Врешті вирішили послати постарших. Не інвалідів, а таких, що і в колгоспі од них уже толку не дуже багато: Приходька Івана, Протасія Непідкованого, Мефодія Курочку і на підпряжку зовсім уже молодого парубка Павла Заволоку. Щоб не сказали, що колгосп "Червоний хлібороб" самих тільки дідів і прислав. Хлопцеві немає сімнадцяти, а на вид можна дати всі двадцять. Вимахав з добрячу верству, а ноги, як під ведмедем: до цих пір ще жодної пари чобіт не зносив. Бо в крамниці які не приміряє — малі, а шити — й вола не вистачить. Купували Павлові калоші: людям на валянки, йому — на босу ногу.
Чотирьох їздових набрали, стали голови сушити, кого п'ятого. Щоб за старшого був і, головне, коней доглянув.
Тут Ганжа і напросився:
— Я поїду.
Він на першій підводі і їде. Як сів на передок, як ворухнув віжками, так одразу й задрімав, бо цілісіньку ніч очей не зімкнув, з хворим лошам провозився. Від'їжджав — помічникові наказував ока не спускати із нього. То Йван Приходько, який їхав слідом, уже Ганжу й не чіпав. Обернувся, гукнув до Курочки:
— Як коні, йдуть?
— Ідуть! — весело Курочка.
— То й нехай собі йдуть, а ти паняй до мене! Удвох веселіше.
Курочка з радістю. На дорогу ізскочив, коней до воза Приходькового прив'язав та й підсів до господаря. А згодом те ж зробив і Протасій. Цей уже появився незваний: Заволока з воза власного вижив. Підсів до Протасія та й ну з нудьги нишком бавитись. Звісив босу ногу із воза і притиска підошвою колесо. Як натисне — коні й стають. Протасій уже і свистів, і матюкався, а коні стають та й стають. Мов наврочені. Врешті не витримав: прив'язав чортів до Куроччиної вже підводи та підсів до гурту.
— Угостіть тютюном.
— А в тебе що: не вродило?
— Вродило, та, бач, забув.
— Щось ти, Протасію, дуже забудькуватий став. На нового бичка гроші збираєш?
Протасій одразу ж надувся. Бо Йван спитав, як у око вліпив. Не забув, бач, і досі, як Протасій бичка на вила підняв. А хто б не підняв на місці Протасія? Якби отак узявся чистити гній, упарився та й скинув куфайку. Оглянувся, а бичок гроші дожовує. Цілісіньку пачку висмикнула із кишені вража тварина! Податок збирався до сільради однести, та нечистий напоумив гній спершу почистити. От і почистив: ні бичка, ані грошей!..
— На вже, та не сердься... Ото люди — і слова сказати не можна!
І поки Протасій мостить цигарку, Іван дума, про що б його почати розмову. Таку, щоб якраз до Хоролівки вистачило.
— І скажіть на милість,— починає він здалеку, ще як слід і не знаючи, що говоритиме далі,— чого воно .так одним людям везе, а другим не везе?
— Це в чому? — цікавиться Курочка.— У чому тобі не везе?
— А хоча б і з жінками. Парубком був — не знав, що таке дівку до тину притиснути, а женився, то й поготів...
— На вулицю батьки не пускали, чи що?
— Та де не пускали! В шияку замало не гнали.... І парубок же із мене був мов не порчений, і дівчата заглядалися, а от не везло, хоч убий... Мокрину пам'ятаєте?
— Це ту, що минулого року втопилася?
— Та вона ж... Дівка була, як вогонь. Як гляне, то тебе то в жар кине, то в холод... Ну, підсів я якось до неї на колоді. Обіймаю — мовчить. Тулюся — знову ж мовчить. Я й осмілів. "Мокрино,— питаю,— що ти сю ніч, приміром, робити збираєшся?" —"Приміром, спатиму в клуні". В мене на серці й музики заграли. "А собаку у вас на ніч одв'язують?" — "Одв'язують, та не кожної ночі. Сю ніч буде прив'язана".— "То я до тебе, Мокрино, прийду".— "Приходь, як утрапиш..." Після розмови такої я додому півнем летів. Зайшов до хати, а тато й питають: "Що це нашого Івана сьогодні мов хтось медом помазав?" "Медом,— думаю,— не медом, а сьогодні буду в Мокрини. Ось ви лишень посність..."
Полягали, поснули. Я тихенько одіж на себе, чоботи в губи та й у двері. Скрадаюсь попідтинню, в руках чоботи несу. І нащо я ті чоботи взяв — спитайте!.. Добіг до Мокрини, присів, через тин у двір заглядаю. А воно якраз хмари місяць макрили — хоч у око стрель. Стирчав я ото під тином, стирчав, ." тоді й подумав: "А проберусь краще до клуні. Поки Мокрина прийде, я й кубельце зів'ю..." Переліз через тин, півдвору прокрався, а далі й зась: од вікна світла доріжка якраз посередині
— перегородила весь двір. Ану ж, хто гляне у вікно та побачить! Ісрся, м'явся, та й вирішив оту доріжку проскочити...
