— Позичити! — аж руками сплеснула тітка. — Хіба ж так позичають: рачки на город! Бач, позичальник знайшовся!
А що я знову замовк, вона запитала: — Навіщо тобі той часник?
— Братові... У мене брат хворий...
Мені було образливо й боляче, адже йшов я по той часник не заради себе, а для хворого брата, який лежить і чекає на мене.
— Братові?.. Чим же він хворий?
— А я знаю!.. Мама по фельдшера пішла... У Миронівку...
— Та чого ж ти зразу не сказав, песиголовцю ти такий! — знову закричала тітка Одарка. — Ну й клятуща ж дитина, прости мене, господи!
Все ще не відпускаючи мого вуха, повела мене на город, нарвала пучок зеленого часнику, сердито ткнула до рук:
— На та йди, брат тебе чекає, либонь... Ну чого стоїш, як укопаний?
Затискаючи часник у спітнілій долоні, я повільно пішов, оглядаючись на тітку Одарку. Все простив я їй зараз: і бійки, і сварки, і скарги на мене, і навіть насмикане вухо, що таки добре боліло. Все простив я тітці Одарці за оцей пучок часнику!
УРОК
Кожне літо приносило мені не тільки розваги та забави, а й працю на городі. Змалку мама привчала мене до сапки та лопати, як і водиться на селі.
Тож не встигнеш досхочу накупатися в річці, набродитись по луках чи набігатися в лісі, а мама вже загадує:
— Бери сапку та йди полоти.
— Ще ж рано, — намагаюся відтягнути осоружне полоття.
— Іди, іди, не вигадуй... Там за пирієм сапки не потягнеш.
І я хоч-не-хоч, а мусив іти.
Брав сапку з вичовганим до блиску держаком, чвалав на город, приречено оглядаючи довжелезні рядки картоплі, кукурудзи, помідорів та іншої нечисті, що так і перла з землі на моє безталання. "І навіщо ото, — гірко роздумував я, — такий городище? Ех, виросту, то зовсім не заводитиму городу! Краще купатися в річці чи ходити по полуниці..."
Та думай не думай, а треба братись до роботи. Зітхаючи, нахилявся я над рядками, починав оте сапання.
Цього разу мама загадала полоти помідори.
— Ой, їх так багато! — пхинькав я, шукаючи сапку. Мало не плакав з досади, бо саме сьогодні мав іти в ліс: гратися з хлопцями в "червоних" та "білих".
— Нічого, нічого, ще встигнеш набігатись, — "втішала" мама. — Ти вже споли помідори, а картоплю я буду сама полоти... А хочеш, я дам урок.
— Який урок?
— От відміряй половину грядки, це буде тобі на сьогодні. А решту — завтра виполеш.
Подумавши, я пристав на таку пропозицію.
— Тільки дивись, добре поли, — попередила мама. — Прийду зі школи — перевірю.
— Та гаразд,— сказав я, наслідуючи дорослих. — Чого вже там.
Прийшовши на город, я відразу ж розбив помідори на дві частини. Якось так вийшло, що та, яку мав полоти сьогодні, була значно менша від тієї, що залишалася на завтра. Але коли ще буде те завтра, а сьогодні ж я мав, хоч умри, кінчити якомога скоріше. "Може, завтра град випаде чи ще яка радість. То не треба буде й полоти..."
Тверда земля аж дзвеніла під сапкою, пиріїще аж намотувався на держак, і мене розбирала злість. Здавалося, що бур'ян навмисне чіплявся за землю, аби лише довше затримувати мене на городі.
Вже сонце підбилося на доброго дуба, коли прибіг Ванько.
— Пішли!
— Куди? — похмуро запитав я.
— Та до лісу ж! І хлопці вже зібралися... То ти не йдеш?
— А ти не бачиш! — мало не плакав я.
— То я вже пішов.
— Іди!
Ванько ще трохи постояв, поколупав босою ногою землю, а потім тихенько, наче від хворого, побрів із городу.
"Бач, йому весело, всім їм весело,— ображено супився я. — А тут маєш з оцими помідорами!" В ту хвилину найнещаснішою в світі людиною був я. І вже не тільки пирій, а й самі помідори наче насміхалися наді мною, забігаючи в найгустіший бур'ян, щоб я мав нахилятися над кожним.
А хлопці ж оце граються в "червоних" та "білих", ганяють по лісу. Уявив собі Миколу й Ванька, з якими мав бути в розвідці. Ось вони прокрадаються поза кущами, тримаючи напоготові дерев'яні шаблюки, ось налітають зненацька на "ворога", вимахуючи грізною зброєю:
— Ура! Р-р-р-а! Р-р-р-а!
Я так ясно уявляю ту сутичку, що й сам починаю розмахувати сапкою, наче шаблюкою. І пирій — уже зовсім не пирій, а вороже військо, яке я маю порубати і винищити. Я налітаю на нього, щосили рубаю шаблюкою-сапкою:
— Ур-ра!.. Ура! Р-р-р-ра!
Падають вороги, благають пощади, та я безжально налітаю на них.
