— Ну, що ти!
— Обережно вступай у бій. Але коли вже вступив, поводься так, щоб ворогу було страшно.
— Слухай, кому ти говориш!
— Не заривайся. А коли візьмеш, менше пускай в розхід. Це не завжди досягає мети.
— Та добре, добре,— відмахувався старий від надокучливих розмов. "Про що тут говорити, коли й так все абсолютно ясно. Треба поспішати",— подумав Боженко і з рішучою готовністю до дії, яка ніколи не кидала його, встав. Встали всі.
Щорс підійшов до Боженка:
Ну, батьку, рушай, коли вже сам захотів. Бажаю успіху. А коли загинеш, не ображайся. Зостанеться слава на весь світ.
— Та добре. Там уже побачимо, що зостанеться... Гайда! І Боженко вийшов. За ним вийшло четверо його командирів.
Через кілька днів, багатих найскладнішими подіями, Боженко раптом знову з'явився до Щорса у вагон:
— Забрав!
— Що?— спитав Щорс.
— Забрав, кажу, Жмеринку! Бар забрав! Забрав Кома-рівці!
— Хлопці, що робиться!— гукнув, зрадівши, Щорс.— Василю Назаровичу, та ти не батько, а справжній червоний генерал.
Боженко не любив цього не модного в той час слова.
— Я знаю, ти пожартував, Миколо. Але вже коли так, зви мене краще бригадиром.
— Добре. Так от, товаришу бригадир,— сказав Щорс і, сумовито посміхаючись, підійшов до Боженка.— Віддай назад.
— Що?
— Віддай Комарівці і Бар.
— Відступати? — Боженко спалахнув від обурення.— Ти що, здурів? Перед ким? Більшовики не відступають!
— Чому? Хто сказав? Часом можна і відступити, коли треба.
— Та кому ж це треба, дозвольте вас спитати?
— Нам треба. Революції треба!— сказав Щорс.
— Тьфу!— Боженко сів на диван і жалісно закивав головою: пропала робота!
Всі засміялися. Боженко образився і відвернувся.
— Так... Як же бути?— спитав він після паузи.
— Будь більшовиком,— сказав Щорс і відійшов до штабного апарата. Щось тривожило його. Тільки Боженка в цю хвилину хвилювали свої прикрості, тому він не помітив душевного стану свого друга і з докором подивився йому вслід.
— А яким чином ви взяли Бар і Комарівці?— тихо спитав Боженка один з штабних працівників.
— А там Кравчук, спасибі йому, нажав від Котовського41. Та жмеринські залізничники. Потім мій помічник Сашко Калінін... Даром що офіцер... Слухай, Миколо,— звернувся Боженко до Щорса і важко зітхнув,— коли мене десь уб'ють, признач бригадиром Сашка Калініна. Золота людина!.. Ах, людина!..
Почав працювати телеграф:
— Жмеринка. Біля апарата Калінін.
— Вінниця. Біля апарата Щорс. Отамани Коновалець і Оскілко наступають через Коростень на Бородянку. Київ під загрозою. Посилаю туди Гавриченка з богунцями і ніжинцями. Черняк з новгородсіверцями підступив до Житомира в районі Буда-Дубковецька. Десятий полк не витримав натиску Петлюри і відходить на Бердичів. Очевидно, Бердичева йому не втримати. У випадку захоплення міста Петлюра піде через Козятин на Житомир, у тил ніжинцям, богунцям і новгородсіверцям. Негайно вантаж полк в ешелон і рушай по маршруту Жмеринка — Вінниця — Бердичів. Завдання: утримати Бердичівський вузол... Ось тобі й Бар!., сказав Щорс, звертаючись до Боженка, і пройшовся по вагону, диктуючи телеграфісту наказ.
Боженко сплюнув. Командири не зводили очей з начдива.
— Я з двома бронепоїздами і бердичівськими комунарами буду обороняти станцію. Батьку Боженко... слухай, бригадир, це для тебе,— сказав Щорс і схилився над картою.—...3 п'ятим і шостим полками форсованим маршем рушити...
— На Венгрію!— раптом несподівано голосно і рішуче підказав Боженко.
— На Шепетівку!— поправів Щорс старого під загальний регіт.— Все! Виїздимо. Так-то, товаришу комбриг!— Щорс любовно погладив Боженка по плечу й озирнувся. Всі пішли.— Сьогодні вранці розкрив свій чемоданчик... Костюм білий, літній... Смішно! І нащо я його вожу? Коли ж ми його вдягнемо, батьку? Де-небудь в Криму. Небо блакитне. Море блакитне...
— В Криму Денікін42 гріється.
— Нічого. Коли-небудь доберемось.
— Ти що? Спеки захотів? Ось тобі буде спека в Бердичеві.
— Ой, буде, батьку,— засміявся Щорс. Почувся стукіт у двері.
— Увійдіть!
Увійшов начальник штабу:
— Поїзд відходить.
— Добре.— Щорс рухом руки наказав начальникові вийти,— Прощай, батьку.
— Прощай. Вони обнялися.
Поїзд Щорса мчав на всіх парах до Бердичева, де вже кілька днів вогнем і кров'ю вирішувалась доля Києва. Петлюра зібрав свої кращі сили в один кулак і сам повів їх на Бердичів.
