— Ну, ви, діду, киньте! — спалахнув Твердохліб — Робіть, що наказано, а будете насмішечки строїти — враз із колгоспу потуримо!
— Та я ж що, я для інтересу. Звиняйте, якщо не так.
Та до комори — подалі од біди. Бо й справді візьме і вижене. А що йому, довго? Його влада, його й сила.
Тільки ж і в діда серце не з каменю.
"Тобі добре лежати біля жінки та давать указанія, а постояв би ти отут хоч одну ніч і... Лізуть і лізуть, мов на приманку... Хоч кричи, хоч лай — не помагає нічого. Якби не одганяв та не одпихав, то й стіни погризли б..."
І замалим не плачучи, кричить дід у глуху, повну шелесту й руху темряву:
— Ну що ви од мене хочете?.. Я сам ось опух!..
Не задріма до самого ранку.
А коли він заятриться на сході, блідий, нужденний, безсилий, обходить дід Хлипавка свіжих "упокійників". "Як же вас, нещасних, і звали? Як вас пом'януть перед богом?"
І кричить, трясучись од безсилого гніву, коли вже пізніше їздові почнуть їх скидати, як дрова, на воза:
— Що ви, сучі діти, робите?! Чи у вас серця немає, чи вовчиця вас народила, що отак із людьми обращаєтесь?!
"Гине світ, гине! Плодиться у ньому звірота, що не має ні жалю, ні совісті... І кому це треба: морити люд голодом? Кому?"
Стоїть дід Хлипавка, поклавши на костур висохлі руки, дивиться услід підводі з покійниками. Зморгує червоними, пропеченими сумом, виповненими гірким нерозумінням очима.
Тільки тоді, як починає пригрівати сонце, як з'являються на вулицях люди, трохи легшає на серці у діда: є з ким перекинутись словом. Стрічати їх "добрим ранком", цікавитись, хто куди йде.
Ось, для прикладу, навчителька Світлична. Вийшла із двору Миколи Приходька, який повернувся, щитай, із Сибіру, а зараз, мабуть, і не радий, що вернувся. Темна хустка, стара спідниця й босоніж. Одразу видно, що не до школи зібралася, а в поле — на буряки. Он і сапка через плече. Пополе десь до години, от і наллють миску затірки, от і протягне якось до наступної миски.
"Тіки чомусь ота затірка не йде тобі, небого, на пользу. Бач, як схудла. Тільки очі й блищать. Гай-гай, та в тебе ж голубонько, уже й ноги попухли! Тож ти так важко ідеш?"
Здіймає шапку, вітається ласкаво:
— Доброго здоровлячка, Олексіївно! На поле направились?
— На поле,— всміхається блідо й ніяково Таня: їй соромно своїх босих ніг. Але що ж поробиш, коли понабрякали так, що ледь в черевики ввіпхнеш. То як тільки вийде із школи, так і роззується одразу ж...
— А діточки сплять?
— Сплять.
— То хай собі сплять на здоровля. І ви щасливі ходіть.
Таня дякує і йде собі далі. Поспішає, щоб встигнути виробить норму. Бо ще задовго до обіду від села на бурякову плантацію потягнуться діти. Всі, як одне, з мисочками, з ложками. З обдутими від лободи, від полови, од шкаралущі картопляної животами. З неприродно великими очима на загострених обличчях, з голодними, обкиданими старечими зморшками ротами. Вони сходитимуться до польового табору, де у великому казані доварюватиметься затірка, і, постававши оддалік, терпляче чекатимуть, поки їх матері закінчать роботу та зійдуться на обід. Чекатимуть мовчки. вдаючи навіть, що їх мало обходить отой великий казан, у якому булькає, парує затірка.
А коли матері поділяться з ними своєю нужденною пайкою, жадібно сьорбатимуть гарячу страву, і не треба буде потім ні мити, ні витирати мисок та ложок: вилижуть до сухого, до гарячого блиску.
Танині ж сини не виходять у поле: строго-настрого заборонила покидати двір. Була налякана чутками, що уже крадуть та ріжуть на м’ясо дітей. Тож вони зустрічали щоразу її коло воріт.
Несла затірку в полив’яному горнятку — бігла із поля додому. І зовсім не тому, що боялася запізнитись у школу: всю дорогу боролася з спокусою хоч попробувати, хоч сьорбнути звабно духмяніючу страву. Боялася, що тоді не зупиниться, поки й покажеться денце.
Ще здалеку бачила синів: Андрійка та Юрасика. Стояли коло воріт, тримаючи кожен по ложці. Особливо великою здавалася та ложка в Юрасика: він беріг її поза всякі цяцьки, не розлучався з нею весь день, навіть на ніч клав поруч з собою.
Дочекавшись матері, Юрасик одразу ж хапався за хустку, що в неї було зав’язане горнятко, та так до хати і йшов.
