...З дому Андрія Васильовича проводжали, як завжди, всією родиною. Дружина впакувала валізу, набивши її свіжими сорочками та модними краватками. Посиділи на прощання, як належить у порядних сім'ях. Тоді гукнули з балкона шоферові — щоб зайшов і взяв валізу. Від зупинки для службових машин на привокзальній площі Приймак ніс валізу сам — почувався вже вільним від родинних традицій і мав зайти до ресторану по шампанське.
Аспірантка прийшла в купе раніше, переодяглася й зустріла його в яскравому японському халаті, схожому на кімоно, а може, це й було знамените кімоно. Поїзд рушив — і сюжет їхнього командировочного роману почав розвиватися швидко, за перевіреним сценарієм. Кульмінація настала, коли кондуктор перевірив білети і вони замкнулися в купе та випили шампанське...
Потім Андрій Васильович курив сигарети аспірантки і дивився в ніч за вагонним вікном. Усе, що відбулося в купе, з аспіранткою, було таке звичне й буденне, аж стало шкода себе: щось загублено, щось втрачено, можливо, назавжди. Мерехтіли за вікном станції, між станціями довго й сумно стелився степ, у темній далечіні тліли вогники невідомих, ніколи не бачених сіл. Досі, коли їхав уночі поїздом, з жахом уявляв, що міг би на все життя зав'язнути десь там, де заздро, як уявлялося Андрію Васильовичу, блимають навздогін експресу вогники занесених снігами хат. Сьогодні йому вперше подумалося, що в цьому комфортабельному купе спального вагона їде зовсім не він, Андрій Приймак, а хтось інший. А справжній Андрій Приймак усе ще йде вербовим шляхом — маленький, голодний, закоханий у вчительку...
1980