«Вершини» Анатолій Дімаров

Читати онлайн повість Анатолія Дімарова «Вершини»

A- A+ A A1 A2 A3

Мені жалко Мухлу. Не можу уявити без нього наш табір: без його білозубої посмішки, приязних, довірливо відкритих очей. Пригадую, як розповідав він про величезну змію, що його ледь не вкусила… "Отруйна, Мухла?" — "Вах, дуже отруйний!.. Забув, як його прізвище". — "Чиє прізвище?" — "Гадюка!" — "Гюрза?" — спитав сміючись. "Гюрза, тільки чорний". Він завжди охоче брався всім помагати, і ми частенько цим зловживали. "Мухла!.. Де Мухла?.. Гукніть-но Мухлу!.."

І от його поміж нами не буде…

— Ви ж самі казали, що Мухла найкращий робітник.

Це вже з мого боку нечесно: удар нижче пояса. Обличчя Анатолія враз кам'яніє. Він швидко лаштує рюкзак і виходить з намету, в мій бік навіть не глянувши.

Я, похмурий не менше (чорт мене смикнув за язик!), теж починаю лаштувати маленький рюкзак: баклага з чаєм, кусень хліба, десяток грудочок рафінаду — полудень і обід. Штормівка і светр, без яких не обходиться жоден похід: мій шлях пролягає вниз по долині, за чотири кілометри звідси, до гранатової гори. Маю завдання од Анатолія: назбирати пробний мішечок гранатів.

— Спробуємо дать на огранку. Жіноча прикраса — перший сорт!

В Анатолія все, що розвідано в урочищі Зор-Бурулюк, не нижче першого сорту. Він не має жодного сумніву, що всі гори довкола нашпиговані коштовним камінням, досить тільки копнути як слід. Зор-Бурулюк для нього лунає, як музика, як найчарівніша пісня.

— Ми ще себе покажемо! — часто говорить він, закохано дивлячись на голі хребти.

І мені часом здається, що він бачить їх наскрізь. Бо чим ще можна пояснити те, як він знайшов жилу, в якій залягають золотисті топази?

Коли він дістав з металевого короба золотистий топаз, мені спершу здалося, що я марю. Досі я бачив топази прозорі, як джерельна вода. Топази блакитні, мов весняне чисте небо. Топази благородного коричневого кольору. Огранені, вони сонячно сяють і водночас холодні, як лід. Не нагріваються навіть в найспекотніші дні.

Але золотистого кольору! Золото найвищої проби і водночас прозоре, як найчистіший кришталь. Це було щось нереальне, щось на грані фантастики.

— Уявляєте, як вони засяяли в своєму гнізді? Ми ледь не посліпли!

Можна було й справді осліпнути. Тут від одного очі починають боліти.

Так от. На тому місці, де залягали топази, товкся не один десяток геологів. Аси, зубри геологічного пошуку. І нічогісінько не знаходили. Поки один з шоферів випадково підняв золотистий уламок.

Можна уявити, який ажіотаж здійнявся в загоні: топаз нечуваного золотого кольору! Кандидат наук (пожалівши, не будемо називати його прізвище), що саме перебував у загоні, порекомендував бити канави в сланцях, що залягали значно вище, майже на середині гори. Анатолій став заперечувати: був переконаний, що в сланцях немає.

— Ти що? — сказав йому Абос, підривник, — Він кандидат, а ти хто?

Заклавши вибухівку, рвонули. Розчистили — порожньо.

— Треба шукати ще вище, — сказав кандидат. — Топаз явно скотився з гори. — Сказав та й поїхав додому: кінчалося відрядження.

Анатолій же облазив ту гору зверху до низу, обнюхав кожен сантиметр. І наткнувся на гранітну жилу, пронизану пігматитами, що залягали внизу. Ходив по висипці, підбирав чорні, як антрацит, маріони, польові шпати, і йому все здавалось, що топази ворушаться вглибині під ногами. Умовив начальство під особисту відповідальність закласти хрестоподібну канаву, щоб не промахнутись, сам допомагав Абосові закладати вибухівку. І з першого ж вибуху, після того як вигорнули потрощену породу, відкрилась порожнина, або "погріб" — блакитна мрія кожного шукача коштовного каменю. Тремтячими руками діставав Анатолій кристал за кристалом золотисті топази.

В кандидата наук щелепа одвисла, коли Анатолій, вже в Душанбе, показавши кристал, розповів, де він його взяв…

— Але ж могло нічого й не бути?

— Могло… Тільки ось він — кристалик! — Золоті спалахи відбиваються в очах Анатолія. — Жіноча прикраса найвищого ґатунку!..

Отож і я йду за майбутніми жіночими прикрасами.

Палить по-літньому сонце, тонко висвистує вітер. Він зараз зовсім не злий, навіть міг би бути приємним, коли б не кидав в обличчя пісок. Забираю з дороги вище, де росте ріденька травиця. Йду, спрагло вбираючи в легені напрочуд чисте повітря, не задихаючись майже. І це вже неабияке досягнення, я таки адаптуюсь: два тижні тому я повз би тут рачки. Можна було б жити, коли б не ночі… Але годі про це, де ще та ніч: попереду цілісінький день…

Здригаюсь од розбійницького посвисту.

