«Щорс» Олександр Довженко

Читати онлайн кіноповість Олександра Довженка «Щорс»

A- A+ A A1 A2 A3

Щорс стояв біля дерев'яного ґаночка і посміхався, це трохи здивувало повстанців. Темними ночами, туманними болотами та ярами пробиралися вони до Щорса з різних спалених сіл, гнані гайдамаками і окупантами. Не один з них кинув на важкому шляху вбитих і тяжко поранених товаришів і братів або хто плавати не вмів, а мости були зірвані, не один проклинав все на світі, несучи свою пристрасть і гнів. Куди? До Щорса. Йому, командиру більшовиків, показати свої виразки, перечислити біди народу, розповісти про тюрми, розстріли, грабунки, про випалені панами села, про зґвалтованих сестер і замордованих батьків. Розповісти всю правду про придушені повстання кращих синів України, та так розповісти, щоб кров завирувала в нього у скронях, щоб. очі блиснули гнівом, щоб пронизав він шпорами свого гарячого коня і, змахнувши шаблею, загукав на ввесь світ!..

Середнього росту, сухий, навіть трохи тендітний двадцятитрьохлітній юнак, з русою акуратною борідкою, яка на перший погляд трохи навіть старила його, Щорс стояв перед повстанцями без коня і шаблі, з одним лише маленьким браунінгом біля пояса, в шкіряній тужурці і посміхався.

Великі сірі очі іскрилися не гнівом і люттю, а легкою іронією, і в тихому голосі явно відчувалась насмішка.

— Так. Так, кажете, здорово нам'яли вам окупанти і гайдамаки потилиці?

— Та здорово, що й казати...

— Бігли, мабуть, так, що небу жарко стало!

— А ви не смійтесь!

— А ви не плачте.

— Не плакати?!— Нервовий повстанець, виснажений тяжкою долею, очевидно, вже до краю, зірвав сорочку і показав Щорсові сполосовану шомполами спину.

— Бачу. Сховай. Тут всі такі. Тут немає простих людей. Тут всі знамениті. У кожного розписана спина, сліди петлі на шиї, повішений батько, убитий брат чи спалена хата.— Щорс говорив про це тихо і зовсім спокійно і раптом в одну мить зовсім змінився:— На білий терор відповімо червоним терором! — Голос Щорса задзвенів, як метал, очі блиснули гнівом. Бійці впізнали командира.

— Та коли ж?

— Скоро!

— Веди нас сьогодні, завтра!

— Сьогодні ви спочивайте,— посміхнувся знову Щорс,— а завтра підемо марширувати за всіма правилами військової дисципліни.

Щорс зібрався було йти, але в цей час до нього швидко підійшов здоровий і веселий молодий повстанець з іншої новоприбулої групи.

— За наказом повстанкому прибув у ваше розпорядження з Чернігівщини! В повстанському загоні сто сімдесят сім чоловік! Насилу добрались.

— Ой добре! Ой добре! Та це ж цілий полк,— усміхнувся Щорс.— Народ хороший?

— Нічого. Так, чоловік п'ять хіба...

— Покажіть.

— Повстанці, струнко!

Щорс підійшов до новоприбулого повстанського загону. З ним два командири.

— Здрастуйте, товариші! Я Щорс — командир полку.

— Здрастуй! Здравія желаем! Доброго здоров'я!— загомоніли повстанці.

Щорс на мить завмер, вдивляючись в обличчя. Здоровенний дід, повстанець Прокопенко, раптом зробив таке, що й розповісти незручно. Стояв він струнко, як старий гвардієць, підкреслено, можливо, краще за всіх, але роки й старі звички взяли своє. Раптом Прокопенко почав кивати Щорсу пальцем, підзиваючи його до себе. Щорс підійшов.

— Що скажете?

— Ти дивись мені, командуй як слід!

— Добре, добре,— відповів Щорс.

— Щоб порядок був, чуєш? Коли хто не так — під ніготь!

— Обов'язково!— Щорс засміявся і весело пішов уздовж шеренги.

— Режиму захотів, старий чорт,— не стримався рябий, з недобрим ротом хлопець.

— Без режиму не проживеш! Дурень!— сердито забурчав Прокопенко.

— Хороший дід,— сказав Щорс, поглядаючи здаля на старого.

— Сина і невістку повісили,— пояснив Тищенко.

— Так... горить Україна, горить,— Щорс зупинився, ще раз сумно подививсь на старого.— Синів повісили. В чім же справа? А в тім, що дрібними повстанськими загонами ворога не знищити. Не виходить, товариші.

— Щось треба робити!— голосно зітхнув Прокопенко, відчувши в словах Щорса щось більше, ніж звичайне людське співчуття до свого горя.

