«Прожити й розповісти» Анатолій Дімаров — страница 45

Читати онлайн автобіографічну повість Анатолія Дімарова «Прожити й розповісти»

A

    — ї тобі не страшно було? — щоразу питала вона і дивилась на мене налякано.

    Іще ми пробували залицятися до молоденьких сестричок, всі до одної вони нам страшенно подобалися. В ідеально чистих халатиках, що облипали зграбні фігурки, в сніжно-білих косинках вони здавалися нам неземними істотами, які спустилися з бозна-яких небес обслуговувати нас, покалічених, наголо стрижених, нещодавно од бруду одмитих. Якими словами, якими посмішками ми їх зустрічали щоразу, але всі намагання лишалися марними. Сестрички з більшою охотою пурхали поверхом вище, де лежали не "рядові-необучені", а лейтенанти та каштани. Ми відчували себе гірко обійденими, адже нам, що не встигли попробувати ще й моні по-справжньому, як же нам хотілося ласкавого погляду, ніжного потиску, не кажучи вже про поцілунок невинний. Ми підсвідомо відчували, що кожен з нас може загинути, так і не звідавши жіночої ласки.

    Врешті ми махнули рукою на сестричок та й заходилися писати листи.

    "Кому спало на думку писати ті листи, я так і не знаю.

    Наша палата містилася на другому поверсі, і великий балкон нависав над хідником, на якому завжди було повно люду. Ми товклися на тому балконові майже весь день, роздивляючись перехожих, а особливо жінок та дівчат, і в когось із нас зблиснула геніальна ідея написати листа якійсь із отих адресаток, що проходили мимо. Вибір був на всі уподобання: чорняві, біляві, товстенькі, худенькі несли свої гарненькі голівки попід нашим балконом,— давай, не зівай! — але ж як познайомитись з отією брюнеточкою чи з тією блондиночкою, не кричати ж, з балкона звісившись: "Слухайте, я хочу познайомитися з вами!"

    Отоді й появився перший лист, що починався словами: "Прекрасна незнайомко..." Далі йшлося про те, що я, ім'ярек, хочу познайомитися з вами, бо ви мені страшенно сподобались, що коли ви мене не відвідаєте, то зробите найнещаснішою в світі людиною і душевна рана моя ніколи не загоїться. Я лежу у двадцять другій палаті, на другому поверсі, зовуть мене так-то і так-то, приходьте, я вас з нетерпінням чекаю. Лист той складався в фронтовий трикутничок із старанно виведеною адресою: "Особисто вам". Адреса ця була розрахована на непоборну жіночу цікавість.

    Першого листа кинув Рашид. Він довго вибирав з-поміж дівчат, що проходили мимо, підходящого адресата, а ми, давлячись сміхом, товкли його ліктями в боки:

    — Кидай!.. Ну, кидай!..

    Врешті Рашид зупинив свій вибір на пишній блондинці.

    — Девушка!.. Девушка!..— закричав він щосили.— Вкиньте листа до поштової скриньки!

    Дівчина зупинилась, і лист ліг їй прямо під ноги. Вона нахилилась, підібрала листа.

    Ми всі так і завмерли: гляне на адресу? Не гляне?

    Глянула! Засміялася, махнула вітально рукою. "Він кинув лист! Він!" — тикали в бік Рашида ми пальцями.

    До вечора тільки й розмов було, що про той лист. Кожен із нас переживав так, наче не до Рашида, а особисто до мене мала прийти ота пишна блондинка. І коли у неділю прочинилися двері і якийсь поранений запитав, чи тут Рашид Валієв, а дізнавшись, що тут, сказав, що його внизу чекає сестра, таким дружним "ура!" вибухнула вся наша палата, що до нас ускочила перелякана чергова сестра.

    Після Рашида кидали листи й усі мої сусіди, поки й надійшла моя черга. Мене брав страх, я не знав, як повестися з отією "прекрасною незнайомкою", коли вона клюне на мого листа, але відступати було нікуди.

    І от я стою на балконі і тримаю в тремтячій руці гарячий трикутничок. Я так хвилююся, що бачу все немов у тумані і ледь відрізняю чоловіків од жінок. Бракувало ще, щоб я назвав "прекрасною незнайомкою" якогось гевала чоловічої статі. А друзі нетерпляче кваплять мене, болісно штурхають у боки:

    — Кидай!.. Та кидай!.. Глянь, яка красуня пройшла! Врешті наважуюсь: вибираю білу хустину (більше нічого

    не бачу), кидаю її власниці під ноги листа.

    — Девушка!.. Девушка!..— кричить за мене Рашид (мені склеїло губи).— Вкиньте до скриньки листа.

    "Ага, таки дівчина",— зітхаю з полегшенням. Було б реготу, коли б лист потрапив до якоїсь літньої жінки або й до бабусі.

    Дівчина, прочитавши адресу, задирає до балкона обличчя. Хлопці тичуть у мене пальцями, показуючи, хто адресат, а я неспроможний озватися до неї хоч словом. І оте, як я стояв, бовдур-бовдуром, мучило мене до самого вечора.

    — Прийде,— втішав Рашид. Каже, що бачив, як вона сховала мій лист до сумочки, ще й кивнула мені головою.

    — Справді кивнула? — мені й хочеться, щоб вона прийшла, а разом і боюся отих відвідин.

    Особливо непокоїть мене шпитальний одяг.

