Урядував за столом веселий черевань, як потім виявилося, заступник голови облвиконкому, спеціально відкомандирований організовувати нам полювання; він спритно наповнив полустаканчики якоюсь гримучою сумішшю (що то значить набита рука!), проголосив перший тост:
— Ну, за те, щоб качка сама на мушку сідала!
— Сідатимуть! — загули схвально дядьки.— Ви бачили, яке в міністра ружжо! — А я його ще й не розпаковував.
Не встигли ми спорожнити ті посудини, як ота суміш пекельна знову буль-буль із пляшок, що стоять батареями:
— Щоб патрони не давали оеєчки!
Дядьки хилили горілку, як воду, я теж намагався не ост-рамити свій міністерський мундир: всі так і впивались очима, коли я підносив полустаканчик до рота, "ад'ютант" теж намагався не відстати од "міністра", бач, он уже й руками довгими вимахує, щось сусідам розповідаючи, "шофера" ж після другого шкалика перекособочило навпіл, він непомітно одірвавсь од стільця та й шаміль-шаміль із хати надвір. Примостився в тіні на призьбі, дух переводить.
Аж тут господиня — з отакенним пиріжком у руці:
— На та поїж. Бо за тим начальством ніколи й шматок хліба до рота вкинути!
Примостилася поруч, цікава:
— Та й молоденький же в тебе начальник! Він хоч жонатий?
Треба було бачити, як зблиснули лукаві очі Мушкетика!
— Жонатий, тьотю, жонатий. П'яту міняє.
— П'яту?! — сплеснула руками хазяйка.
— П'яту. Шістнадцятку. Та й тієї йому мало: завів аж трьох секретарок — в усіх спідниці до пупа.
— Господи, і що ж воно на білому світі діється!
— Одна набивалася їхати з нами. Я його ледь умовив не брати.
— Ні стида, видать, в них, ані страму!
— Який там у них, тьотю, страм!
Отаку розмову вів клятий Мушкетик з хазяйкою!
А в нас кінчалась горілка. Вирішили скинутись, хто скільки зможе, послати до магазину. Дядьки вивуджували пожмакані рублі, я ж кинув на купу новенькі півсотні.
Кого ж послати?
— Хай шофер ваш поїде! — Це вже до мене.
Шофер? Послати Мушкетика за горілкою? При всьому моєму нахабстві я все ж на це не зважився.
— Я б і не проти,— у мене вже добре заплітався язик,— та боюся, щоб він чогось не наплутав. Ще купить оцту замість горілки. Він у мене без десятої клепки. Давно уже хотів погнати з роботи, так сім'ю його жалко.
— Тоді пошлемо Ванька... Ванько, ходи-но сюди!
Застілля закінчилось далеко за північ. Мені послали перини у хаті на ліжкові, я заприндився: тільки надворі! На свіжому повітрі. Винесли перини надвір, нагорнули добряче сіна, я пірнув у перини й одразу ж заснув, а по боках уляглися заступник облвиконкому і єгер: стерегти. "Ад'ютант" примостився на долівці у сінях, одбиваючись од подушки, що йому намагалися підмостити під голову,— волів спати на віникові. А "шофер", як і заведено, куняв у машині.
Рано-вранці, ще й зоря не проклюнулась, наді мною схилився сгер: в одній руці повний шкалик, а в другій — миска з малосольними огірочками:
— Прополосніть осьо душу. Швиденько закусимо та й гайда на полювання.
Випив наче отруту. Схрумав огірок, потягнувся за другим.
— Беріть, беріть! Мо ще налити?
— Ні, ні, і не підносьте!
Зібрали рушниці, рушили на полювання.
Зі мною попливла цілісінька кавалькада човнів — не менше десятка. "Ад'ютант" поплив кудись із єгерем. А нещасному Юркові... Я ще раз дядьків попередив:
— Запхніть його кудись подалі. Бо ще перестріляє нас з великого розуму.
— Запхнемо,— пообіцяли дядьки,— не сумлівайтеся. На такий човен посадимо, що він і про рушницю забуде.
Та й посадили: не човен — решето.
— Не втопиться?
— Не сумлівайтесь, не втопиться. Ми його на мілке затягнемо.
Ну, хоч Ліна дякуватиме, що привіз живого та цілого.
Юра так, мабуть, жодного разу й не вистрелив: махав черпаком, як млинком, воду вичерпуючи. І коли підплив після полювання, то я поцікавився:
— О, а де ж твоя дичина?
— В сраці! — відповів Юра сердито. Юра, який за все своє життя жодного грубого слова не вимовив!
А в моєму човні — повно качок...
Хоч я й переживав, що не встрелю жодної. Після вчорашнього перепою руки трусилися так, що посади на мушку корову — не вцілю.
Качва налітала хмарою. Я не встигав перезаряджати рушницю. І — що за чудо! — за кожним дуплетом два — три крижні як підрізані падали переді мною на воду.
А позаду в два голоси:
— От стріляють!.. От стріляють!..
Та ось рушниця моя забарахлила: курки клацнули, а капсулі не спрацювали. І все одно: бах! бах! — за плечима. І два крижні — ляп прямо під ноги!
— От стріляють!.. От стріляють!..
