— Я, син трудового народу, добровільно вступаю в ряди Першого українського повстанського імені козака Богуна полку!— пролунав урочисто дзвінкий голос Щорса.— Не шкодуючи свого життя, я зобов'язуюся боротись проти гетьмана...
— Проти гетьмана!— повторив полк.
— Петлюри!..
— Петлюри!..
— ...німецьких окупантів!
— ...окупантів!..
— ...за визволення України!
— ...України!
— ...від гніту капіталізму!
— капіталізму!
— Клянусь своєю честю!— задзвенів голос Щорса у високому незабутньому хвилюванні.
І полк поклявся честю.
— ...і життям!
Бійці поклялися життям.
— ...оберігати честь Богунського полку!
— Богунського полку!— прогриміли бійці.
— Якщо я на своєму бойовому посту ображу бідного, украду, пограбую, уб'ю...
— ...уб'ю...
— Якщо я не буду виконувати розпоряджень мого начальства і зроблюся боягузом, п'яницею і дезертиром...
...п'яницею і дезертиром...
...хай буду я розстріляний, як зрадник!
...зрадник... _ ...запроданець...
— ...запроданець...
— ...і ворог!
— ...ворог!
— Бережи-и-сь!— пролунали крики з північного боку. Бійці озирнулися.
До станції підходив паровоз. На тендері повертався Михайлюк з делегацією.
— Бережись! Міжнародний експрес! Щорс підійшов до паровоза:
— Здрастуйте, дипломати! Здоров, наркомінсправ! Як поживає революційне німецьке офіцерство?
Михайлюк. Гади!..
Брило в18. Забарикадувалися, сучі сини, меншовицьким совдепом — і ніяких. Щорс. Як солдати?
Б р и л о в. Говорити можна, але важко добратися до солдатської маси.
Михайлюк. Тільки штиком!
Щ о р с. Ну й дурень! Ти дуже мало бачив, тому такий рішучий.
Михайлюк. Та я пробував брататись, розумієш? Не дають.
Щорс. Добре, я з ними сам побратаюсь... Гавриченко! Гавриченко. Єсть!
Щорс. На село Лишичі. Приготувати населення до виступу нашого полку і братання з німецькими солдатами. Нещадименко!
Нещадименко. Єсть!
Щорс. Рушити Богунський полк в Лишичі.
Нещадименко. Єсть!
Щорс Разом з населенням рухатись далі на німецькі окопи. Жодного пострілу. Плакати, лозунги, музика!
Село Лишичі. З села виходить Богунський полк. Слідом за ним виходить народ — чоловіки, жінки, діти.
Майорять червоні знамена. Попереду полку командири і гармоністи.
Незвичайна процесія наближається до густих дротяних загороджень німецьких солдатів. Заметушились біля рогаток караули. Побігли до кулеметних гнізд кулеметники. Захвилювалися офіцери. Чути свистки команди.
А народ уже біля рогатки. Народ уже підкидає на руках німецьких вартових.
— Хай живе революція! Хай живе революція!— кричить вартовий, злітаючи над народною масою.
Народ прорвав рогатки і йде поміж окопами та густими рядами дроту. І не один, а вже кілька німецьких вартових злітають вгору. Закричали "ура" німецькі кулеметники.
Але ось поміж народом і німцями став німецький полковник.
— Хто ви такі? І що вам потрібно? З яким проханням ви сюди прийшли?
— Хто ми такі, ви знаєте,— голосно відповів Щорс і підійшов до полковника впритул,— а прийшли ми поздоровити ваших солдатів з революцією в Німеччині, про що ви, безумовно, знаєте і боїтеся сказати солдатам.
Полковник зблід.
— Наказу про революцію в Німеччині я не одержував. Я вам забороняю так говорити зі мною.
— Мені з вами говорити нема про що. Хто вас просив сюди? Які прохвости вас сюди привели? Геть з дороги! Товариші солдати німецької армії...— гукнув Щорс, звертаючись до солдатів німецькою мовою.
Загриміло "ура" і "хох"*.
* Ура! (нім.)— Ред
Щорс уже на трибуні. На трибуні під червоним прапором Данилюк, Осипов, Черняк , Гавриченко. Навколо трибуни маса дітвори, вдягненої як попало. Найбільш сміливі з малечі вилізли навіть на трибуну і розташувалися біля ніг командира.
— Товариші богунці,— почав Щорс,— поздоровляю зі вступом на рідну українську землю!
Богунці крикнули "ура".
— Поздоровляю з початком перемог!— продовжував Щорс.— Німці вертаються в Німеччину без зброї. Зброї не дамо!
— Не давайте, дядьку, не давайте!— кричала малеча.
— Тихше, хлоп'ята... Дамо їм, товариші, сала на дорогу!
— Не давайте! Нема сала!— кричали діти.
