа. "На свободу вас, політичних, відпускають. Товариші ваші прийшли — по вас…" І певна була Богдана, що це їй сниться, і хотілося, щоб довше сон щасливий тривав, щоб не обірвав його свисток наглядача. Але не свистів наглядач, а казав далі, і принижено звучав голос його: "Цар наш — уже не цар нам, уже він зрікся престолу. Усе перевернулося, усе тепер — навпаки. Будемо з вами, бариня, місцями мінятися, так жисть складається. То ви ж замовте за мене словечко, я до вас — завжди по-доброму. Дітей у мене півдюжини, мусив служить. І вам служитиму. Бо чия б власть не була, а тюрма ніколи не пустуватиме. Бо тюрма — це строгість, а власть доти власть, доки з людьми вона по-строгому…" А як прийшли вони в контору, там уже збуджені політичні гуртилися. І кинулася назустріч Богдані Хава, після суду не бачилися вони: "У Пітері — революція! Вільні ми, вільні! Біля воріт тюрми робітники мринські чекають на нас!"
І обійнялися вони, і дозволили собі заплакати нишком з радощів невимовних: усе, що з ними діється, не сон. І поспішили вони до воріт тюремних, а ворота — навстіж. А за ворітьми — люду тисячі, а над людьми — прапори червоні мають. Начальник тюрми, уже без шаблі і без погон, виструнювався коло воріт, тремтячою рукою брав під козирок політичним. І кинулася до Богдани з натовпу матір її, обнімала і плакала з радості: "Скільки я по тюрмах страждала, а не думала, що доживу до такого дня". І рушила колона до центру, і мати з дочкою — попереду, узявшись за руки, ніби боялися, що їх знову розлучать. І таки розлучили, уже на міському майдані: Богдану запросили на трибуну. І піднялася вона на трибуну, наспіх збиту з дощок розібраного паркану, і піднялася вона на трибуну — в тюремному халаті і в береті тюремному, і покотилося по майдану, заповненому людьми, вдячне, вітальне "ура!". Невже це вітають її, учорашню гімназистку, уранці ще — політичну каторжанку? А де ж були ці люди, коли жандарми виганяли її з гімназії, коли судді прирікали її на довгі роки в'язниці? Чому мовчали вони тоді? Не хотіла думати про таке цього щасливого дня, а — думалося.
(Продовження на наступній сторінці)