дверей лаві: люду набилося стільки, що почало гаснути світло у лампі. Лампа була на столі, стіл — на помості, а за столом уже не сидів — стояв дядько Юхим. З червоним, на всі груди, бантом, шаблюкою і наганом. Наган був уже не в кобурі — лежав на столі, націлений дулом на людей, що сиділи внизу. Погляд дядька Юхима не обіцяв нічого хорошого, а голос — повний погрози. Ми з татом запізнилися, тому почули тільки кінець виголошеної Заволокою промови:
— Вобчем так: хватить базарювати! Заявляю овторитетно: звідси вийде тільки той, хто запишеться до артілі... Микито, замкни двері!
Позаду клацнув замок, у приміщенні стало так тихо, що чутно було, як потріскував у лампі ґнотик.
— А як хто не схоче писатись? — запитав хтось несміливо.
— Хто не схоче, того винесуть наперед ногами, — усміхнувся недобре дядько Юхим. — Оце ви думаєте для чого? — ткнув рукою в наган.
— Патронів не хватить! — гукнуло іззаду.
— Хватить. Ще й остануться. Припас на усіх. Осьо. — Дядько Юхим поліз до кишені, висипав на стіл блискучі набої. Я аж звівся, щоб їх покраще роздивитись, але тато присадив мене рукою по голові. "Сиди!" — засичав перелякано. Дядько ж Юхим, взявши нагана до рук, націлився у крайнього справа: — Ану йди записуватись!
— Я ще трохи подумаю, — мекнув налякано той.
— Ну, подумай-подумай, мені спішить нікуди. — Наган поці-ливсь-поціливсь у нього, потім пересунувсь на іншого: — А ти чого і гузном приклеївся?
— Дак я ж неграмотний!
— А то не біда. Були б руки да ноги. А грамоті вже в артілі научать... Іди, поки не стрельнув!
Отак по одному, по одному та й висмикував з гурту до столу. Хтось попросився:
— Хоч до вітру пустіть!
— Валяй у штани, — дозволив дядько Юхим. — Сказав: випускаю тіки тих, хто записався.
Дядько, що просився до вітру, наче наврочив: мені теж припекло надвір. Я засовавсь, заскімлив, тато, зібравшись з духом, гукнув і собі:
— Хоть дитину ось випустіть! На що дядько Юхим відповів:
— Потерпить, не вмре. ! Тоді тато пораяв:
— Пускай, синку, потихеньку під себе. І
Отак ми й вернулись десь аж під ранок додому: тато — колгоспником, я — з розмазаним по штанях гівенцем...
І як я його не гнав, оцей спогад, коли працював над дисертацією, він знову й знову повертався до мене. "Скільки ж отаких конокрадів організовували колгоспи по західних областях України!" — ворушилася крамольна думка, бо з кожної переможної реляції цілився мені межи очі дядьків Юхимів наган. Я аж мотав головою, проганяючи далекий той спогад, і оглядався боязко на сусідів, які сиділи в бібліотеці: чомусь здавалося, що вони могли якщо не почути, то здогадатись, про що я зараз думаю.
Та все ж, незважаючи на всі сумніви, дисертація була написана, передрукована начисто, оправлена в сап'янову папку й урочисто покладена перед моїм керівником. Уже був призначений день, коли я мав захищати кандидатську, вже й опоненти дали знати, що приїдуть на захист, і місця в готелі їм заброньовані, аж тут як сніг на голову звалився двадцятий з'їзд партії, виступ Хрущова на ньому, і все пішло шкереберть. Дисертацію почали відфутболювати від консультанта до консультанта, аж поки мій керівник врешті пораяв її переписати, викинувши всі посилання на Сталіна.
Тобто викинути півдисертації.
Ніс я її додому, й пахла вона мені так само, як оті штанці, в яких я повернувся із зборів, скликаних дядьком Юхимом.
Кілька років витратив на те, щоб назбирати тепер уже цитати з доповідей Хрущова, переосмислити роль машинно-тракторних станцій в колективному господарстві, показати безперспективність дрібних господарств, особливо на землях Західної України, й обґрунтувати їхнє злиття у колгоспи-гіганти, а також висвітлити всенародний рух по виконанню основного заклику партії: за кілька років наздогнати й перегнати Америку по виробництву м'яса, молока й усього, що тільки можна жувати. Голови колгоспів, кленучи стиха той заклик, посунули до міст, скуповували по магазинах масло та м'ясо, щоб виконати нав'язані їм згори зобов'язання, цілі череди неіснуючих корів і бичків, сотні тисяч виссаних з пальців свиней та овець мандрували із звіту в звіт, щоб лягти потім в переможні реляції, які стікалися невпинним потоком у Москву, а звідти, зустрічним, пливли вже Зірки, ордени та медалі, я ж пітнів над кандидатською, переробляючи її. І настав нарешті день, коли я поніс керівникові свою працю, оправлену тепер в ледерин, а не сап'ян, бо сап'ян вже не можна було дістати. Керівник її благословив, був призначений день, коли я мав захищати кандидатську, замовлені в ресторані кілька столів для бенкету (заліз у борги по самісінькі вуха), але тут відбувся пленум, на якому зняли Микиту Хрущова, і вся моя каторжна праця пішла собаці під хвіст. Тоді я вперше в житті напився. Вертався додому й вигукував антипартійні гасла, а потім не одну ніч просинався мокрий од холодного поту: здавалося, що біля під'їзду зупинилась машина, а по сходинах лунає безжалісний тупіт чобіт. Лежав, боячись і дихнути, і вуха в мене ворушились, як у зайця. Врешті, зібравшись із духом, вислизав з-під ковдри, скрадавсь до вікна.
