— Ну, Миколо, благослови на Вінницю!
Прийшла весна тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятого року. Прилетіла, як щаслива доля, припливла веселими, бурними потоками і розлилася по всій Україні.
Розбила щука лід у ріках39, і крига пливла в море, а по берегах річок ніжні верби і лози над водою і в воді радували людську душу. Все, куди тільки не гляне око, рухалось, пливло, летіло. Рухалась і хвилювалась вся природа.
У весняних вирах крутилася риба, і заводі стали каламутними від незліченної ікри. А в небі летіли гуси з далекого краю, а ще вище довгими ключами пливли журавлі з журавлицями, а нижче летіли і крутились чорногузи, качки і багато різного дрібного птаства без кінця й краю.
Обстріляна земля була вологою і пахла перегноєм. На сонці грілись золоті корови, а лошата у кобил були ще мокрі, з кучерявими хвостиками, вони ще хиталися біля матерів на розчепірених непевних ніжках, а на воротах і тинах сиділо дітей видимо-невидимо, і нікому в голову не спадало зимою,' що їх така сила.
Дітвора була в казна-що вдягнута — в дідівські важкі шапки, мокрі валянці, але раділа весні, теплу і звільненню від хатнього ув'язнення, і гукала, й бігала боса по нерозталому снігу, не слухаючи звичних материнських погроз і проклять.
— Дивна річ, дядьку,— сказав молодий богунець Ілля Зборовський, звертаючись до старого Прокопенка.— Де я тільки не бував, такої гарної весни, як у нашім селі, ніде не бачив.
— Весняна краса, вона, мабуть, від дитинства,— сказав Прокопенко.— Отам з нашої гори як подивишся на світ, здається, дивився б сто літ і очей би не зводив. Недаром старі люди, та не тільки люди, а й собаки навіть, годинами там сидять і все дивляться, дитинство згадують, молоді літа.
Старий Прокопенко і чотири молоді богунці стали підніматися на гору. Ще трохи — і вони в рідному селі. Згадували Щорса і дякували — відпустив-таки на побивку. Хлопці хвилювалися і раділи. Минула втома від довгого шляху, і вони піднімалися по знайомій стежці весело і бадьоро. Ось ще кілька кроків, гірка пройдена, і бійці зупинились наче вкопані.
Від самого спуску і до церкви — третини села як не було: вигоріло дотла. Тільки обмиті лихою годиною напівзруйновані димарі стояли як німі свідки нещастя, а між димарями ходила одинока жінка, і зовсім близько перед бійцями, на горбі біля колишньої хати Зборовського, виднілись могили.
Богунці не рухались. Тихо було на землі, і тільки високо в небі дзвеніло пташиним дзвоном і далеким тривожним клекотом, неначе перелітні птахи не бачили собі пристановища внизу.
Сорок дві могили налічив Прокопенко, сорок дві...
— Ось так, царство небесне, як стояли рядочком, так їх окупанти з гайдамаками і розстріляли,— сказала, підійшовши, Прокопенчиха.— Більшовицьке, мов, гніздо... Ну, а дітки по світу розлізлись, і не зібрати тепер.
Стара Прокопенчиха сумно зітхнула і подивилась на чоловіка:
— Вдень страшно, а вночі смутно. Вийдеш у двір,-— ніде тобі ні пісні, ні голосу, тільки собаки виють.
— Ну, а хто ж виказав?— глухо спитав Прокопенко.
— Хто виказав? Батюшка виказав, список подав. Розсердився на Опанаса, начебто Опанас нагайкою вдарив, коли відходив. Дорогу переходив батюшка, так Опанас, кажуть, нагайкою. Може, і правда, не знаю.
— Так... Ну, ходімо до батюшки,— глухо промовив Прокопенко, звертаючись до молодого товариства.
— В церкві службу кінчає,— сказала Прокопенчиха.
— Так...
Першим священнослужителем, що помітив незвичний рух в церкві, був дяк Кирило Якимович, відомий на всю єпархію своєю надзвичайною скупістю і плодовитістю. Його чотирнадцять синів і не менше п'ятдесяти онуків теж були дяками. Дяками були його батько Іван Якимович, і дід Іван Якимович, і прадід, і прапрадід. Якщо вірити, то прадід прапрадіда, перший з династії Якимовичів, був теж дяком, возведеним в цей священнослужительський чин ще в шістнадцятому столітті.
Проспівавши на криласі майже все, що йому призначено під кінець служби, Кирило звернув увагу на якесь дивне переглядування пастви. Щось сталося. Що ж це могло бути? Кирило подивився в бік дверей і не доспівав. У нього раптом пересохло в горлі, і навіть окуляри вкрилися потом.
В повному озброєнні, з гвинтівкою на ремені, на тому ж місці, де завжди стояв у церкві на протязі півстоліття, стояв Прокопенко.
За ним стояло ще четверо. І було в цьому щось таке, про що краще не думати.
Ніхто, ні одна душа не кинулась назустріч героям, ні на одному обличчі здивування не змінилося природною і доречною радістю. Люди навіть не перешіптувались. Всі дивились на царські врата і чекали появи в них батюшки отця Сидора. Але отець Сидір не з'являвся. Почекали ще. Сидір не з'являвся. Ще почекали, немає отця Сидора, і тоді всі повірили і зрозуміли, що служба закінчена і чекати нічого і що, можливо, справді краще піти, ніж "стояти і думати, чому ж не з'явився батюшка в парчевій ризі з квітами.
