Отак і просекретарював я десь до середини серпня, а потім прийшла до мене мамуся.
Я, здається, забув написати, що, повернувшись із шпиталю, я не застав у Студенку тьотю Аню й мамусю. Всіх учителів, як тільки німець знову появився по той бік Дінця, усіх до одного одразу ж вивезли геть із села. Чи то вони для радянської влади являли неабияку цінність, чи навпаки — викликали найбільшу підозру, тільки евакуацію починали з учителів, завозячи їх подалі від фронту. Тож мамусю і тьотю Аню завезли аж у Харківський район Ворошиловградської області, тепер уже Луганської.
Як мамуся довідалася, що я в Студенку, не пам'ятаю. Але знала напевне, бо інакше не пішла б у редакцію газети "Радянська Україна", що на той час зупинилася в Марківці. Понесла мої вірші: "Ось почитайте, може, приймете мого сина на роботу до себе? Він ще з дитинства мріяв працювати в газеті". Там не сказали "так" чи "ні", попросили за тиждень навідатись.
Вже набагато пізніше, у сорок четвертому році, коли мене приймали до партії (м. Луцьк, редакція газети "Радянська Волинь"), наш редактор Юхим Антонович Лазеб-ник розповів, що йому, тогочасному працівникові "Радянської України", доручили з'їздити в Червоний Лиман і перевірити, що я робив під час окупації. А в Червоному Лимані про нас уже знали: ми були єдиною партизанською групою (якщо можна було нас так назвати) принаймні в лісах Студенка та Яремівки. Тож коли мамуся появилася через тиждень в редакції, їй сказали, що можна по мене йти. І мамуся другого ж дня вирушила в далеку дорогу.
* * *
Хоч я давно мріяв стати журналістом, однак жодного уявлення не мав про роботу в редакції. І коли мене запитали, чи згоден я працювати коректором, я з радістю погодився: слово "коректор " пролунало для мене уперше, від нього так і повіяло романтикою роботи журналіста, повної цікавих пригод і ще цікавіших зустрічей.
І от я працюю коректором. З ранку до вечора сиджу в тісній комірчині, звіряючи з текстом довжелезні, як ковбаси, гранки, що їх приносять із друкарні. Нас, коректорів, четверо. Мені, як новобранцеві, ще не довіряють правити гранки, тож я читаю уголос надрукований на машинці текст, а моя напарниця звіряє вже з тим, що набрано в друкарні. Робота одноманітна й до біса нудна, особливо для такого, як я, що, за переконанням мамусі, й народився з шилом у задниці. Мені й зараз важко всидіти на одному місці більше години, тоді ж був прикутий до столу вісім годин, вісім нескінченно довгих годин, і під кінець дня у мене й у голові макітрилося од читання уголос, переліку всіх розділових знаків.
Щоб хоч трохи розвіятись, я вирішив видавати власну стіннівку, а точніше — своєрідний "бойовий листок", заповнюючи його виловленими нами "блохами" — помилками, нісенітницями та незугарними реченнями. А їх протягом дня збиралося достобіса. Особливо нам дошкуляла писанина власкора Прокопенка, який не визнавав, а може, й не знав жодних членів речення, окрім підмета й присудка. Тож і фрази його складалися з одного-двох слів і од безконечних крапок аж рябіло в очах. Я нашкрябав ось таку епіграму:
Крапки. Крапки. Крапки. Крапки. Крапок, крапок більше слів. Красномовними крапками Обігнать усіх зумів. "Ішли. Стали. Заридали. Втерли носа. Знов пішли!.. Боже! Крапку Прокопенку На його перо пошли!
Написав та й оприлюднив у "бойовому листкові".
Коли ж мій витвір показали Прокопенкові, він аж почервонів од гніву. Зім'яв мій "бойовий листок", пожбурив на землю:
— Це хуліганство!
І пішов, передали, скаржитись редакторові.
Кілька днів я потерпав, що мене виженуть з роботи. Але чи то Прокопенко роздумав скаржитись, чи редактор не придав значення цій скарзі, тільки я як працював, так і продовжував працювати в редакції аж до переїзду до Харкова, визволеного нашими військами від німців.
Деякий час продовжував працювати коректором і в Харкові, тепер уже у великій кімнаті, де стояло кілька столів. На одному з тих столів я і спав: діждавшись, поки всі розходилися, збирав підшивки газет та й мостив під боки і голову. Спав, не роздягаючись, бо в одягові було наче м'якше лежати, лише роззувався. А чи вмивався, проснувшись, щось не пригадую. Мабуть, таки умивався, втираючись носовою хустиною: про таку розкіш, як рушник, я не міг навіть мріяти.
