Варта була не лише коло дверей: довкола палацу походжали озброєні оранги. Вони підозріло оглядали кожного, хто проходив мимо, а нас, мабуть, помітили здалеку. І ледве ми наблизилися до палацу, як у великих дверях одчинилися маленькі дверцята і звідти появився ще один оранг.
Це була, мабуть, неабияка "цяця", бо вартові враз підняли руки і закричали: "Хайль!" А наші охоронці виструнчилися так, що в них аж хребти затріщали.
"Цяця" повільно спускалася сходами. Вона теж була в коричневій уніформі, а бляха на грудях мала вдвічі більший розмір, аніж у інших орангів.
"Хайль!" — заревла наша сторожа, коли "цяця" підійшла впритул. "Цяця" недбало махнула рукою, підозріло в нас втупилася. Потім, звертаючись до тітки Павлини, щось різко спитала.
Тітка Павлина стенула плечима.
— Не розумію!
"Цяця" повторила запитання.
— Та кажу ж, що не розумію! — вже розсердилася тітка Павлина.
Тоді "цяця" підняла руку, клацнула пальцями. Й одразу ж поруч із нею, ми й не помітили звідки, виріс ще один оранг. Догідливо схилившись перед "цяцею", він вислухав те ж саме запитання, а потім уже звернувся до нас:
— Герр штурмбанфюрер запитує, хто ви такі? Звідки ви прибули?
— Ми — вчені. А прибули із Землі.
"Цяця" вислухала, і морда її стала ще більш підозрілою.
— Ви — шпигуни? Ви забралися сюди, щоб вивідати наші воєнні секрети?
— Які там шпигуни! — обурилася тітка Павлина. — Ми — вчені! Розумієте — вчені!
"Цяця" мов і не чула: продовжувала одне й те ж:
— Вас послали наші одвічні вороги? Ви збиралися вчинити замах на нашого божественного фюрера?.. Відповідайте, якщо хочете лишитись живими!
— Що за дурниці! — обурилася тітка Павлина. — Який фюрер? Який замах?
— А це тоді хто? — ткнув тлумач у бік Жорки пальцем.
— Це — син нашого друга, видатного вченого...
— Це — дитина нашого одвічного ворога, — перебив тітку тлумач. — Вони лише й мріють про те, щоб знищити нашу расу! Але в них нічого не вийде: ми їх врешті-решт переможемо й запануємо над світом!
Я нічого не розумів. Які вороги, які ще раси? Чому ці оранги так прагнуть панувати над кимось? Що їм, місця на Венері замало? І хто такі шпигуни? І фюрер, якого ми маємо начебто вбити? Не інакше, ми маємо справу з божевільними...
— Ми вас кинемо до в’язниці й будемо тримати доти, поки ви в усьому не зізнаєтесь! — закричала розгнівана "цяця".
— Нам зізнаватися ні в чому! — запально відповіла тітка Павлина. — І не боїмося ми ваших в’язниць!
— Ведіть їх! — гаркнула вкрай розгнівана "цяця". — І не спускайте з них очей.
Сторожа одразу ж ухопила нас за руки, поволочила геть. Штовхала у спини, гарчала погрозливо, а в похмурих очах була така лють, що я чекав або стріли в спину, або палиці на голову. Тому й не роздивився, як слід, куди нас вели: отямився лише перед важкою чорною брамою з колючим дротом вгорі. Брама наче тільки й чекала на нас: одразу ж одчинилася, і звідти вибігли оранги в коричневому. Одразу ж ухопили нас за руки, потягли в двір.
Потім нас знову допитували: в кімнаті з чорними стінами й стелею, з чорним склом у вузьких вікнах-бійницях. Домагалися зізнання, що ми шпигуни й агенти якоїсь іноземної держави, що хотіли вбити якогось там фюрера. Та не домігшись нічого, повели в інше приміщення: величезний квадратний коридор, так яскраво освітлений, що я спершу аж замружився. І праворуч і ліворуч в коридор виходили заґратовані двері. Над ґратами, на великих таблицях, було щось написано: знайомими літерами, якими користувалися й ми, але якісь незрозумілі слова. Над одними було: "Итнемеле інвирдіп", ще над одними: "Іцничолз інчитілоп інчепзебен овилбосо". Що означали ті написи, я не міг зрозуміти, як не вчитувався. Всі камери були порожні, лише в тій, над ґратами якої висіла таблиця "Итнемеле інвирдіп", сиділо кілька орангів. Вигляд у них був настільки жалюгідний та нужденний, що мені їх стало жалко, хоч я, чесно кажучи, усіх їх повбивав би!
— Хто то? — поцікавилася тітка Павлина: вона навіть тут, у в’язниці, все роздивлялася так, наче її привели в лабораторію.
— Підривні елементи, — буркнув тюремний перекладач.
— А тут що написано?
Тітка ткнула пальцем в найбільшу таблицю.
— Особливо небезпечні політичні злочинці, — прочитав перекладач. І мстиво додав: — Саме тут ви й будете сидіти!