Ще паруюча затірка розливалася у три миски: Юрасикові — найбільше, Андрійкові — менше, мамі — ще менше. Старший син уже ходить до школи, він там ще одержить тарілку пшоняної каші — гарячий сніданок. Меншому ж більше не дістанеться нічого. Крім млинців із цвіту акації, сухих та гірких, що розсипаються ще на сковороді, та юшки з картопляної шкаралущі: приволікла крадькома Тетяна із свиноферми цілий мішок.
Сьогодні принесла Тетяна замість затірки галушки. Поділивши їх поміж синами і трохи поївши сама, взяла обох за руки та й пішла до школи: Андрійко теж ходив у другу зміну, Юрасика ж не хотіла лишати вдома. Тож одсилала його на задню парту, і він сидів тихо, як миша. Та й усі діти давно уже стали тихими та млявими: сиділи апатично за партами, не бавились на перервах. Лише голод світився у їхніх очах, розливався синюватими тінями.
І сторожці бабі Наталці не треба їх уже зупиняти під час перерви, кричати своє "видумей" ("Видумей, я навчительці скажу!"). Баба Наталка сама ледве рухається, виссана голодом так, що лишилися шкіра та кістки. Обличчя стягнулось у кулачок, рот запав, і зуби, здається, вже викришились. Підіпре тільки щоку рукою та й тужить без слів:
— Та що ж воно, Олексіївно, коїться? Та хоть би ж дітей пожаліли! Діти вимруть — хто же на оцій земельці й ходитиме?
Що Тані відповісти на це? Що вона знала проста сільська вчителька, про думи і наміри отих мудрих народних вождів, яким край треба було влаштувать голодовку? Вона тільки бачила, як страждає і гине народ, і, приголомшена, розгублена, ніяк не могла зрозуміти, для чого це все.
Однак мовчала, настрахана. Не ділилася своїми думками ні з ким, боячись, що за будь-яке слово, за перший же необережний вислів її оголосять куркульським, петлюрівським чи ще якимось агентом та й потурять з роботи,
А тоді уже — смерть. Неминуча, жорстока, голодна, і їй, і дітям її.
Тож вона мовчатиме. Весь вік свій мовчатиме, до могили мовчатиме, боятиметься і тремтітиме всеньке життя. Мовчатиме навіть тоді, коли всі заговорять, не вірячи, що це — всерйоз, що це — надовго. І коли їй діткнуть отим боязливим мовчанням, вона відповість:
— Я вже налякана так, що і в могилі жижки труситимуться.
Тож Таня не каже нічого на бабин плач, безслізне тужіння оте, а мовчки проходить мимо.
І не лишається бабі Наталці нічого іншого, як, повернувшись із школи додому, виливати перед дідом свою розпуку:
— Та що ж воно, старий, на світі білому коїться?
Але й дід Хлипавка мав на думці щось інше, аніж пусті балачки із старою.
Зупинив якось Нещерета, став допитуватись, хто теперечки у Росії найголовніший.
— Хто, Петре, у нас теперечки за царя?
— Ну, Сталін. А що?
— Та нічого. То я так спитав, для інтересу.
Отже, Сталін. Чий портрет висить у сільбуді.
Вождь, навчитель і батько.
Далеченько ж ти, татуню, забрався од діток своїх, далеченько. Сидиш і не бачиш, як слуги нерадиві й лукаві твої нищать і душать твоїх, тату, дітей. Отак "колхозом" — та на той світ.
Та хіба ж це, тату, порядок?
Дід Хлипавка глибоко переконаний, що Сталін нічого не відає. Що досить добратися до нього, розкрити йому очі, як він одразу ж заступиться за свій народ. Накаже нагодувати його і зігріти.
І він таки добереться. Добереться та й упаде йому в ноги.
— Порятуй, батюшко, мою Україну, бо лишаться од неї самі хрести та могили!
Тож дід Хлипавка збирається в далеку дорогу, в Москву.
Не говорить про це ні Твердохлібові, ні Нещеретові — ще не пустять. Попросив лише, щоб когось іншого поставили сторожувать гамазей. Поклав у торбу два кружала макухи, три пригорщі сухарів: берегли із старою на чорний день, коли вже зовсім стане непереливки. Сказав бабі Наталці:
— Ти вже, Наталю, якось переб’єшся. Не за себе ж іду — за весь народ.
— Та коли ж ти повернешся? — затужила баба Наталка.— Та тебе ж у чужій стороні і ворони по кісточках розклюють!
— Таких старих та несмачних і вороння клювати не стане,— пожартував невесело дід.
І стояла баба Наталка коло воріт, і дивилася услід дідові, і печально думала, чи доведеться ж іще побачитись на оцьому світі.
Не доведеться.
Бо прокинеться якось баба Наталка посеред ночі від того, наче її хтось позвав. Тихенько та ласкаво, як кликала мати-покійниця ще у дитинстві. І зрозуміє баба Наталка, що то кличе смерть. Прослизнула непомітно у хату та й стала над її головою — схилилася чорною тінню.
— Господи, не забирай мою душеньку! — стала молитися баба Наталка.— Дай дожити до ранку. В мене ж долівка не метена, в мене ж і хата не мазана. Та мені ж соромно буде і в труні в отакій хаті лежати!
(Продовження на наступній сторінці)