Харчувався в їдальні, до якої наша редакція була прикріплена. Нам усім видавали талони, що були різного гатунку, залежно від посади, і наші, коректорів, найнижчого, тож відповідно і харчували: на сніданок по кілька ложок каші, заправленої чи то олією, чи то оліфою, така вона була вонюча, по склянці (підозрілого кольору чаю, ледь підсолодженого, та по скибрчці хліба: хочеш їж, хочеш — дивись. На обід суп, що ркорше нагадував помиї, а на друге — крихітний шматочок омлету — привіт од дяді Тома з Америки, на вечерю знову каша з тієї ж шрапнелі і чай. Я, звісно, весь час був голодний і наїдався по-справжньому двічі на місяць, коли нам виплачували аванс і зарплату. Йшов на ринок, що аж кипів од люду (чого тільки там не було: кожен, рятуючись од голоду, виносив що міг), і на всі гроші купував важку, як цеглина, чорну хлібину. За один присіст її і вминав, не лишаючи й крихти: вічно голодний шлунок мій міг переварити на той час будь-що.
Трохи згодом на мене накинула оком офіціантка, що нас обслуговувала, і каші на моїй тарілці побільшало, суп погустішав, там навіть стали з'являтися крихітки м'яса, а чай посолодшав. Я, звісно, не міг бути невдячним і одного разу запросив Надю, так звали офіціантку, поїхати покупатися за місто.
Не знаю, чим я не вгодив Наді під час того купання. Поводився ж із нею дуже ґречно, навіть пальцем не діткнувся до неї, але Надя лишилася купанням тим невдо-волена й одразу ж у моїй тарілці поменшало каші, а суп знову став такий рідкий, хоч купайся в ньому.
Іще крім отих чорних хлібин я одного разу з'їв цілісіньку капустину, яка важила не менше двох кілограмів. Капустину ту мені подарував знайомий шофер, що підвозив до їдальні продукти, і я її отак сиру й ум'яв до останнього, як то кажуть, листочка, і тут шлунок мій загартований врешті не витримав... Відтоді я до всіх сироїдів ставлюся з великою упередженістю.
Десь в кінці вересня мене перевели літпрацівником у відділ листів: своєрідну канцелярію, де реєструвалися всі листи, що надходили до редакції, а потім розсилалися по відділах. Листів тоді надходило мало, з десяток протягом дня, тож і відділ наш був найменший в редакції: я та завідуючий — чоловік середнього віку, завжди похмурий та невдоволений. Коли я, заходячи, вітався до нього, то чув у відповідь щось схоже на "бур" чи "мур", а руку він подавав так неохоче, наче боявся, що її в нього відірвуть.
Один раз на місяць наш відділ мав подавати огляд листів, що надходили, для друку в газеті. І тоді завідуючий обкладався підшивками "Правди" й "Ізвєстій", де теж друкувалися такі огляди, та й здирав звідти цілісінькі фрази, компонуючи їх з найбільш цікавими на його погляд листами. Трудивсь кілька днів, і я в той час не смів і озватись до нього, а написавши, односив до машбюро, де й стежив ревниво, щоб хтось із працівників не пропхався зі своїм матеріалом поперед нього.
Коли ж виходив свіжий номер газети з тим оглядом, він цілісінький день читав його й перечитував, смакуючи кожну фразу.
У Харкові ж мене знову ледь не забрили до армії: викликали до військкомату та й погнали на медичну комісію. І окуліст, і отоляринолог, наче змовившись, написали в обхідному листі, що я "годен" до стройової, тобто ідеально бачу і чую, і я, ошелешений, побрів прощатись з редакцією. Зі сльозами на очах (так мені шкода було полишати редакцію) розповів про своє горе завідуючому. Той щось муркнув у відповідь та одразу ж і вийшов з відділу.
"Нікому я тут не потрібний!" — гірко роздумував я. Душила образа на завідуючого, який не те що не поспівчував — словом не озвався до мене! І родяться ж отакі кам'яні ідоли на білий світ!
"Годен!" Ну, я ж вам навоюю!.."
Згодом появився завідуючий:
— Ходімо до редактора,— буркнув якось аж знехотя.
— До редактора? — не повірив я тому, що почув: щоб сам редактор зацікавився долею отакої комахи, як я.
— Атож...
Паламарчук нещодавно прийшов до нас у редакцію, замінивши Чеканюка, який перейшов на роботу в цека.
Я його один раз лише й бачив, і здався він мені таким строгим та недоступним, що страшно було й підступитися до нього.
І от я сиджу в кабінеті відповідального редактора і як ніколи хвилююся.
— Так що там у вас?.. Сидіть, сидіть... Розповідаю про виклик до військкомату. І не так про
виклик, як про оту медкомісію. Де мене ледь не дезертиром обізвали. В мене знову горять від образи щоки.
— Які у вас є документи? — Уважно прочитав одне моє посвідчення й друге, де чорним по білому написано, що я непридатний до служби в армії, запитав:— Ви можете мені їх залишити?
Звісно ж, що можу!
— Ідіть і працюйте. А я спробую щось зарадити.
На крилах вертався до відділу. І завідуючий, який ішов поруч, вже не здавався мені таким черствим та бездушним.
А наступного дня — знову виклик до військкомату. Нас, кількох чоловік, посадили в кузов вантажівки, а до кабіни сів якийсь лейтенант.
Поїхали. Невже прямо в частину? А шинеля? Я ж залишив шинелю в редакції!.. А документи, що лишились у редактора!.. Що я тепер без них робитиму?..
Під'їжджаємо до одноповерхового будинку, що на околиці Харкова, зупиняємось.
— Злазьте!
(Продовження на наступній сторінці)