— Ну, а далі? — нетерпляче Курочка. Він аж рота роззявив, заглядаючи в обличчя Іванове.— Проскочив? ч
— Зажди, дай по порядку... Метнувся я ото головою вперед, а по той бік, якраз навпроти, стовпець дубовий стояв. Батько Мокрини, щоб йому й руки покорчило, для чогось того стовпа укопав: не інакше — на мою погибіль. Як утесався ж я у той стовп головою — земля захиталася! Чорти із очей пливли, скільки хотіли. Ліг і ратиці набік одкинув... Поніс потім моргулю на голові, як добру балабуху...
Батько Мокрини другого дня як вийшов, як глянув на стовп,— давай дочку лаяти. Що, додому вернувшись, ворота за собою не зачинила. "Не інакше, бугай колгоспний погостював,— стовп геть набік звернув..."
— Ну, а Мокрина? — допитується Курочка: він аж захлинається сміхом.
— Та й Мокрина туди ж: вийшов через тиждень на вулицю
— в мій бік і не гляне.
Курочка знову зайшовся. А Протасій мов і не слухав. Сидить з непорушним, аж сонним обличчям, і на чавунній його головешці воронячим гніздом стирчить ота шапка, що він її приніс ще з імперіалістичної. Де тільки вона не бувала, якими вітрами її не шарпало, якими дощами не прало,— уже й на шапку не схожа, а от не скида чоловік! І шинелька на ньому та ж сама, тільки тепер уже й на шинелю не схожа — скоріше піджак: підрізав її Протасій аж двічі, викидаючи обтріпані поли,— теж завжди надіває в дорогу.
Сидить Протасій, байдужий, а Курочка, вибулькотавшись сміхом, знов пристає до Івана:
— То після Мокрини ти більше й залицятись ні до кого не пробував? — і маленькі, кругленькі очиці його готові щомиті пирснути сміхом.
— Чого ж, залицявся,— відповідає охоче Іван,— тільки з того знову ж нічого не вийшло. Одного разу собацюра ледь ноги не одгриз, а другого — гусак защипав мало не до смерті...
— Гусак?
— Та гусак, яка ж іще личина! Думаєш, як птиця, то й щипатися не вміє? Хвата, як обценьками!..
І знову заливається Курочка.
— А з Федорою ж як? — допитується весело.
— З Федорою вже добрі люди звели. А то отак і помер би старим парубком. Та й то: чи таке то уже щастя? Живеш собі паном, горя не знаєш, так ні ж — шукаєш на шию хомут! А як хто над тобою ізмилується та хомут отой перехопить, так ти замість того, щоб танцювали, мерщій у петлю... Або за ножаку — та й різатись...
— А так, а так,— притакував Курочка.— Оце ти в самісіньку точку попав.
— В точку не в точку, а так воно і є... От у мене, для прикладу... Федора — людина мов як людина, й по хазяйству, і коло дітей. Поки якась віжка під хвіст не підладиться. А тоді пиши вже пропало. Як що надумається, то хоч ти її переріж — по-своєму зробить!
— А так, а так... Точнісінько така і моя.
— Що твоя! З твоєю ще можна жити та Богові дякувати. А от з моєю тигрою спробуй окріп щодня сьорбати. Пробі кричатимеш, поки й охрипнеш...
Отак слово по слову, та й не зчулися, як укотили в Хоролівку Розбрелись по підводах, і — но! — аж до центру.
А там, на площі центральній, що перед самим райвиконкомом, підвод не менш*е двохсот. А то, може, й більше. Коні іржуть, люди перегукуються — шум, гам, як на ярмаркові. І щойно тарасівці знайшли собі місце, щойно Ганжа пішов заявитися, як з-поза возів до них прискочив райвиківський півник. Молоде, а вже у начальниках: таке важне, що ну! Та заклопотане, заклопотане. В одній руці — блокнот, у другій — олівець.
— Якого колгоспу?
— "Червоний хлібороб",— охоче Іван: завжди перший до розмови устряне.
— Чого так пізно?.. Хто старший?
— Старший зараз прийде. Тіки ви його не дуже чіпайте.
— А що він за цяця така?
— Він у нас припадочний. Ще й довідку таку має: як кого покалічить, то щоб не судили. В цьому році вже трьом нашим в'язи звернув...
Півник те як почув — одразу злиняв. Бічком-бічком та до інших підвід.
— Передайте, щоб нікуди не розходились! — гукнув лише на прощання.
— Передамо, аякже! — Іван йому весело. Аж ось і Ганжа:
— Скоро будемо рушати.
— Не казали — куди?
— Не казали. Сказали тільки, що скоро.
Оте "скоро" тривало аж до обіду. Іван нудьгував-нудьгував та й одпросився в Ганжі до магазину.
— Ідіть, тільки не надовго.
— Та я — одна нога тут, а друга там!
За Йваном ув'язався і Курочка. Павло теж був поліз: "І я, дядьку, з вами", та Йван не схотів його брати: ще, дурне, десь загубиться. Протасій же навіть не поворухнувся: шапку на очі, шинельку на вуха — спить, як зарізаний.
(Продовження на наступній сторінці)