Отаманові курені билися, як ніколи. П'ять броньовиків і тридцять дві важких і легких гармати стрясали місто най-жорстокішим вогнем і ревом.
Отаман знав, де треба було дати генеральний бій Щорсу. Саме тут, під Бердичевом, бо жодне місто не здатне було надихнути курені і розпалити пристрасть до перемоги до такого градуса, що навіть застарілий страх перед ім'ям Щорса не діяв уже на тих, що наступали.
За штиками богунців, киян і таращанців кожен "лицар" бачив Бердичів. Жадоба перемоги множилася на жадобу грабунку єврейських крамарів, лють вогню — на пристрасть насильства над єврейськими дівчатами. Блиск мідних підсвічників і срібних ложок, золотих перснів, браслетів і грошей, які можна буде виколупувати штиком із скринь, печей, подушок, безкарна темна розправа і тьмяна свідомість безнадійності своєї справи, і знову, і знову підсвічники й ложки — все це носилося гарячим маревом перед очима лютих куренів.
Здригнув Київський полк. Не витримали молоді, недосвідчені в боях юнаки, прогнули лівий фланг, зламали, почали відступати, і нікому вже було зупинити, нікому було підтримати занепалий їх дух.
Кращі бійці розстріляли вже всі призначені їм за життя патрони.
Яків Загуменний — комвзводу з Всркіївки, Ніжинського повіту, лежав з простреленим серцем. Командира Безкоровайного, київського коваля, його товариша коваля Покиньбороди, синявського пастуха Пархома Лободи, Гната Муромця,
Григорія, Савки, Федора й Кузьми Кривоносенків і багатьох інших київських, городнянських, ніжинських, борзенських та інших, старих боями та молодих віком, бійців уже не було в живих. Багато з них були розірвані на шматки снарядами, деякі лежали, наче вві сні, а в командира четвертої роти Романа Даниленка навіть очі були відкриті, наче Роман дивувався відступу товаришів і своїй ранній смерті.
Лівофлангові роти почали тікати. Гайдамаки увірвалися в місто.
Бійці кинулись на вокзал, шукаючи рятунку в ешелонах. Сотні снарядів пролітали над головами кудись у далечінь за бідняцькими душами. Важкі бризантні вибухи піднімали гейзери землі, димували розбиті склади, а ще вище в бурих прогалинах вітер гнав страхітливу хмару кінноти, освітлену багровим світлом призахідного сонця.
Гуркотіли броньовики.
До вокзалу під'їхав поїзд Щорса.
— Стій! Куди? Від кого тікаєте? Від Петлюри? Щорс кинувся з тендера в натовп:
— Подати командира!
Командир полку стояв перед Щорсом:
— Товаришу начдив, величезні втрати!..
— А ти чому живий, сучий сину? Людей лякати?! — І Щорс навмисне, щоб усі бачили, оперезав комполка нагайкою.— Товариші, вперед! За мною! Вперед!
— Ура! Ура! Хай живе Щорс! Дайош Петлюру! І полк кинувся в контрнаступ. Билися до ночі. Вночі до станції підійшов ешелон новгородсіверців.
До ешелону прямо з бою прибув Щорс з "льюїсом" на плечі. Назустріч йому Черняк і Слинько, веселі командири новгородсіверців.
— Спасибі, Черняк! Спасибі, Слинько!.. Товариші новго-родсіверці, оголошую мітинг відкритим. Товариші новгородсі-верці, чи всім зрозуміло, за що боремось?
— Всім! Всім! Всім! Смерть Петлюрі!— загриміли новго-родсіверці з вагонів.
— Оголошую мітинг закінченим! За мною!
На правому флангу величезні лави петлюрівців ішли відкрито. Жменька богунців, мокрих від трудів і жаги і чорних від бруду й частих перебіжок, впала в стару канаву — немає вже снаги.
— Кінчено...
— Щорс... Хлопці, Щорс! Товариш начдив!..
— Тихо! Дивитись на мене...
Щорс з'явився несподівано з групою кулеметників і впав поруч.
Показались перші лави петлюрівців. Вони скочувалися в балку з гвинтівками наперевіс, все ближче, ближче.
— Товаришу начдив, вогонь...— прошепотів кулеметник Павло Радецький, гарний юнак шістнадцяти років.
Щорс погрозив йому пальцем:
— Дивитись на мене! Тихо... Тихо... Замріть... Ворожі лави вже так наблизились, що втриматися не можна.
— Ну, товаришу начдив, вогонь... Ось їй-богу,— не терпілось Павлові: дуже близько супротивники,— Ну, вогонь же, товаришу начдив, що ви робите?..
— Вогонь!— наказав Щорс
Кулемети вдарили по петлюрівцях з сорокаметрової дистанції...
— Комдив! Щорс! Товариш Щорс!
— Так, так, хлоп'ята... Я тут!— Щорс з'явивсь серед нової групи.— Що, душно?
— Товаришу начдив, скажіть, переможемо чи ні?— спитав боєць Лобода і впав мертвий.
— Переможемо! Вже перемагаємо!.. Вперед! За мною, вперед!
(Продовження на наступній сторінці)