— Армію! Червону Армію треба!— сказав Щорс.— Був я в Сибіру на чехословацькому фронті11. Там теж партизанили і теж погано йшли справи. А потім об'єднались в армію та робітники з центру Росії підійшли — зовсім по-іншому обернулися справи. Тепер біляки пострибають! Ось таку армію ми разом з вами й починаємо організовувати. Всі, хто вступає в полк, повинні добре володіти зброєю і розуміти політику Комуністичної партії. Тільки за цих умов ми будемо страшні для ворога. Товариш Ленін говорить: "Людство вступило в еру великих громадянських боїв..." Великі слова! Тепер, хто жонатий, забудь про жінку і дітей, хто нежонатий, залиш батька й матір, забудь все на світі... Треба перемогти, товариші, треба перемогти! Виженемо ворога з нашої землі і побудуємо нове життя, таке яскраве і радісне, як мрія... Подумайте й дасте мені відповідь завтра... Розмістити людей! — наказав Щорс ад'ютанту і швидко пішов.

В темному провулку перешіптувалась група повстанців.

— Я вас питаю, була революція чи не була? Була. А що виходить? Маршировка, кандьор,— розводив демагогію вертлявий розбещений Рогов.

— А чому?

— Спитай соціалістів-революціонерів, дізнаєшся чому. Старий режим заводить. Хто такий Щорс? Царський полковник!

Рогову явно співчували.

— І сам, гад, схожий на кого? Звернули увагу? Борідку завів, геть-чисто як у царя Миколи.

— Ай правда...

— Ну, як же... Сьогодні приходжу в околоток до сестри,— продовжував Рогов,— а він там. Зразу мені градусник і давай мене симуліровать. У тебе, каже, кров нормально пульсирує. Чули? Що, кажу, кров? Кров, кажу, здорова, а хворий я животом та диханням. Вигнав, братці, щоб я провалився!.. Я тоді до нашого командира Недоливка, так і так, кажу, а він мені, братці: тихше, говорить, Рогов, радіо сповіщає, що вчора в Петрограді робітники більшовиків скинули.

— Брешеш!

— Клянусь тобі Христом! Пайок, жалування набавляють, і виборне начальство. А хто його вибирав? Вчора в трибуналі Івашка розстріляли. За що? За якийсь там золотий портсигар!

— Це котрий у артиста забрали?

— Еге.

— Портсигара йому шкода для революції, так-перетак!

— Кажуть, ніби окупанти за його голову сто тисяч дають...

Почувся шепіт.

— Тихше!

Щорс увійшов до штабу в піднесенні. Чоловік п'ятнадцять командирів піднялося назустріч.

— Ну, товариші, тепер держіться!— сказав Щорс, показуючи телеграму.

— Що таке?— спитав комбат Кащеєв.

— Вгадайте.

— Гетьмана вбили?

— Бери вище.

— Петлюру?

— Вище!— радісно посміхнувся Щорс.

— Колчака убили?

— Вище!.. Чому обов'язково вбили?.. Ну?

— Обмундирування надіслали!

— Ні!

— Чоботи?

— Ні!

— Ну, що ж ще можуть надіслати?— задумався вголос один з командирів.

— Ніхто?.. Ех, ви... Революція в Німеччині! Командири мовчали. Ця звістка, здавалося, не доходила

зразу до їх свідомості.

— Повторюю,— сяяв Щорс,— в Німеччині революція! Тепер ми з окупантами поговоримо інакше. Ось читайте: ".Кайзера Вільгельма скинуто з престолу!.."

Всі офіцери жмеринського німецького гарнізону завмерли, коли в приймальню ввійшов головнокомандуючий німецько-австрійськими силами на Україні генерал фон Гофман.

— Офіцери,— сказав головнокомандуючий, і холодний дрож пробіг по офіцерських спинах, до того невпізнанний був голос генерала і вся його гладка пригнічена фігура.— Офіцери... імператора нема. Наша імперія впала під напором революційних сил. Ось поки що все... Катастрофу треба приховати від нижніх чинів... Пам'ятайте, ніколи доля нашої вітчизни не залежала так від України, як зараз. Вітчизна, повинна їсти, панове офіцери. Тому Україну треба тримати за всяку ціну.

Раптом затріщали двері, і в кабінет буквально ввірвалися три солдати.

— Ексцеленц! Ми, делегати...

Генерал обірвав солдатську мову коротким владним рухом руки:

— З моменту появи на цьому порозі ви — арештанти, яких треба розстріляти через п'ять хвилин!

Офіцери вмить оточили солдатів.

— Говоріть перед смертю, що ви мали сказати.

— Ми...

— Хто ми?!

— ...ввірені вам збройні сили Німеччини, дізналися...

— Від кого?!

— ...від українських більшовиків про революцію в Німеччині. Мусите, ексцеленц, негайно відправити армію на батьківщину.

— Це що, бунт?— звернувся Гофман до офіцерів.

— Це не бунт!— в надзвичайнім хвилюванні гукнув немолодий вже делегат.— На чім тут тримався гетьман? На штиках кайзера!.. Згадаєте, ексцеленц, ми загинемо тут всі!..

— Не ваше діло!

— Ні, наше!— гукнули солдати в один голос.

— Досить!!! Мерзотники... Ви зрадили саме високе, що тільки є на світі,— олтар вітчизни.

— Олтаря вітчизни в нас уже нема. Олтар вітчизни завалений нашими трупами, залитий нашою кров'ю!..

    (Продовження на наступній сторінці)