Аж під ранок добрався до схованки. Стодола бовваніла серед поля, мов біла гора, в передранкових хистких сутінках вона здавалася занадто великою. Твердохліб навіть подумав, що заблукав. Та, підійшовши ближче, побачив утоптаний сніг, і дірку, і натрушену біля неї солому.
Три доби, що він їх сам визначив Курочці, тягнулися довго й нестерпно. Тричі міняли схованку, бо на одному місці було небезпечно,— і все ближче до Тарасівки. Весь час одмовчувався, слова дратували його, а на Андрійка бликав зовсім вороже: не міг із собою нічого вдіяти.
Вовча кров! Івасютине поріддя!
Йому було б легше, аби оцей молодий Івасютенко та був по той бік — у поліції. Всіх, всіх щоб зібрати докупи, а він вийшов би проти них — один проти всіх!
Здавалося, не дочекається тієї хвилини, коли піде у Тарасівку. Мусив щось робити, щоб хоч трохи забутися. Коли ж настав призначений час — і ночі не діждався: вийшов ще завидна. Поспішав на умовлену зустріч і не знав, що Курочка іще раз посидів у в'язниці, тільки тепер уже в німців...
А в цьому був винен начальник НКВС Королівського району,— людина дуже обережна й надміру обачлива. Все передбачив начальник, вжив усіх заходів, щоб не завалити наше підпілля, яке лишалося в тилу у гітлерівців. Сам навіть відстукав на тонкому цигарковому папері список нашої агентури, сам спалив і копірку, розтерши, развіявши попіл, а два тонкі папірці обгорнув довкола гранат, сам і вставив запали. Обгорнув, обв'язав: одну залишив собі, а другу віддав своєму заступникові, молодому лейтенантові, який перед війною закінчив училище: на той випадок, що коли з одним із них щось трапиться, то другий донесе вже на потрібну адресу. То ж, подаючи заступникові своєму гранату, наказував:
— Як що: гранату під себе і — за ручку! Живим не даватися!
— Єсть, не даватися живим! — хвацько відповів лейтенант і щоки його зарум'янились од готовності до подвигу (прочитав щойно про капітана Гастелло).— Будьте певні, товаришу капітан: і себе підірву, і фашистів на той світ спроваджу!
Та сталося так, що лейтенант не встиг смикнути за ручку гранати. їх зненацька оточили і перша ж куля поцілила лейтенантові в голову, а граната із списком потрапила до гестапо, і Куроччине життя загойдалося на тонкій волосинці.
Однак доля і тут зглянулася над Курочкою: замість того щоб висіти на шибениці поряд з іншими підпільниками, замордованими та закатованими, Курочка вийшов з в'язниці уже агентом гестапо, а щоб він не здумав обдурювати, на прощання йому пообіцяли: служитимеш вірою й правдою — житимеш, а спробуєш нас обдурити — проклянеш ту хвилину, коли й народився. І Курочка, тремтячи, схлипуючи, упав на коліна та й заголосив, що служитиме, ой, служитиме!
Так сталося ще одне гріхопадіння в багатій на хилитання і збочування Куроччиній біографії Не розумом — усією шкірою відчув Курочка нещадну силу нової влади, і поклявся про себе служити їй вірою й правдою. То ж не встиг за Твердохлібом і слід захолонути, як Курочка став збиратися в Хоролівку.
Начальник місцевого гестапо зажадав, щоб радянського агента взяв саме Івасюта. Хотів спершу послати своїх людей, та, подумавши, відмовився від того наміру: Твердохліб міг відвідати не тільки Курочку. І поява кількох незнайомих людей одразу ж його насторожить. Викликавши Івасюту в Хоролівку, він педантично й довго інструктував, як діяти, щоб захопити радянського агента живцем. Обов'язково живого! За його неушкодженість Івасюта відповідає головою.
Івасюта поштиво слухав начальника гестапо, кивав головою, намагаючись не дихнути в його бік: учора добряче випив і від нього несло, як із бочки. Наприкінці пообіцяв, що зробить усе як треба: доставить Твердохліба живого і теплого.
— Випустиш — гер Крамер накаже повісити тебе на першій же гілляці! — чи то вже од себе додав, чи то переказав слова свого шефа перекладач.
— Не випущу! — відповів Івасюта, і на брезклому обличчі по-вовчому зблиснули зуби.— У мене з ним свої порахунки!
Начальник, задоволений, кивнув головою. Навіть руку подав на прощання — рукавички, щоправда, не скинув. Зняв уже тоді, як Івасюта вийшов за двері, з бридливою гримасою кинув на підлогу — перекладачеві під ноги. Той догідливо їх підхопив, поніс наче до урни, але в урну не опустив, а, склавши акуратно, поклав до кишені: рукавички були майже нові, без жодної плями.
Івасюта ж, узявши з собою двох найнадійніших поліцаїв, на третій вечір зачаївся з ними в Куроччиних сінях. Господаря попередив: з хати нікуди ні ногою — щоб не наполохати жаданого птаха.
