Долі своєї я не кляну —
бути луною, будить луну.
Віршиком був я рунних полів —
гнівом на дуків дух мій горів.
Пісня — посестра, степ — побратим, —
вольная воля трьом нам усім.
Двічі я зрадив ніжну сестру.
Потім побачив: без неї умру...
Втретє ми стрілись на чужині,
як запалали перші огні,
і положив святий зарік —
не розлучатись навік.
Брате мій, сестро, любі мої,
вітер жене нас у дивні краї.
З вітром ми щирі: вітер — наш друг, —
хто цей розірве четвертокруг?
Я і посестра, вітер і степ —
ніжність і воля, сила і креп.
Бути луною, будить луну, —
долі своєї я не кляну.
1925