Щорс схвильований незвичайно. Богунці слухають його з захопленням і гордістю. Здавалося, він не говорить, а горить і слова його розлітаються, наче іскри, і де б уже потім не бились богунці, в яких би шпиталях не заліковували свої рани, як би не вмирали, які б високі й невисокі пости не займали після громадянської війни, нікому вже й ніколи не забути, яким був у цю мить Микола Щорс.
— Ми тут, хлопці! Ми на батьківщині! На батьківщині! Чи є на світі сила, яка б могла зупинити нашу силу? Немає такої сили!
— Немає!— прокотилася могутня луна.
— Хай же не думають наші вороги, що ми одні. Ми тільки передовий загін великого більшовицького наступу. Хай живе громадянська війна! Хай живе народний гнів, безстрашність і перемога! Хай живе Ленін!
— Церемоніальним маршем!..— пролунала команда.
Стрункими рядами рушили богунці повз любимого командира. За богунцями пройшов німецький полк з червоними знаменами, лозунгами, оркестром і барабанами. Солдати плакали і кричали "хох".
— Поздоровляю товаришів німців з революцією!
— Ага, перелякались? Боїтесь?!— кричали діти з трибуни і стукали по стальних касках німців, що проходили повз них
— Ідіть на батьківщину! Бийте свою буржуазію і меншовиків-зрадників! Хай живе світова революція!
— Ура! Хох! Хох!— кричали німці.
За німцями проходили селяни, і Щорс вітав їх з визволенням України від ненависного ярма окупантів.
Однак, підбурювані гетьманським командуванням і клинцівськими фабрикантами, німці все ж виступили проти Щорса20, і тоді вночі богунці пустили під укіс чотири німецьких ешелони, і навіть дід Прокопенко зрозумів, що історія призначила йому високий сан гнівного судді. Всю ніч чесно, в міру своїх сил, виконував він з молоддю свої вироки, розбиваючи німецькі каски березовим прикладом своєї трьохлінійної гвинтівки тульського збройового заводу.
Коли настав синій світанок, богунців уже не було. Вони пішли далі, залишивши перекинуті німецькі ешелони і присипані першим передранковим сніжком трупи...
Сніжні чернігівські рівнини були особливо вбрані в прекрасний морозний ранок, коли Богунський полк мчав по них прямо до самого Чернігова, найстарішого міста України21.
Кружляли села праворуч і ліворуч. Вкриті інеєм сільські сади та гаї іскрилися на сонці, наче в цвіту.
Іній зробив однієї масті богунських коней. Вони мчали бадьорою риссю, всі чалі, і тільки клуби білої пари над ними говорили про довгий шлях.
Обоз був великий. Його хвіст зникав далеко в сніжній долині, а попереду мчали вершники.
Ще дві великі групи вершників рухались на паралельних курсах. Кінна розвідка летіла чвалом. На сніжних наметах стояли темними статуями кінні зв'язківці.
А десь далеко попереду тікали чужі вершники, припадаючи до сідел.
Щорс любив верхову їзду і добрих коней. Його радував морозний ранок і якийсь особливий бадьорий ритм, що відчувався в кожному рипінні сідла і в кожному подиху товаришів.
— Попереджаю ще раз,— весело говорить Щорс командирам,— в Чернігові у ворога великі сили.
— Дурниця!— гукнув комбат Кащеєв.
— Підожди, підожди, буде тобі дурниця. Перед нами цвіт гетьманської армії, корпус генерала Терешкевича. Будьте впевнені, зустрінуть з музикою.
— Та хіба богунці коли питали, скільки ворога! Питали, де ворог!— крикнув Черняк.
— Ось це розмова!— сказав Щорс— Чернігів треба взяти швидко і весело. Кащеєв!
— Єсть!
— В обхід правим флангом! Зайняти з першим і третім батальйонами позицію біля мосту! Щоб ні одна жива собака не вислизнула на Київ!
— Єсть!.. Перший батальйон!..— протяжно вигукнув уже команду Кащеєв, відриваючись на льоту праворуч.
— Антонюк!
— Єсть!
— Ліва сторона в обхід! Підтягнути батальйон! Риссю!
— Нещадименко! Підеш в лоб. Другий батальйон!
— Арш!— наказував Кащеєв, виводячи обоз праворуч.
— Третій батальйон!..
Щорс стояв біля дороги, і повз нього проносилися вперед праворуч і ліворуч богунці.
— Поздоровляю з Черніговом! Бійці, героїчної смерті не бійтесь! Не бійтесь героїчної смерті, хлопці!
— Ура!— Богунці проносились повз любимого командира. У коней димилися гарячі ніздрі. І хлопці теж димилися, здавалось, не від морозу, а від сильного внутрішнього накалу. Блищали шаблі.
Задзвонили сто п'ятдесят чернігівських дзвонів. Гетьманці засипали місто кулеметним дощем з дахів і дзвіниць. Зграї переляканих ворон кружляли над золотими хрестами, а по головній вулиці рухалась синьожупанна дивізія, міцна і впевнена. Грав оркестр.
(Продовження на наступній сторінці)