Поліцаї в схованці мерзли, боячись поворухнутися, в Івасюти теж бігали поза спиною мурахи — одягнувся ж легенько, щоб зручніше було брати. До того ж дуже хотілося самогону. Та одганяв чортячу спокусу: третій день до рота — ні краплі, тож потерпить іще, лишилось недовго. Прислухався насторожено, всіма нервами напружившись. До звуків надворі й поліцаї прислухалися, і Курочка у постелі не спав: уся хата, здавалося, дослухалась, а Твердохліба не було й не було. Чомусь запізнювався, може, й передумав приходити.
Та ось один із поліцаїв шепнув перелякано:
— Хтось іде. Чуєте?
Івасюта цитьнув люто на нього, навшпиньки підійшов до дверей, припав вухом. Спершу подумав, що поліцаєві вчулося, та ось і справді рипнув сніг, і серце в Івасюти лунко застукотіло. Аж одсахнувся у глиб сіней, щоб не видати себе отим стукотом, весь напружинивсь, завмер, ловлячи кожен порух по той бік дверей.
А там рипнуло раз... удруге... затихло, мов зупинилося... Теж прислухалося, певно... Івасюта аж дух затаїв, він боявся зараз лише одного: щоб хтось із поліцаїв не чхнув, не кашлянув. Потім ще раз рипнуло... ще... обережно і скрадливо... знову завмерло під самими, здається, дверима.
Тиша тривала довго й нестерпно, поліцаї аж спітніли, вслухаючись, а потім стукнуло тричі у шибку. Всі так і здригнулися, а в хаті одразу ж заляпотіло: Курочка босоніж біг до дверей. "Куди він біжить? — лютився Івасюта.— Налякає ж!.." І коли Курочка ускочив у сіни, спіймав його за груди, засичав у обличчя: "Тихіше, ти! Питай, хто..."
— Хто? — спитав той, і голос його був такий переляканий, що Івасюта подумав: "Ну, пропало! Догадається!"
Але по той бік не догадалося. Брязнуло клямкою, відповіло:
— Я, Твердохліб.
Поки Курочка возився із засувом, Івасюта гарячково вирішував, що йому робити з пістолетом: лишати в руці чи сховати. Пригадав наказ начальника гестапо: брати лише живого.
Отже, пістолет заважатиме. Спробував покласти до кобури, але так тремтіла рука, що ніяк не міг попасти, і тоді сховав до кишені Курочка ж тим часом упорався із засувом, став відчиняти двері, й Івасюта, весь напружинившись, приготувався до стрибка.
Твердохліб ступив до сіней, здивований тим, що Курочка довго не одчиняв. Уже хотів спитати, що сталося, та на нього враз навалилися, обхопили щосили руками. Він рвонувся, відскочив, але одразу ж наткнувся на інші руки. Зрозумівши, що потрапив у пастку, Твердохліб хотів вихопити пістолет, але тільки стромив руку в кишеню — його щосили обхопили ззаду. Єдине, що він міг ще зробити — натиснути на спусковий гачок там, просто в кишені.
Тріснув постріл, свою ногу прошило вогнем. У сінях ще дужче завовтузилися, заборюкались, невпізнаваний од напруги і люті голос просичав:
— Стріляти надумав, паскудо!..
— Пістолет! Ось тут пістолет!-— крикнуло злякано в темряві і, намацавши зброю, крізь штанину вп'ялося у неї. Твердохліб натиснув ще раз, ще... Але його щосили здушили за горло, і вогняні обпікаючі кола попливли перед очима, завихрилися в тьмяніючій свідомості.
Отямився в хаті. Лежав на долівці, обмотузований віжками так, що ні звестися, ні поворухнутись. Не вірилось, не хотілося вірити в те, що сталося. Отак безглуздо потрапити в пастку. Ось він заплющить очі, а потім розплющить і знову буде на волі. Але тьмяне світло каганця, що його засвітив Курочка, вихоплювало то одну постать, то другу.
І він лежить зв'язаний перед ними. Це вже, мабуть, кінець.
Аж застогнав од власного безсилля, од того, що сталося. І стогін той не лишився непоміченим — одна з постатей підійшла, нахилилась, спитала з глузливою поштивістю:
— Прочуняли, товаришу голово? З приїздом вас! Пробачте, що так зустріли, але ви самі в тому винні: хто ж з порога стріляє в господарів?
Твердохліб одразу впізнав Івасюту — свого кровного ворога. Давня, устояна ненависть сколихнулась в ньому, і голос його аж задзвенів:
— Жаль, що не в тебе, паскудо!
— От бачте, які ви! — похитав докірливо головою Івасюта: він все ще грав гостинного господаря, хоч гра ця давалася йому все важче.— Ми тут вас ждали, ночі, можна сказати, не спали, а ви нас отак! Нехороше, дуже нехороше, товаришу голово. Чи хто ви тепер?
Твердохліб уже не відповідав: зрозумів — Івасюта навмисне викликає його на розмову, і чим більше він злитиметься, тим дужче втішатиметься його лютий ворог. Зціпив зуби, наказав собі: мовчи! Івасюта, так і не діждавшись відповіді, продовжував:
— Да, ждали. Ось подамо вам фаетона та й повеземо, як пана, в район, німцям на очі: дивіться, яка птаха до нас залетіла! Оті вже вас приймуть не те що ми, репані.
Один із поліцаїв догідливо реготнув, і обличчя Івасюти теж скривила посмішка.
(Продовження на наступній сторінці)