Сидір зрозумів усе. Він стояв, притулившись до задньої стіни іконостаса, і тремтів. Полетіти б, випурхнути в вікно горобчиком або духом святим у вигляді голуба. Утекти, заповзти б у щілинку мишкою, тарганом... Взяти чашу в руки? Ні. Прикритися плащаницею? Ні... Вийти, відмовитись прилюдно віри і тим заслужити визнання нового світу? Ні. Та й народ уже пішов. Що ж можна ще придумати... ой?
Церква була порожня. Прокопенко кашлянув і попрямував до вівтаря. Підійшовши до царських врат, Прокопенко перехрестився, постукав зігнутим пальцем в кругленьке "благовіщення" і прислухався. Тихо.
— Батюшко!
Глухий звук прокотився по порожній церкві і завмер.
— Батюшко!.. Щоб не гнівити бога і людей не бентежити, знімайте духовне вбрання і виходьте за цвинтар.
Прокопенко вийшов з хлопцями і став за церковною огорожею. Скоро вийшов батюшка і мовчки став перед Прокопенком у світському вбранні, простіше говорячи, в чоботях з рудими халявами і в теплому жилеті. Сорочка у нього була не зовсім чиста і штани застебнуті неохайно.
— Так от що,— сумовито сказав Прокопенко.— Як віддали ви на лютую смерть бідних християн ворогам революції, позбавляємо вас сану і життя, як Іуду Скаріота40. Відверніться.
Рівно через тиждень кінний загін Гавриченка влетів у Вінницю. Прокопенко і Зборовський перші увірвались на вокзал, де петлюрівці зчинили неймовірну метушню.
— Здавайтеся, вороги! Стій!
Вершники мчали вздовж величезного ешелону, що відходив у напрямку Жмеринки. Вони стріляли в машиніста на ходу і, поки не зупинився поїзд, грізно кричали з розпластаних своїх коней:
— Зупиняй поїзд!
Дванадцять дрезин, переповнених бійцями, підходили до Вінниці з Козятинського напрямку.
— Товаришу командир, з Козятина наступають невідомі дрезини! Накажете...
Гавриченко подивився в бінокль. Дрезини зупинились. Богунці миттю розсипалися в стен і почали наступ бігом.
— Щорс!— сказав Гавриченко Данилюку.
— Відчиняй тюрму!— закричали вершники, осаджуючи гарячих коней біля тюремних воріт.
Тюрма здригнулася від радісного крику. Розчинились ворота.. Сотні арештованих ремісників і селян виринули на вулицю. Деяких несли.
Щорс підходить до Гавриченка. Голос грізний, на обличчі усмішка.
— Хто вам дозволив брати Вінницю?
— Ви, товаришу начдив,— відповів Гавриченко.
— І тобі не соромно? Обскочив начдива.
— Ну, що робити?— виправдувався Гавриченко.— Зайняв Кордилівку, як ти наказував. Не встигли розташуватись на ночівлю, біжать з Калинівки... "Рятуйте, Петлюра ріже євреїв!" Я туди... Трупи, пір'я... Жах! Ну, прикончив банду і пішов.
— Але як ти встиг?
— А кіннотою.
— Якою?
— З кінних розвідників двісті шабель зібрав.
— Ох і змій же ти, Гавриченко!
— Товаришу командир, кіннота наступає!—доповів, підскакавши, кінний розвідник.
— Не може бути! Звідки?— спитав Гавриченко.
— Зі сходу.
— Стій! Може бути...— сказав Щорс.— Слово честі — це Боженко.
Боженко з таращанцями нісся на вокзал чвалом. Гавриченко і Данилюк стояли біля Щорса і, розмахуючи білим прапором, кричали:
— Здаємося, здаємося!
Щорс посміхнувся і теж почав гукати:
— Помилуйте, батьку отамане, здаємося! Боженко побачив своїх і дуже засмутився.
— Хлопці, та це ж богунці! Тьху!— Спинивши таращанців, він зліз з коня і підійшов до Щорса, який тут же почав його обнімати.
— А щоб вашого батька чорт взяв, мальчишки! За вами скоро нікуди не встигнеш. Ну, що за напасть! Миколо, дай мені хоч Жмеринку взяти.' Хлопці ображаються.
Ця розмова відбулась уже в штабі, в приміщенні вінницької гостиниці "Савой", де розроблювався план дальшого наступу.
— Бери,— відповів Щорс і схилився над картою.— Дивись, ось Жмеринка, Літич. Так ти...
— Та що ти мені карту тичеш! Ти мені заданіє давай, а не карту!— розсердився Боженко.
— Ну ось, я й даю,— сказав Щорс.
— Миколо!— звернувся до Щорса Гавриченко.— Жмеринку взяти не так легко. Дозволь мені одночасно з батьком наступати з кіннотою через Літич.
— Та не треба... Миколо, скажи цьому молокососу, щоб не приставав до мене.
— Ну, добре,— сказав Щорс,— бери сам, тільки пам'ятай мою умову: якнайменше втрачай людей. Чуєш?
(Продовження на наступній сторінці)