Зате мені припали до душі в одному з гумористичних журналів, які я часом купляв, коштували вони дуже дешево, вірші про колишню царицю, яка страждає без свого коханця Распутіна: "Нет аппетита, не вкусим конфеты, сердце же бедное горем щемит…" І були ще там такі вірші, я їх вивчив напам'ять і пам'ятаю досюль: "Пушкина мать стала Пушкина ругать: ты тилигентская душа, ты не стоишь ни шиша…" Література ця казала народові сущу правду, "телігентів" я недолюблював усю свою жисть. Усі вони — або шпійони, або дурні очкасті.
Дякуючи революції, ми вже працювали на заводі не по десять годин на добу, а по вісім. Підвищилися і розцінки. Минуло декілька місяців, і я придбав собі костюм, сорочку з манжетами та комірцями, галстук, фетрового капелюха, шеврові ботинки. Тепер я мав цілком пристойний, культурний вигляд. Кожної неділі я став бувати у місті, відвідувати кінотеатри. На політиці я знався мало, але, начитавшись газет, рішуче тримався за більшовиків. У цеху мене жартома прозивали більшовиком, бо я в обідні перерви уже сам починав політичні розмови і гаряче відстоював погляди більшовицької партії. Щоб бути схожим хоч трохи на Карла Маркса, я завів довге волосся. Вуса і борода у мене, на жаль, росли погано, хоч я й намагався, навіть мазав на ніч підборіддя якоюсь маззю, купленою на базарі, казали, що вона помагає.
Ще до захоплення влади більшовиками я побував на їхніх зборах у Катеринославі. На збори запрошувалися і ті, хто співчував більшовицькій програмі. Хто і про що там промовляв — уже не пам'ятаю, та не дуже я, й дослухався. Багатьох слів я просто не розумів. Найбільше вразило мене на зборах розкішне вбрання зали: меблі, килими, картини, розцяцьковані стіни і стеля. Я ніколи такого не бачив і тішив себе надією, що після перемоги світового пролетаріату усі ми житимемо в таких будинках. Біля входу до зали стояли дві голі кам'яні баби, я довго і з інтересом їх розглядав, бо ще не знав женщини. Після зборів співали "Дубинушку". Запам'яталися слова: "Англичанин-мудрец, чтоб работе помочь, изобрел за машиной машину, а наш русский мужик, коль работать невмочь, он затянет родную дубину…" Мені вчувалася у цій пісні велика революційна сила.
Тут прийшла вістка про переворот у Пітері. Настрій робітничих мас мені описати важко. Надто несподівана була ця звістка. Спостерігалася якась розгубленість, невпевненість. Кіно вже перестало мене інтересувать. У вихідні я бродив по місту Катеринославу, прислухався до розмов людей. Вони збиралися в гурти і обговорювали останні події. На розі вулиць, неподалік губернаторського будинку юрма обивателів прислухалася до промовця, добре вбраного, з паличкою, єврея, літ п'ятдесяти. Один із слухачів запитав у нього: "А як ви, більшовики, ставитеся до Льва Толстого?" Промовець відповів: "Ми, більшовики, високо цінуємо Толстого як письменника, але відкидаємо геть його теорію непротивлення злу насильством. Насильство і тільки насильство — повивальна бабка історії. Тільки пролетарський молот здатен проломити череп буржуазії і звільнити місце під сонцем для пролетаріату. Жодні слова не примусять багатого поступитися хоч би часткою благ своїх. Горбатого виправить лише могила!" — "А совість?" — запитали з гурту. "Надкласова совість — це релігійні пережитки минулого. Сьогодні моральне лише те, що допомагає новому класу узяти владу у свої мозолясті руки. Сонячне майбутнє людства, звільненого від пут капіталу, нас морально амністує".
Були й інші запитання, але я їх не зрозумів. Читав я мало, навіть після революції. У селищі була маленька платна бібліотека. Восени сімнадцятого я прочитав декілька книжок. Прочитав "Війну і мир" Льва Толстого. Вона здалася мені нудною. Зате мені сподобався "Чтец-декламатор", досить солідна книга, сторінок на п'ятсот. Запам'яталися мені вірші: "Жил-был мудрец великий, счастье жиз-ни он умел понять: что бьі с ним ни приключилось, он на все хотел плевать". Єто наплювательське ставлення до всіх біді незгод, до усього, що творилося в світі, мені сподобало ся, і я намагався і далєй дотримуватися такого оптимістичного погляду на жисть, дотримуюся і досюль.
Скольки я прожив годків на світі, скольки перебачив, скажу для молодого покоління одне: аби було здоров'я, аби ти був ситий, на все інше — наплювать. І живи так, як тобі сьогоднішня жисть підказує, думай менше, од твоїх думок луччей у світі не зробиться, хились туди, куди більшість людей хилиться, роби так, як більшість робить, і тогда не пропадеш, тогда буде тобі добре, тогда доживеш до таких годків, як я дожив. Скольки грамотіїв пішло на моєму віку туди, одкуль не повертаються, а я — в таке врем'я! — вижив, ще й грамотіїв на своєму віку добре поганяв навколо корита жисті.