Освітлена ліхтарями вулиця була насторожено порожня, і та порожнеча втягувала мене, як у безодню.
Тепер я працюю над новим варіантом "Колективізації в західних областях України" і молю всіх на світі богів, щоб Леонід Ілліч Брежнєв протримався на світі до того часу, поки я стану кандидатом наук і зарплата моя становитиме не якісь там нещасні сто двадцять карбованців, а двісті вісімдесят чи то й триста. Та мучуся думкою, брати чи не брати оті сто карбованців, відкладені на костюм, у якому я мав захищати кандидатську. Дружина збирала їх кілька місяців — п'ятірочку до п'ятірочки, десяточку до десяточки, відбираючи найновіші, а назбиравши, загорнула старанно в целофан, обв'язала блакитною стрічкою та й засунула в шафу, під білизну, — од спокуси подалі, коли не лишиться навіть на хліб і треба ламати голову, де перехопити хоч троячку до зарплати. В такі хвилини вона стояла на смерть, не дозволяла мені навіть заїкнутись про оті сто карбованців. "Ось захистимо кандидатську", — не раз мріяла вона, і в тій мрії неабияке місце відводилось новому костюмові й сотні, за яку його мали викупити.
Я таки подався за грошима і, їдучи в трамваї, все мучився думкою, чи зумію дістати сотню, щоб покласти на місце до приїзду дружини (ану ж із порога кинеться перевіряти!)... я ледь не вернувся з півдороги, але якась сила вже не одпускала мене, штовхала у спину, вела на квартиру, до шафи — і ось я вже дістаю обв'язаний блакитною стрічкою пакуночок і вибігаю на вулицю.
Потім, на кафедрі, боячись запізнитись, весь час поглядав на годинник. Вийшов за півгодини до шостої, хоч до поштамту ходу було не більше десяти хвилин, і добре зробив, бо на сходинах мене наздогнав лаборант, який довго й нудно став скаржитись на брак наочної літератури, і я ледь одчепився од нього. Майже побіг до поштамту: здавалося, що мій годинник безнадійно відстав і вона, пождавши, пішла. Глянув на годинник уже на поштамті: за п'ятнадцять шоста. Не запізнився, слава Богу.
У багатьох установах та на підприємствах саме кінчалась робота, люди пливом пливли хідниками, я її міг не побачити в натовпі, тому вирішив стати вище, біля однієї з колон, що підпирали портик. Стояв в усіх на виду, мене могли помітити й знайомі викладачі, і студенти і бозна-що про мене подумати, та мене, за натурою дуже обачного, зараз немов підмінили. Мені було байдужісінько, що про мене можуть подумати. Важило тільки одне: прийде вона чи не прийде, побачу її чи не побачу. І коли минула шоста, і чверть на сьому минуло, мені здалося, що все, що не прийде... вона просто насміялася наді мною... навіщо я їй, отакий, здався... забирайся, поки не пізно, додому, в свою порожню двокімнатну квартиру... Та я вперто продовжував стояти, хоч стрілки годинника вже показували пів на сьому і всі, хто проходив мимо (так принаймні здавалось мені), глузливо поглядали на дорослого йолопа, який, наче зелений хлопчисько, пристрибав на побачення.
"Годі!.. Скільки можна!.. Іду!.." — сказав сам до себе, коли стрілка стала підбиратися до сьомої, а ноги геть скрижаніли. Востаннє глянув у поріділий уже натовп: там гарячим вогником зблиснула в'язана шапочка. Мене так і кинуло в жар, я махнув назустріч рукою, скочив на хідник.
— Ох, як я бігла! — сказала вона, сяючи до мене очима. Притулила долоні до палаючих щічок, і той жест личив їй так, як ще жодній жінці не личив. — Ви давно мене ждете?
— Пусте, — відповів я, не зводячи з неї очей. Розумів, що це не дуже красиво, і нічого не міг із собою вдіяти.
— Бідненький, ви, мабуть, замерзли! У вас он і губи посиніли. — Вона жалісливо торкнулася моєї руки, і той дотик пронизав мене наскрізь. — Простіть мені, але наші телепні надумались під кінець дня проводити збори. Ледь вирвалась.
Ми продовжували стояти на хідникові, люди, обтікаючи нас, штовхали то її, то мене.
— Підемо звідси? — врешті сказала вона. — Вам на трамвай?
— Вам же теж.
І ми рушили до трамвайної зупинки. Вже на ходу вона розкрила сумочку, дістала зелену купюру:
— Візьміть. Не знаю, як вам і дякувати.
Я одразу ж згадав про сотню, що лежала в портфелі, й сказав, що не візьму.
— Оце добре! — вигукнула вона. — Беріть і не вигадуйте! Я не люблю бути боржником.
(Продовження на наступній сторінці)