Чортів байбак, таки підстеріг!

Досі не можу звикнути до цього раптового свисту. Перший раз, коли отак свиснуло, я довго крутився на місці, намагаючись розгледіти памірського солов'я-розбійника, який отаким чином вирішив зі мною розправитись. Але довкола не було жодної живої душі, тільки якісь темненькі стовпці стирчали за сто метрів попереду. Ступив уперед, і знову вуха заклало від розбійницького посвисту. А стовпці враз пощезали. Щойно ж були — і жоднісінького! Лишилися тільки горбки з акуратними отворами, що вели в підземелля.

Так я познайомився з памірськими байбаками. Тваринами до біса спостережливими і до того ж страшенно цікавими. їх стосувалося все, що діялось в радіусі двохсот метрів довкола.

Якось я скрадався до зайця. Заєць сидів як намальований, поринувши у якусь свою заячу думу, тому й не помітив мисливця, що орав розпечену твердь, волочачи за собою важкенну рушницю. Всі колючки, які тільки траплялися на шляху, впивалися в тіло, всі камінці та уламки, і я мав убити зайчиська хоча б за всі оті муки, на які він мене прирік. Заєць сидів, не підозрюючи навіть про свій неминучий кінець, а обіч, метрів за тридцять, завмер здоровенний байбак. Він аж голову витягнув, щоб нічого не проґавити. І коли я нарешті доповз і прицілився, він захоплено свиснув.

Заєць щез, наче привид-, мушка моєї рушниці заколихалася на фоні чистого неба. Розлючений, я розвернув рушницю на байбака: ще один посвист, тепер уже глузливий, і бісове створіння блискавично пірнуло під землю.

А взагалі це дуже милі й приємні істоти, які так скрашують нашу порожню долину. Сидячи на двох задніх біля своїх нір, вони нагадують професорів, переобтяжених знаннями і неабияким відчуттям власної гідності. Або філософів, що намагаються розгадати таємницю буття всього сущого.

Та ось тривожний посвист — і відбувається миттєва метаморфоза: це вже тілисті київські дамочки, які в години пік штурмують двері метро.

Байбаків можна було б назвати ще й помічниками геологів: біля кожної нори — гора свіжого ґрунту. Підходь і вивчай, які породи залягають на глибині доброго десятка метрів.

Так посеред нашої долини був виявлений амазоніт чудесного бірюзового кольору. Я саме проходжу мимо блакитної гори, видобутої вже робітниками нашої партії.

Тож на місці Міністерства геології я б обов'язково зарахував цих працьовитих істот до штату геологів з відповідними ставками і постачанням. Адже скільки їм доводиться попотрудитись, запасаючись жиром на сувору памірську зиму!

Вже рукою подати до гранатової гори. Облита малиновим вогнем, вона виростає на очах. Тисячоліття руйнувалась порода, і з неї вилущувалось мільйони кристалів, вогняною рікою стікаючи донизу. Гранатів стільки, що ними можна було б обвішати всіх жінок світу: вся височезна гора донизу начинена малиновими кристалами.

Скидаю рюкзак, припасовую під навислу брилу, в затінок. В разі чого тут можна сховатись і самому. Беру пробний мішок, починаю збирати кристали. Вибираю крупніші, бо дріб’язок для огранки не придатний.

Нагріті на сонці, кристали струменять приємним теплом. Підношу особливо крупні та бездоганні до ока, і гарячий малиновий колір переливається в мене. Кристал здається бездонним, в ньому щось магічне, щось від таємничих підземних глибин — жива часточка магми, яка мільйони років тому залила весь оцей простір. Збираю й збираю, забувши про все на світі, — час зупинився, все віддалилося, зникло, лишились тільки гранати, безліч гранатів, мільйони, мільярди гранатів, розсипаних по сріблястій породі. (Не витримав, лизнув її язиком — півгодини плювався: було таке враження, наче набрав повен рот негашеного вапна).

Втомившись нахилятися раз по раз, стаю на коліна. А згодом, натрапивши на особливо багатий розсип, лягаю на живіт. Отак, лежачи на животі, й викльовую кристал по кристалу.

Починає припікати по-справжньому. В очах розпливається і миготить. Стуляю запалені повіки: сліпучі малинові кола напливають із темряви. Треба відпочити, а то недовго й осліпнути.

Котра зараз година?

Пів на дванадцяту. Збираю всього годину, а здається, що минуло бозна й скільки часу. Беру мішок, заповзаю під брилу, в тінь. Лягаю на спину, підмостивши під голову рюкзак.

Хороше! Розпарене тіло спрагло вбира прохолоду, очі відпочивають в бездонному небі. Воно не блакитне зараз, а синє, і поодинокі білі хмарини легким пухом зависають на обрії.

(Продовження на наступній сторінці)