Минула осінь, настала зима. Порося наше росло і росло, з'їдаючи всю дощенту картоплю, і ось уже мама сушить голову, де б дістати ячменю, щоб підгодувати кабанчика перед тим, як колоти. А там уже з'їдене і яшне борошно, і настав нарешті день, коли до нас прийшов німий з вузьким гострим колуном і паяльною лампою. Бо в той час кожен, хто різав свиню, мусив здати шкіру, а сало без шкіри продавалося набагато дешевше, тож голова сільради дозволив мамі потай обсмалити кабанчика.
— Тільки щоб ніхто не побачив, бо нагорить і вам, і мені. Тепер же такі грамотні стали: як що — так і донос!
Закололи кабана, спродали сало і м'ясо. Мама кілька разів їздила до району, та все поверталася з порожніми руками. То костюми були дорогі, не по наших грошах, то якраз по ціні, але замалі або завеликі. Чекати на ту обнову вже набридло не тільки мені, а й старенькому моєму піджаку: він аж тріщав, коли я його цупив на себе, і мама зажурено говорила:
— І куди тебе жене, горенько моє! Ні вдіти тебе, ані взути!
Я винувато мовчав, а мама зітхала.
Одного разу, якраз перед Першим травня, мама повернулася додому з великим пакунком. І коли я прийшов із школи, вона зустріла мене ще на порозі:
— Толю, а йди швидше сюди!
У мами було якесь незвичайне, освітлене, враз помолоділе обличчя.
— Дивись, що я тобі купила.
На столі, любовно випрасуваний мамою, лежав костюм. Сірий. З крамниці. З кишенями й ґудзиками. Окремо — піджак. Окремо — штани. Без жодної плями чи латочки. Новий-новісінький.
Кинувши на лаву книжки, я обережно підступав до столу. Так обережно, наче костюм той — жива істота, і я можу її налякати.
— Це мені?
— Тобі, синку, тобі!
— Гу, гу!..
— Зажди, не шарпай, бо помнеш, — лагідно каже мама, одбираючи в мене піджак. — Давай краще поміряємо.
Я не примушую довго вмовляти себе. Раз-раз — черевики гуркотять аж під лаву. Раз-раз — і штани вслід за ними.
— Скидай і сорочку. Хіба не бачиш: я тобі купила нову! Лише зараз помічаю сорочку, що аж виблискує синім кольором, виграє перламутровими ґудзиками. Ох, і мама ж!.. Ну, й мама ж!.. Ні в кого нема такої мами, як у мене!..
А вона осмикує на мені костюм, крутить мене і так і сяк, все не може намилуватись мною.
— Трохи великуватий, та це не біда. Я якраз і купувала на виріст.
— Можна, я вийду надвір?
— Потерпи до Першого травня, — відповідає мама, обережно скидаючи з мене піджак. — Вийдеш у новому вже на свято.
Я не пробую заперечувати. Покірно роздягаюся і лізу за осоружними старими штанами, що ображено згорнулись під лавкою.
Гаразд, походимо й у цих. Вже не довго лишилось до свята.
От тільки щоб дощу на Перше травня не було.
Настав Першотравень. Радісний сонячний ранок трохи зіпсував Сергій: ревів, як труба, що він піде в старому, а я — у новому. Заспокоївся лише тоді, як я йому віддав п'ятикутну зірку, що виміняв за самопал у одного хлопця. А той зняв її крадькома з кашкета свого брата, що приїхав у гості з армії.
Цілий ранок тільки й балачок було, що про мій новий костюм.
Підходила Галина Іванівна, хвалила обнову.
— Ти вже справжнісінький кавалер, — сказала вона. І хлопці відразу ж стали дражнити "кавалером".
Із заздрощів, звичайно!
— Посмотрите, какой красавец! — помітила мій новий костюм і Варвара Іванівна.
Віктор Михайлович, схвально оглянувши мій одяг, сказав:
— Ітимеш у першій шерензі.
Навіть Павло Степанович не пропустив мимо уваги моєї обнови. Коли всі вишикувалися в одну довгу колону та винесли з кабінету директора прапор, завуч пройшовся вздовж рядів і побачив мене.
— Вийди з колони!
І коли я, гарячково пригадуючи, про яку чергову шкоду стало відомо Павлові Степановичу, залишив колону, він мені сказав:
— Іди ставай попереду. Нестимеш прапор.
Прапор!
Мене аж кинуло в жар од щастя. Бо хто із нас не мріяв хоч раз у житті пройтись попереду шкільної колони з прапором у руках!
— Втримаєш? — запитав Павло Степанович, даючи мені важкий прапор до рук.
— Втримаю!
Коли скінчився мітинг, я з жалем одніс прапор до школи, поставив у кабінеті директора. Вийшов надвір і задумався, не знаючи, що його робити далі.
Звичайно, я знайшов би що робити, он хлопці вже майнули до лісу, але я ж був у новому костюмі, а мама якнайсуворіше наказала:
— Дивися ж: задумаєш іти до річки чи в ліс — переодягнися в старе!
Та я й сам добре розумів, що нову річ треба берегти. Не маленький.
Тільки мені хотілося ще побути в новому костюмі.