Перевів я дух лише тоді, коли догнав аж до краю рядка. Зупинившись, гордовито спершись на сапку, оглянувся — і відразу наче хто відро крижаної води вилив на мою розпалену голову: захопившись, я вирубав до ноги не тільки пирій, але й помідори.
Стояв і проклинав ту хвилину, коли почав уявляти, що я вже не полю, а воюю з "білими". Отак воно завжди: задумаєш хороше, а виходить зовсім навпаки!
Та журися не журися, а треба щось робити, щоб хоча на сьогодні врятуватися від маминого гніву. Я швидко пройшовся по рядку, втикаючи зрубані помідори назад у землю, ще й попритоптував, щоб міцніше стояли.
— Оце молодець! — похвалила мене мама, прийшовши зі школи. — Бач, як схочеш, то й на гору повезеш, а не схочеш, то й з гори не спустиш.
"Еге ж, повезеш, — думав я. — Знала б ти правду — не те говорила б!"
Мама пройшлася вздовж рядків, зупинилася над тим, де я "воював". Я похолов.
На щастя, вона не нагнулася і не спробувала смикнути рослину...
Увечері, прибігши додому, я знову пригадав помідори і тихцем майнув на город. Листочки на них уже помітно прив'яли.
"Треба полити, — подумав я. — Може, ще приймуться". Наступного дня я прокинувся разом із сонцем. Тихенько встав, дістав кухоль і цеберку.
— Ти куди це? — здивовано запитала мама.
— Та... поливати.
— Що поливати?
— Та... помідори.
— Ти ж учора поливав.
— Я ще й сьогодні...
Мама подивилась на мене: надзвичайна моя запопадливість здалася їй підозрілою. Але в моїх руках, крім кухля й цеберки, нічого не було, дивився я на неї ясними та відвертими очима, і вона нічого більше не сказала.
Набравши, води, я поніс цеберку на город. Помідори прив'яли зовсім, ще нижче осіли, аж поприпадали до землі.
"Може, саме приймаються", — утішав я себе і шпарко взявся до роботи.
Полив помідори раз. Потім, подумавши, став поливати і вдруге. Здавалося, що весь день носив би воду, аби уникнути біди.
— А чого це ти зсередини почав? — поцікавилась мама, що зненацька підійшла до мене. — І навіщо стільки води? Вони позамокають...
Мама нахилилася, взялася за стебло, що аж плавало у воді, і воно вільно висмикнулося з землі.
Вона ще не встигла розігнутися, а мене наче корова язиком злизала. Не міг же я чекати, поки мама розбереться, що й до чого!
ДВА ЛІТРИ
Сталося це в першому класі, в другій половині навчального року.
Учителька задала нам додому отаку задачку: "Господиня надоїла від корови 16 літрів молока, а від кози — 2 літри. Скільки всього літрів молока вона надоїла?"
Списуючи з дошки задачку, я навіть не підозрював, скільки клопоту завдасть вона мені.
Прийшовши додому, я сів за стіл, розкрив зошит і почав рішати задачку.
Уявив собі корову: велику, червоної масті, з спокійними очима, з довгими рогами — точнісінько таку, як у Миколи.
Коза ж була в Соньки — шкідлива та розбишакувата, як і її маленька господарка.
Не любив я кози!
— Отже, так, — почав я рахувати, схилившись над зошитом. — Корова — велика, коза — маленька. Від корови Миколина мати надоює 16 літрів молока, а від кози Соньчина мати надоює 2 літри... Хм...
Послужлива уява поставила поруч Миколину корову і Соньчину козу.
"Для молока з-під корови треба он яке відрище, а для кози й маленьке горнятко завелике буде..."
І я виразно бачу два літри: один для молока з-під корови, другий — для молока з-під кози. І звичайно ж, той літр, що для корови, набагато більший, ніж той, що для кози!
Як же їх тепер додавати, горенько моє!..
Я аж упрів, намагаючись злити оте молоко. Зливалося воно то легко, але скільки всього буде літрів — от задача! І якими літрами його треба міряти — коров'ячими чи козячими?
Біда мені з цим молоком!..
Під кінець у мене зовсім уже замакітрилося в голові. Мелькали великі корови й малі кози, валилися на мою бідну голову то одні, то другі літри, і щедро лилось молоко, яке конче треба було виміряти, бодай воно скисло!
Зневірившись, я взяв зошит і почимчикував до Ванька. Ванько мусив-таки вирахувати, адже він уже мав колись мороку з отакою задачкою. Там розповідалося, що один господар мав три барани і чотири кози. "То скільки ж всього було голів?" — запитувалося під кінець.
Ванько, що саме стояв біля дошки, недовго думав. Взяв шмат крейди, звівся навшпиньки і вивів на дошці: 3 барани додати 4 кози — буде 1 голова.
— Як одна? — здивувалася вчителька. — Ану порахуй: три додати чотири, то скільки буде?
Наморщивши лоба, Ванько почав рахувати на пальцях.
(Продовження на наступній сторінці)