«Порцелянові чоловічки» Анатолій Дімаров

Ми стояли на вузенькому виступові, що приліпився до височезної, наче гігантською сокирою обрубаної скелі. Скеля прямовисно підіймалася вгору, до такого ж кам'яного неба, вкритого порцеляною ніжно-блакитного кольору, а посередині... Якраз посередині замість сонця палахкотіли неоновим світлом силуети Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, накладені один на одного.

"Невже!" — пронизав мене здогад.

Та не встиг я й рота розтулити, як юнак обернувся до мене і пиховито мовив:

— О щасливий незнайомцю, ти ступив до країни, де повністю побудований комунізм!

— А ото? — ткнув я пальцем у небо. — То ваше сонце?

— Так, то наше сонце. Воно не заходить ніколи, воно вічне, як вічне всеперемагаюче вчення марксизму-ленінізму.

— І в вас немає ні місяця, ні зірок? Юнак усміхнувся поблажливо:

— Глянь трохи нижче.

Унизу, при самому обрії, мерехтіли відбитим світлом серп і молот. А довкола — червоні п'ятикутні зірки.

— Нам треба спускатись. А то нас ще можуть запідозрити, що ми збираємось повернути назад.

— Хто запідозрить?

— Ті, що все бачать, все чують. Навіть найпотаємніші наші думки... Слава Генсекові! — вигукнув зненацька юнак, і порцелянова стіна за нашими спинами заревіла тисячоголосо: "Слава!.. Слава!.. Слава!.." — і вибухнула бурхливими довготривалими оплесками.

Коли шалена овація врешті вщухла, юнак прошепотів:

— Пошвидше спускаймося. Ато прикордонники почнуть стріляти без попередження... І весь час усміхайтесь та вимахуйте вітально руками.

— Але ж я не бачу, по чому спускатись. — Внизу була така прірва, що глянути моторошно.

— По оцих сходинах.

— По оцих?.. По оцій ниточці, що на неї лячно й ступити?

— Саме по них... І майте на увазі: вмонтовані датчики підслухатимуть всі ваші думки, аналізуватимуть всі ваші наміри. Так що всміхайтесь, всміхайтесь і вимахуйте вітально руками. А ще краще — співайте. — І юнак заспівав на повні легені: "Я другой такой страни нє знаю, где так вольна дишит чєлавєк!"

І ми почали спускатися. По сходинах-ниточці. Я всміхавсь як наврочений, вимахував щосили руками і вслід за юнаком горлав оту пісню. І диво дивне — де й подівся той страх, що мене сковував. Я ступав по тих сходинах-ниточці як по хідникові найширшому. А тут ще й стіна нам мелодійно підспівувала.

Не встигли ступити на твердь, як нас оточили — звідкіля вони й узялися — грізні постаті у військовому строї. Щити й шоломи, автомати, націлені в наші груди, чорнющого кольору порцелянові обличчя, червонющі очі, що палахкотять підозрою.

— Не здумайте опиратись, — встиг шепнути юнак. — Стрілятимуть без попередження.

Клацнули наручники, сковуючи наші руки, нас спритно обшукали з верху до низу, навіть, пробачте, боляче посмикали за геніталії, перевіряючи, чи то не гранати висять. Безцеремонно штовхнули дулами автоматів у спини:

— Вперед!.. Крок ліворуч, крок праворуч вважатиметься втечею!

Та який там крок ліворуч-праворуч! Злющі вівчарки гарчать з обох боків, клацають запіненими іклами.

Повели до похмурої споруди з заґратованими вікнами. Взяли відбитки пальців, поклали перед кожним довжелезну анкету з сотнями запитань. Від: "З якими злочинними намірами ви пробралися в нашу країну?" до "Хто ваші найдавніші пращури, в яких партіях вони перебували, чи є у вас родичі за кордоном, чи були ваші діди-прадіди на окупованій території?" і т. д. і т. ін. В мене в очах замерехтіло, в голові замакітрилось від усіх тих питань, що я на них мусив відповідати детально.

Моєму супутникові було значно легше: в нього лише допитувались, які небажані враження він виніс з-за кордону, які сумніви заворушилися в порцеляновій його голові.

Та цим наші муки не скінчилися. Нас повели до іншої кімнати, намертво прив'язали до крісел, обснували сотнями датчиків, і ми повинні були швидко, не задумуючись відповідати на питання, що про них прозвітували в анкетах. Будь-яка неточність — і в сідницю штрикало гострющим шилом. Так що коли я звівся із крісла, сідниці мої нагадували решето.

Врешті мучителі наші задовольнилися, вивели нас із каземату, познімали наручники, і переді мною наче з повітря виникла блакитна постать з тендітною золотою гілочкою, що ніжно видзвонювала.

— О щасливцю з щасливців! Тебе вітає країна, у якій здійснились одвічні мрії всіх гнаних і гноблених. Сміливо ставай на дорогу, що понесе тебе в щасливе майбутнє!

І під ногами моїми заворушилась блакитна дорога. Заворушилась, побігла, помчала — я ледь тримався, щоб не звалитися в глибокий кювет. Звідти стирчали ноги тих, що не втрималися.

Мелькали численні пам'ятники Марксу, Енгельсу, Леніну, Сталіну — всі вони показували правицями в тому напрямі, куди бігла дорога, пропливали гігантські гасла-щити з написами: "Слава КПРС!", "Народ і партія єдині", "Вчення марксизму-ленінізму всепереможне", "Всі дороги ведуть до комунізму". За пам'ятниками, за щитами-гаслами годі було роздивитися, який довкола ландшафт, а тут іще й музика бравурна, а тут іще й оглушливий гімн, отой, що лунав колись на одній шостій кулі земної:

Саюз нерушимий республік свабодних

Сплатиш навєкі вєлікая Русь!..

Аж тепер я допетрав, чому ота прикордонна сторожа розмовляла виключно російською мовою. Навіть юнак — не встиг вийти з печери — одразу ж заджеркотів "общєпонятним".

Оглушений і осліплений, я прийшов трохи до тями в центрі велетенського міста.

IV

Дорога виплеснула нас на гігантську площу, оточену хмародерами без жодних вікон-дверей. Суцільні порцелянові стіни найрізноманітніших кольорів та відтінків, а в центрі площі — гігантська постать Леніна, що задер руку до неба. І ні душі.

Та лише ми ступили на площу, як з якогось підземелля повибігали порцелянові чоловічки в червоних мантіях, і безброві, безносі обличчя у них були не менш червоні, аніж мантії. Не сказавши жодного слова, вони стали заламувати мені руки та в'язати.

— Припиніть! — закричав сердито юнак. — Я вам наказую! — "Все це, звичайно, було проголошено на "общепонятном", а мій мозок одразу ж переклав синхронно на українську. Так робитимемо й далі, щоб майбутній читач міг усе розуміти.

Один із тих, на якому була найдовша мантія, підійшов до юнака, поштиво склав долоні і щось йому мовив.

— Але могли б ви хоча б не в'язати? — відповів юнак роздратовано. — Чи відомо вам, що цей чоловік мене врятував?

Знову поштивий уклін і шепіт на вухо.

— Гаразд, — мовив юнак невдоволено. Підійшов до мене, торкнувся плеча: — Чужинцю, — голос його тепер лунав без жодної нотки тепла, — тобі доведеться скоритися найсправедливішому в світі законові нашої країни, що його ще ніхто не смів порушити.

— Що це за закон?

— Згідно з цим законом кожному чужинцеві зв'язують руки і відводять до в'язниці. Але утішся, чужинцю. Позаяк я заступився за тебе, тебе відведуть до елітарної в'язниці для круглоголових. Ще й пов'яжуть руки не червоним, а блакитним шнуром...

— Але що ж я таке вчинив, що мені треба неодмінно в'язати руки?

— Такий наш закон, чужинцю. Раджу не протестувати, бо інакше тобі вставлять кляпа до рота. Спокійно йди до в'язниці, а я поговорю з суддями.

Що мені лишалося робити, як не скоритися? Мені спритно зв'язали за спиною руки, повели до похмурої споруди суціль чорного кольору, тупнули ногами, і чотири суцільні здавалося б стіни зі скреготом почали розсуватися. Розтулилась велетенська пащека, оздоблена гострими, як в акули, зубами, і ми ступили в коридор, що йому не було кінця-краю.

Йшли і йшли, аж доки назустріч виступила жахна в чорному постать. Під балахоном у неї відсвічував череп, вся вона наче вилізла щойно з могили.

— Тут, — глухо сказала вона, і стіна розступилась одразу. — Заходьте, — наказала вона. — Камера давно вас чекає.

Ледь встиг я ступити до камери, як стіна безшумно замкнулася.

— А руки! — закричав я у відчаї. — Розв'яжіть руки!

Але стіна байдуже блищала. Спробував ворухнути руками і відчув, що вони уже вільні.

Прийшовши до тями, я став оглядати своє помешкання. Все у ньому: і стіни, й підлога, і стеля, було вистелене темно-коричневими кахлями. Пізніше довідався, що цей колір символізує тут смерть і скорботу. Я ледь торкнувся стіни, як вона одразу ж озвалась похоронною мелодією. Вслід за нею затужили всі стіни, заридала підлога, застогнала стеля. Камера ридала, стогнала, схлипувала, і годі було десь сховатися од мелодії, що терзала душу. Хотілося обхопити руками голову і, розхитуючись, пригадувати все нехороше та зле, що ти вчинив у своєму житті.

— Чужинцю! — зненацька загриміла наді мною порцелянова стеля. — Хоч за найвищими законами нашої країни тебе слід було одразу ж стратити, однак ти врятував життя круглоголового. Тому до тебе буде проявлене милосердя, наскільки воно можливе в рамках нашого закону. Ти перебуваєш в елітній в'язниці, в камері "люкс", де передбачено все, без чого не може існувати представник найвищої касти. Ти можеш скупатися...

Тут стіна навпроти мов тріснула, безшумно поповзли коричневі плитки, і я побачив велику за розміром нішу з сліпучо-білою ванною, рушниками, мочалками й милом. А з блакитного крана стікала рожева вода.

— Поїсти...

(Продовження на наступній сторінці)