Вже пізніше я довідався, що то за моєю спиною сиділи два мисливці, не інакше — стендовики. Вони й натовкли мені повен човен качок...
— Хай мене грім поб'є, як я ще коли-небудь поїду полювати з міністром! — клявся Мушкетик, ведучи на Київ машину. Ми ледь живі вирвалися з чергового застілля, тепер уже прощального, де пили й за коня, й під коня, і щоб дорога рівненька слалася,— самогон у мені булькав, як у сулії, а Юречко ще й досі вимахував своїми руками.— Щоб твоя Оля щотижня заміж за їжака виходила! — Одяг на Юркові досі не висох, від нього несло, як із сирого погреба.— Щоб тобі день і ніч качки дикі патрати!
— Нічого, Юронько, будеш патрати й ти,— втішаю Мушке-тика.— Поділюся по-братньому. Ще й рибку почистиш.— На прощання нам сипонули і риби: повен багажник. Карасі й лини, як лопати, ще й щуки метрові. А зверху добавили сома—для міністра.— Зате тепер знатимеш, як полювати з начальством.
Ми їхали напівмертві додому, і в голові моїй трусилася думка, чи не загубив я адресу, що мені на прощання засунув у кишеню Іван Петрович Комлач — рибінспектор, який хазяйнував на Сулі: "Як надумаєтесь ще полювати, то дзвоніть мені прямо додому". Здається, я з ним ще й цілувавсь на прощання — в двометрового того чоловіка були по-справжньому ведмежі обійми.
Добравшись додому та висипавши в коридорі качки, а рибу пустивши плавать до ванни (сом, як кабан, вивертався у ванній), я в першу чергу обнишпорив кишені, шукаючи того папірця. Осьо він, осьо, не загубив, слава Богу,— жодну любовну записку я так трепетно не розгладжував, як оцю, списану наспіх незугарними літерами.
1 не витримав: того ж вечора заніс Анатолієві Іллічу Костенкові півпуда риби і трьох крижнів: отак треба полювати й рибалити!
Анатолій Ілліч і загорівся: поїдемо!
Так я наступного тижня знову опинивсь на Полтавщині, тепер уже не в Лубнах, а в Оржиці, де жив Іван Петрович Комлач. Не машиною прикотили (Мушкетик відмовився навідріз), а припхалися рейсовим автобусом. Іван Петрович, як вихована людина, не подав навіть виду, вгледівши "міністра", який припиляв під його двір пішаком, та ще й з рюкзаком за плечима. На пару ще з одним мисливцем, у якого дзьоб стирчав, як у голодного качура.
Іван Петрович нагодував нас спершу борщем, у якому плавав замість дикого селезня півень, а потім викотив мотоцикла з коляскою та й скомандував:
— Поїхали!
З Оржиці виїхали, коли вже стемніло. Комлач вів мотоцикла, я прилаштувавсь за його спиною, як за горою, Анатолій же Ілліч паном сидів у колясці.
— Зарядіть рушницю,— сказав йому перед тим, як рушити, Комлач.
— Навіщо?
— Може, по дорозі ще й зайця устрелимо.
Анатолій Ілліч дістав рушницю, загнав два набої в патронник. Поклав на коліна.
Вже далеко за Оржицею, коли стали спускатись у вибалок (сліпучий сніп світла вихоплював дорогу з суцільної темряви) , попереду засвітилися зелені, як у нечистого, очі.
— Заєць! — вигукнув Комлач.
Анатолій Ілліч одразу ж смалонув у ті очі дуплетом. І таке розпачливе "няв!" пролунало над степом, що здригнулися навіть зірки. Притормозивши, Комлач упав на руль, помираючи од реготу, Анатолій Ілліч же, все ще не вірячи, що підстрелив кота, вискочив спрожогу з коляски, метнувся в темряву. Комлач перестав нарешті сміятись, завів мотоцикла і, включивши фару, під'їхав до Анатолія Ілліча.
То була незабутня картина: Костенко стояв над убитим котом і копав його люто ногою. Котяра був з доброго підсвинка, та ще й чорний, мов вибрався щойно з труби.
Анатолій Ілліч врешті сердито плюнув і почалапав у темряві. Чи не за тим, за чим і царі пішки ходять?
— Підберіть,— шепнув мені Комлач.
— Навіщо?
— Покладете йому в рюкзак. Хай привезе зайця додому.
Котяра був іще теплий і важкий, як пудова гиря. Я заштовхав його поглибше в коляску. А коли добрались до місця (зупинилися тепер уже не в тому селі, де я полював у ранзі міністра, а набагато нижче по течії, в Мохначі), я непомітно відніс того кота в курінь на льодник, де зберігалася риба. Кіт там всю суботу й пролежав, а в неділю, рано-вранці (Анатолій Ілліч, який ще звечора впакував у рюкзак двох крижнів, чиря і п'ять лисок, солодко спав), я збігав за котом, загорнув його в целофан та й упхнув поверх набитої птиці.
І всю дорогу до Києва: гляну на Костенків рюкзак — душуся сміхом.
Зустріла нас Тамара Іванівна, Костенкова дружина:
— Ну як, полювальники? Щось убили?
(Продовження на наступній сторінці)