І я, принісши у жертву і річку, і ліс, повагом простую вулицею, точнісінько так, як це роблять дорослі. До цього зобов'язує мене новий костюм.
Новий-новісінький!
Зупиняюся аж на греблі, коло ставка. Тут зовсім мілко, тільки дуже грузьке, замулене дно, а вода густо вкрита ряскою та жабуринням. Обережно, щоб не заляпати нового костюма, опускаю ногу і носком черевика пробую розігнати ряску.
— Ти будеш купатися?
Я оглядаюся. За мною стоїть Світланка — п'ятилітня дочка Павла Степановича. Я дуже люблю Світланку, а вона як побачить мене, то так і летить мені назустріч.
З нагоди свята Світланка прибрана в біле платтячко, в білі шкарпетки і черевички, а в кучерявому волоссі — білий бант. Світланка зараз дуже красива, мене так і тягне взяти її на руки.
— Ти купатимешся? — запитує ще раз вона, серйозно дивлячись на мене.
— Купатимусь.
— Тут?
Світланка недовірливо дивиться на ряску і жабуриння, а мені стає смішно. Однак я стримуюсь і, зробивши якомога серйозніше лице, відповідаю:
— Отут.
— А чого ж ти не роздягаєшся? — трохи подумавши, запитує Світланка.
— Бо я купатимусь у костюмі.
— У костюмі?
Очі Світланчині стають круглі, як гривеники. Вона з таким подивом дивиться на мене, що я не витримую: сміючись, хапаю її на руки і починаю гойдати.
Світланка задоволено верещить.
— Ще!.. Ще!.. — вимагає вона. — Покрути!
Я кручу її довкола себе! Світланка білим метеликом пурхає в повітрі.
Потім, втомившись, поставив Світланку на землю.
— Ти не будеш купатися?
— Не буду... А ти хочеш скупатися?
— Хочу.
— Тебе кинути у воду?
— Кинь!
Я вирішив трохи налякати Світланку. Вхопивши її за руки, крутнув перед собою так, щоб вона злетіла над ставком. І чи то в мене були слизькі долоні, чи новий костюм тому виною, тільки Світланка раптом одірвалась од мене, полетіла в ставок.
Із ставка вилазила вже не Світланка. Якесь сіре жабеня, заляпане тванню, обліплене жабуринням та ряскою, вигрібалось до берега і щосили кричало.
Вже нічого не тямлячи, я кинувся навтікача. Біг так, наче за мною гнався сам Павло Степанович з сокирою або ножем у руках. Ускочив у двір, пометався, пометався, шукаючи, куди б заховатися, та й видерся на горище.
Х-ху!
Серце моє як не вискочить, у вухах ще віддзвонює крик бідолашної Світланки. Що я наробив!
Сиджу, бовдур бовдуром, і вже не радію новому костюмові. Коли б не він, я не пішов би на оту греблю, не зустрів би Світланку, не гойдав би її, лякаючи, над водою.
Згодом чую крик дружини Павла Степановича: вона йде сваритися із мамою. Забиваюся в найтемніший куток горища, прислухаюсь до глухих голосів, що доносяться з хати.
Ось двері сердито грюкають, мама виходить на ганок і щосили гукає:
— То-оля!.. То-олю-у!..
Я весь зіщулююсь, мовчу. Перестаю навіть дихати.
— Біжи поклич мені Тольку! — наказує мама братові і знову заходить до хати.
Сергіїще, чую, побіг. Гукає як недорізаний:
— То-олько-о!.. То-олько-о!.. Тебе мама кли-иче-е!
Чого рота дереш?! Знаю й так, що кличе!
Дружина Павла Степановича нарешті пішла. Мама, проводжаючи, все пробачалась перед нею, наче не я, а вона впустила Світланку в ставок.
І чого я такий нещасливий? Чому мені так не таланить?
Сиджу, похмурий, сердитий, і вже мені не милий увесь білий світ.
Я дуже пильно розглядав павутиння, що звисало з лати перед моїми очима, коли залунав голос брата:
— Ма-а, його ніде немає!
Ич — немає! А ти на горищі шукав?
Підходжу до отвору, дивлюся вниз. Мені видно шматочок подвір'я і згорблену Сергієву постать. Ставши на коліна, він щось довбає в землі.
Із заздрістю спостерігаю за ним. Йому, бач, не страшно нічого! Копає собі!
Дістаю рогатку, що її прихопив із собою на свято. Не знав тоді, для чого брав, а воно, бач, і пригодилося!
Рогатка у мене незвичайна, такої ні в кого нема. Мама цілісінький тиждень шукала нові підв'язки, які щойно привезла із району, та все допитувалась, чи ми не брали. Однак не догадалася полізти до мене в кишеню, і я, розрізавши кожну підв'язку, припасував їх до рогачика.
Вийшла рогатка на славу!
Набої — під рукою. Сухих глиняних грудочок — бери скільки хочеш.
Вибираю кругленьку грудочку, закладаю в шкураток, старанно приціляюся. Бринь!
— Ой!
Сергіяка схопивсь як ошпарений. Крутить туди-сюди головою, кричить:
— Хто мене вдарив? Хто мене вдарив?!
(Продовження на наступній сторінці)