    Розповідали, що ще на початку, як тільки організувався шпиталь, двоє легко поранених з нашого поверху втекли до міста. Був великий переполох, поранених вже серед ночі привів комендантський патруль і начальник шпиталю, розгніваний, наказав одібрати в усіх халати. Тож весь наш стрижений поверх ходив у спідній білизні і як ми соромились спершу того срамотного одягу, особливо, коли до нас заскакували сестрички чи заходила молоденька ще лікарка. А мені як на гріх ще й видали білизну не першої свіжості: сорочка ще сюди-туди, підштаники ж ношені-переношені, ще й на ширіньці бракувало ґудзиків. Від того здавалося, що ширінька весь час розпанахується, і я, коли виходив у коридор (на сніданок чи на перев'язку), то йшов лише боком, одвертаючись до стінки, і коли таки прийшла ота дівчина і мене покликали донизу, я й до дівчини стояв весь час боком, не сміючи глянуть на неї, і думка, що проклята ширінька от-от розчахнеться, не виходила мені з голови.

    Про що ми говорили, не знаю, здається, більше мовчали. Коли ж вона попрощалась нарешті й пішла, у мене наче гора звалилась з плечей.

    Отак, наївшись сорому по самісінькі вуха, повернувся я з того побачення.

    Розповідати про зустріч не став, хоч друзі й чекали мене з нетерпінням,— сказав, що дуже розболілась рука. Ліг на ліжко, повернувся до стінки, вдав, що дрімаю, а перед очима стояло обличчя моєї нової знайомої і мені весь час здавалося, що вона потай сміялася з мене... Ну, й нехай, дуже вона мені потрібна!.. Іще ворушилася мстиво думка про начальника шпиталю, що зробив із мене посміховище... Йому, гадові, стояти б отак десь на зборах в підштаниках, та ще й щоб ширінька без жодного ґудзика!.. Уявив потішну ту постать: по пояс — френч, петлиці і шпали, а нижче — такі, як у мене, підштаники, і не міг утриматися од сміху, і на серці трохи полегшало.

    Минув день... Минув другий... Минув тиждень, субота й неділя... Хлопці бігали на побачення, у хлопців, як то кажуть, клеїлося, Рашид уже й фотографією отієї пишної блондинки хвастався, а моя знайома щезла, як тінь. Та я не дуже тим і журився, особливо, коли пригадував, як стояв до неї боком... Я розвідав шпитальну бібліотеку, і книжка, найвірніша подружка моя, була зі мною і вдень і вночі, я засинав із щасливою думкою, що ось рано-вранці проснуся і буду читати донесхочу, а там, у бібліотеці, чекають на мене інші книжки, одна цікавіша другої. Я вже став забувать оту дівчину, яка насмерть злякалася моїх підштаників, коли одного дня, після сніданку (я лежав, дочитуючи "Домбі й син" Діккенса), відчинилися двері й просунулася стрижена головешка*.

    — Дімаров, на виході

    Я так і обмер, а Рашид, тріумфуючи, смикав мене за сорочку:

    — Прішоль!.. Прішоль!..— Як він переживав за мене, мій друзяка Рашид! — Чого лежиш, як ішак?..

    — Не піду! — відповів я похмуро: знову стояти і соромитися?

    — Ти што, дурной?

    — Сказав, не піду!.. Іди сам в цих підштаниках! — Нам ще не поміняли білизну.

    Рашид подумав, подумав, морщачи лоба, потім спитав:

    — А в халаті пойдьош?

    — Де ж ти візьмеш той халат?

    — Пойдьош в халаті?

    — Ну, піду,— відповів, аби одчепився: на нашому поверсі не було жодного халата, а в командирів поверхом вище спробуй випроси!

    — Зажді! — І Рашид вибіг з палати.

    Я знову розгорнув книжку, але щось не читалося. Думка про дівчину, яка оце зараз стоїть і чекає мене, муляла десь усередині, я відчував себе найнещаснішою в світі людиною. "Ну, чого вона прийшла?.. Ще раз поглузувати з мене?.."

    З гуркотом одчинилися двері, до палати ускочив Рашид:

    — Одєвай!

    Халат! Новий-новісінький, мов ще жодного разу й ненадіваний. Святкового блакитного кольору.

    — Де ти дістав?

    — Випросіль!.. Одєвай!..— І вже допомагав мені просунути ліву руку в рукав, а праву, оббинтовану, прилаштовує акуратно на грудях. Вся палата ворожить довкола мене: підперезують, обсмикують, щоб не було жодної складочки.

    — Шагом арш! — випихають мене із палати.

    Іду коридором, пильнуючи, щоб не стрілася сестра або ще гірше — лікар. Побачать, знімуть халат. На мить зупиняюся біля великого люстра, що залишилося од тих часів, коли ще приміщення служило готелем. Здаюся собі справжнім красенем, схожим на одного з тих командирів, що лежать поверхом вище. Ех, якби іще командирську пілотку — прикрити стрижену ганебну балдешку! Темно-зелену, з червоною зірочкою. Подумки надіваю її хвацько на голову, поправляю так, щоб точно на два пальці над бровами,— вперьод!

    Я вже спустився донизу (краєчком ока, мигцем, помітив якусь жінку, бідно зодягнену), як раптом (я весь так і здригнувся):

    — Синку!.. Толюсю!.. Боже, мамуся!

    Йде до мене, сліпо простягаючи руки. І лице, найрідніше у світі лице мокре від сліз...

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора