— Прекрасні слова!— підхопив Биков і, витягнувши шию, змінив голос, явно зображуючи Мічуріна: "Він невірно сказав. Я хочу змінювати життя й радіти".
— Абсолютно точно!— підхопив предводитель дворянства, простягаючи Карташову розкритий портсигар.— А я йому й кажу — ви мені, кажу, пробачте, але ваших витворів не можна в рот взяти. Вони гидкі. "Це,— каже,— поки що не має значення". Як, кажу, не має? Чому не має?
— Ну, і що ж він відповів?— запитав Карташов.— "Це справа смаку. А про смаки не сперечаються". Слово честі!
— Мене це так обурило,— захвилювався раптом Биков.— Послухайте, кажу. Все місто сміється... А він мені... Як він сказав? Почекайте... Ага! "А хіба через сто років когось цікавитиме, подобались чи ні мої плоди місту? Важно, що я створив новий сорт. Відкрив, каже, таємницю, як робити нове. А як з нового робити краще нове, це справа другорядна. Важить рух думки, матеріалізований в природі".
— Жах!— сказала попадя.
— Так. Але я повторюю, кажу, все місто, кажу, глузує з руху вашої думки! Ви знаєте, Євгене Григоровичу, що він мені відповів?— Тут міський голова зробив паузу і, мабуть, так вірно зобразив Мічуріна, що всі зайшлися голосним сміхом.— "Місто буде знищене. Буде нове місто, і воно пишатиметься мною". Мене мало удар не трапив, їй-богу!
— Чорт його знає!— сказав предводитель дворянства і, вливши у чарку коньяку, нахильці спорожнив склянку.— Якась суміш Толстого, Кроиоткіна41 й Дарвіна, прости господи!
— Придивіться гарненько,— радив Биков Карташову, широко розкривши очі й зібравши на лобі велику кількість зморщок.
— Та-ак,— солідно, з протягом вимовив Карташов.
— Яка страхітлива гординя!— Отець Христофор потягся до буфета.— А тепер прошу вас покуштувати цих його гібридців. Спеціально тримаю для гостей.
Карташов узяв від отця Христофора невдалий мічурінський фрукт, вкусив його і вмить аж перекосився. Це спричинилось до остаточно благодушно-радісного настрою батьків міста. Вони сміялись, як школярі.
— Все це нісенітниця, та й годі!— сказав справник.— Зате травка в нього маньчжурська чи тібетська для настойки — куди вам! Боже мій!— Справник випив.
Того ж дня, пізно ввечері, в оранжерею до Мічуріна несподівано ввалився Терентій. Він завжди був трохи грубуватий і буркотливий, і ще деякі вади були йому властиві, але властива йому була й одна найдорогоцінніша риса, що становила основу його суті й підносила його в очах Мічуріна над усі людські вади. Він був відданий йому всією душею. Цей неписьменний чоловік любив науку. Він схилявся перед нею. Він вірив у Мічуріна, як у святого. Він жив ним. Мічурін — це єдине, про що він говорив з людьми, говорив часом смішно й наївно, але завжди зворушливо й захоплено.
— Мічурін? Та я за нього, щоб ви знали, в огонь і в воду. Це великий учений, тільки ніхто, крім мене, не розуміє, от що. Ми з ним давно вже вирішили всю землю переробити. Верби, вільшину, березу, хліб — все к бісу! Годі! Скрізь ростимуть лимони, горіхи, липи, мед. От як. Персики, актинідії42 різні...
Але останнім часом цій міцній і, здавалось, нерушимій вірності було завдано великої шкоди. Після церковного прокляття образ Мічуріна в свідомості Терентія якось роздвоївся. Це роздвоєння не давало Терентію спокою, особливо коли був він напідпитку. У нього виникали тоді страшні сумніви, що стосувались особи самого вченого, так і своєї ролі при ньому й своєї долі в загробному житті.
— Що за стук? Хто там?
Мічурін випростався. Він не працював, як звик вечорами, не читав, не писав листів своїм послідовникам, розкиданим по цілому світу, й не лагодив нічиїх годинників. Він гірко й страшно ридав самотою, рукою тамуючи ридання, щоб не прокинулись поснулі домочадці.
— Сашо, Сашо моя, на кого ж ти мене покинула... мученице моя...
Смерть дружини вразила його не зразу: поволі вповзала туга в суворе старече серце, осідала в ньому й гнітила його вночі в самотині.
— Хто там?— промовив Мічурін і здивовано поглянув на двері. Терентій ледве тримався на ногах.
— Терентію, ти п'яний?
— До... до... до... хто п'яний?— мурмотів, ледве володіючи язиком, Терентій і, перебігши, заточуючись, як на корабельній палубі, через оранжерею, впав Мічуріну на груди.— До... до... до... гик!
— Терентію, як ти смів?
— До-до-дозвольте-е-е-е... вольте... сип-пта!!!
— Ну?
— Е-е-е... я тебе питаюсь, що — є... Наука перемагає... гик... пр... природу, ч-чи-и природа пер-пре-перемагає науку? Га? Гик...
— Слухай, де це ти напився?
— Антихрист!-— Терентій гучно гикнув.— Гик!
— Ну, досить, Терентію...
— Я не Терентій! Я слуга диявола... От ти диявол і є! Гик!..
— Дурниці.
— Хто я був? Хто, я тебе питаюся? Я царю служив! Захищав вітчизну!
Терентій раптом зібрав сили й ухопив Мічуріна за груди. Мічурін ледве вирвався з лабет Терентія й кинувся в майстерню,— зачинилися позад нього двері. Терентій довго гатив у них щосили, загрожуючи й кленучи.
Але от прийшов ранок. Мічурін, сівши до стола, почав лагодити гармошку.
— Терентій!
До кімнати увійшов Терентій. Він уже тверезий. Він винуватий. Це помітно з кожного його руху. Він ладен на будь-які жертви, тільки б дістати прощення й забуття "пригоди".
— Слухаю. Іване Володимировичу!
— Ти боїшся страшного суду?
— Та... ні, Іване Володимировичу, от хрест святий, не боюсь.
— Брешеш, боїшся. Пекла боїшся.
— А чого боятись? Я вирішив, коли вже страждати, так з вами до кінця. Будь ласка, живуть же люди і в пеклі. Не всі ж бо праведні. Тільки, ради бога, простіть мені, дурню.
— Так... Ось ти вчора називав мене каїном...
— Іване Володимировичу, голубе мій...
— Ну, гаразд. На, віднеси годинник Пєтухову. Одерж півкарбованця.
— Слухаю.
— Підожди.
— Ну...
— Кажи, де пив?
— У батюшки на кухні. В них учора приїжджого професора приймали.
Пролунав дзвоник. Терентій кинувся в передпокій відчинити.
Увійшов Карташов. Кивнувши Терентію, Карташов запитав:
— Пане Мічурін? Здрастуйте.
— Так що ні, вони там,— сказав Терентій, проводячи Карташова до дверей.
— Тільки не раджу вам, пане професор, задавати їм пусті запитання. Вони сьогодні дуже не в настрої. Ви їм спершу про науку... кхм... от...
— Дозвольте. Професор Карташов, Євген Григорович,— сказав Карташов, увійшовши в майстерню.
— Іван Мічурін, годинникар,— сказав Мічурін і жестом запросив Карташова сідати.— 3 веселим похміллям вас
— Ну як?— спитав міський голова Биков, коли Карташов повернувся від Мічуріна. Всі батьки міста були в зборі.
— Що мені вам сказати?— значуще зітхнув Карташов і впав у крісло.
— Ага!
— Ну?— захвилювалась вся міська управа.— А все ж таки?..
— Я не розумію цю людину.
— Ну от!— розвів руками Биков.
— Все це дуже дивне й ні на що не схоже.
— Царице небесна!— зітхнув Христофор.
— А проте, звичайно, є в нього...
— Є, кажете?— хором спитали присутні.
— Безумовно. Я, звичайно, писав дещо про нього. Цілий ряд спроб з селекції й віддаленої гібридизації заслуговує, безумовно, найсерйознішої уваги. Це збагачує практику садівництва загалом, і зокрема на півночі. Але, панове, теоретичні претензії цього пана й та безцеремонність, з якою він поводиться з великими законами природи.,.
— Ну, це відомо,— підтвердив предводитель дворянства.
— ...це не піддається описові!— авторитетно закінчив Карташов.
У нього був дуже приємний баритон.
— Ах ти, боже мій!— не витримав Полубояринов.
— От бачите, я ж казав. Дуже підозріла справа!— отець Христофор захвилювався і навіть зайорзав у кріслі.
— Ні, панове,— сказав Карташов з гідністю,— я ж кажу — дещо, безумовно, є, хоч при цьому ніякої наукової бази. Суцільна гола емпірика.
— Пропаде людина!— бідкався міський голова.— Панове, може, зобов'язати його передати все це під город для військового госпіталю?..
— Ні. Нащо ж? Що ви?— авторитетно заперечив Карташов.
— Ну, треба ж якось допомогти йому виправитись!— сказав Биков.
— Горбатого могила виправить,— саркастично сказав предводитель дворянства.
— Вибачте мені, панове,— несподівано втрутився Хренов,— але я от довго спостерігаю його й сам дещо розумію, скінчив класи...
— Ви знову, Семене Семеновичу, за травку.
— Не в травці справа. Ви побачили б його переписку.
— Ну?— насторожився Соколов-Орлов.— Яку?
— З усім світом. Багато знає! Дуже багато. Іноді читаєш — голова обертом іде. Наука, та ще яка наука! Кошмар! І всі йому пишуть російською мовою!— Тут Хренов підняв грубезний палець і зробив артистичну паузу, щоб перевірити враження.— Ви, пане професор, не вірте йому. Це він прикидається цим, як ви сказали?
— Емпіриком?
(Продовження на наступній сторінці)