Але писатиму далєй жисть свою геройську для історії села Пакуль. Перед приходом німців у Катеринослав у вісімнадцятому годі на заводах точилися гарячі суперечки. Більшовики були за те, щоб вчинити німцям збройний опір, а меншовики доводили, що опір регулярним військам позбавлений сенсу, призведе лише до зайвого кровопролиття.
Почали голосувати, а людей у цеху багато, підрахувати важко. Тоді вирішили так: хто за резолюцію більшовиків — хай стане ліворуч од трибуни, а хто за меншовицьку — праворуч. Праворуч стала більшість із нас. Більшовики оголосили: хто підтримав їхню резолюцію, наприкінці дня одержить зброю. Я голосував за більшовиків, але по зброю не пішов. Вирішив придивитися, куди ще воно поверне. Не хотілося мені, молодому, ще не поживши на світі, самому лізти в зашморг.
На початку квітня німці без опору зайняли Катеринослав. Заводський комітет видав нам по десять банок яловичини. А десь через місяць заводоуправління розрахувало усіх робітників. Нам виплатили компенсацію — за два місяці. Я одержав двісті дванадцять рубчиків і подався на пороховий завод, до батька. Але й там роботи не було, люди тинялися без діла. Покуль були гроші, тинявся і я. Починалося літо, гроші скінчилися. Я повернувся в Катеринослав, хоч батько радив їхати на Мринщину, в Пакуль, у селі тепер легшей буде прожить, казав він, а міста чекає голод, холод і розруха. У Катеринославі я прочитав оголошення, що створюється хор, бажаючі співати можуть записатися. Я пішов записуватися. Хористам мали платити, але регістратор сказав, що в хор приймають лише тих, хто вміє співати по нотах. Я нот не знав. Познєй я прочитав оголошення, що потрібен конюх. Але я не вмів ходити за кіньми, і мене не взяли. Десь у місяці серпні я прочитав оголошення, що можна записатися на роботу в Німеччину. Я записався. З Катеринослава нас їхало чоловік сто. Нам влаштували карантин. Поселили в бараках, виходити в місто не можна було, харчували погано. Серед завербованих був поляк, з яким я познайомився ближче. Він признався, що працювать у німців — наміру не має, доїде на дурницю до Варшави, а там — дай, Боже, ноги. Я прислухався до його слів, доїхав із завербованими до Києва, а там — дав диму, тобто утік з поїзда.
У Києві творилося чортзна-що. Влада мінялася через день, і ніхто з обивателів не знав, якому богові молитиметься завтра. Я теж не знав, до якої власті прихилитися, щоб вижити, а не підкласти своєї дурної голови під колеса нещадного локомотива історії. І побрів я з Києва далєй, на Мрин. А в Мрині саме страйкували залізничники. Німці, щоб залякати страйкарів, збудували поблизу депо велику шибеницю. Паровозні команди поховалися по селах, а робить хоч на станції комусь треба було. Так потрапив я на паровоз, маневровий, кочегаром. І туточки уліз я в одну неприємну історію. Домовилися я й машиніст маневрового паровоза з людьми хапкими, для яких і революція та війна — благо, домовилися і одчепили вагон з обмундируванням німецьким, шинелі та чоботи в тому вагоні були, і загнали його в тупик. А німці пронюхали, чи хтось підказав. І опинився я за ґратами, в тюрмі мринській. І думав, що вже капець мені, бо німці за такі діла круто суд вершили, тая нація строгий порядок любить. Тольки ж не встигли вони пустити мене в розход, бо довелося їм спішно тікать у свою Німеччину, де теж порядку не стало.
Стукіт-грюкіт у тюрмі, одчиняють двері камери, а я — "Інтернаціонал" співаю на радощах, думав, що це уже — більшовики. А треба було мені, дуракові, співати "Ще не вмерла Україна", бо це прийшли війська Директорії. А я — гімни усіх партій і напрямків про всяк випадок вивчив і знав, як "Отченаш". І мене за той "Інтернаціонал" — знову під замок.
Тольки ж вскорі і більшовицькі війська у Мрин прийшли. Тут я уже із своїм "Інтернаціоналом" попав у десятку. І з тої пори як такий, що постраждав од пут міжнародного капіталу, аж до року сорок першого, когда я в табір полонених потрапив, був я на коні великому перед новою властю. Пристроївся я було при тюрмі, уже не в камері — за камерами наглядать. Там тепер інші сиділи, хто учора ще носа од мене, голодного і голого, вернув. А вскорі вийшов декрет про організацію міліції, і я остаточно опре-ділився душею пролетарською на бік робітничо-селянської держави як радянський міліціонер. А про теє, як зійшовся я ближчей з Дмитром Домонтовичем, заслуженим революціонером, що в ті годки великі діла вершив у Краї, як благословив він мене на Пакуль, аби я й Пакулю правильну лінію дав, про це я опишу в нових зошитах, бо ці, що мені видано, я вже усі списав. А на село, до лавки, щоб купить, я не ходжу, аби не розвіювати звичного для себе оптимістичного погляду на жисть — через несвідомість па-кульських мас, які остаточно розпустилися…"
(Продовження на наступній сторінці)