Тітка Павлина не зводила очей з таблиці. Вона аж губами ворушила, щось про себе читаючи.
Ось її очі радісно зблиснули, вона показала вбік таблички з написом: "Итсіхрана".
— А там написано: "Анархісти"?
— Анархісти, — ствердив ошелешений перекладач.
— Зрозуміло! — сказала тітка Павлина. — Як я не здогадалася одразу?
Вона вся аж сяяла, така була задоволена. І тільки ми залишилися самі в камері, як поділилася з нами своїм успіхом:
— Знаєте, хлоп’ята, що в них за мова?
Звичайнісінькі наші слова, тільки перекручені задом наперед!
— Як це — задом наперед?
— А отак. Оце як у нас зветься?
— Ну, стіна.
— А по-їхньому буде: анітс... А оце?
— Підлога.
— А в них — аголділ... Не вірите? Тоді проведемо невеликий експеримент. Хочете, я попрошу в сторожі води?
Мені одразу ж захотілося пити. Так захотілося, наче я цілий вік росинки у роті не мав. Жорка теж облизав губи.
— Хочемо!
— Тож слухайте: я підійду зараз до ґрат, гукну наглядача і скажу: — "Принеси нам води".
— Так він вас і зрозуміє!
— А я вимовлю ці слова по-їхньому. Стежте за мною.
Тітка пішла до дверей, заторсала ґратами. По той бік одразу ж виникла чорна постать наглядача.
— Идов ман исенирп! — вимовила по-складах тітка.
Оранг вирячився на тітку так, наче його стукнули чимось важким по тім’ю. Потім щось вигукнув, побіг у глиб коридора. За якийсь час повернувся уже з іншим орангом.
— Идов ман исенирп! — повторила їм тітка Павлина.
Другий оранг ляснув себе по стегнах і зареготав. А дивлячись на нього, заіржав і наш наглядач.
— Идов!.. Идов!.. — уже кричала сердито тітка Павлина. — Води, йолопи ви неотесані!
— Вони ж цього не зрозуміють! — здобувсь я на слово.
Тітка Павлина торснула востаннє грати й відійшла од дверей. Вигляд у неї був зовсім убитий.
— Невже я помилилася? —бубоніла вона.
Оранги ж, нареготавшись, зникли. Та невдовзі знову появилися: наглядач ніс повне відро води.
— А що! — святкувала свою перемогу тітка Павлина. — Я ж вам казала!
Ми змушені були схилитися перед її геніальністю. Тим більше, що вода була як ніколи смачною.
Я сумнівався тільки в одному:
— А чому тоді "Адольф Гітлер" написано не задом наперед? І слово "хайль"?
— Мабуть, оранги, запозичивши фашистську термінологію, вирішили зберегти окремі слова незмінними, щоб підкреслити їхню значимість. Як найголовніші атрибути фашизму... Але поки що це лише припущення. — Тітка Павлина терпіти не могла не підтверджених висновків. — Побачимо.
Жили ми два дні в отій камері.
Першого ж дня, десь аж під вечір, тітку Павлину потягли на допит. Ми з Жоркою місця собі не знаходили, чекаючи на тітку. Нам все здавалося, що її катують, добиваючись зізнання у шпигунстві. Побачивши її в коридорі, ми так і кинулися до ґрат. Тітка Павлина була ні закатована, ні побита. Навпаки: очі її сяяли.
— Знаєте, із ким я щойно розмовляла? — запитала вона, як тільки зачинилися за нею двері. — З твоїм, Вітю, татком!
Серце моє так і тьохнуло:
— З татком!.. Він теж у в’язниці?
— Ні, не у в’язниці... Угадайте, хто він зараз такий?
Я терпіти не можу оцю тітчину звичку: як що, так і задавати загадки! Мені аж сльози навернулись на очі!
— Гаразд, скажу вже, якщо ви такі недогадливі. — Тітка помітила, мабуть, мій стан. — Твій, Вітю, татко, в цій країні неабияке цабе. Він особистий історик самого фюрера.
— Історик?.. Фюрера?.. Нічого не розумію!
— Оранга Третього. Що править нині оцим краєм. Фюрера й напівбога оцієї вищої раси.
— А хто ж тоді бог?
— Богом вони проголосили Гітлера. Того самого, пам’ятник якому ми бачили. А фюрер — його наставник на Венері й обов’язково повинен мати ім’я Оранг. Це уже третій... Отже, перед ним було вже два...
— А як татко потрапив у історики? І чому вони його не тримають, як оце нас, у в’язниці?
— Про це я розпитати не встигла... Поки що можна лише здогадуватись... Отой Оранг, мабуть, дуже славолюбна істота, як і всі тирани, до речі. Тож довідавшись, що татко — соціолог-історик, та до того ж ще й мешканець Землі, він його й призначив особистим істориком. Татко мусить записувати все, що б той Оранг не сказав чи не зробив, аби потім прославити його у віках...
— І татко погодився?
(Продовження на наступній сторінці)