В і н. А мені потрібна співчутливість, жалісливість до моєї творчості!
Вона. Яка ти трудна людина.
В і н. Невже? Ну, коли людина, що поставила метою свого життя звеличення народу засобами науки,— трудна, тоді так...
Вона. Іване, скажи, що ти мене любиш. В і н. Так.
І, втупивши очі вдалину перед собою, Мічурін поцілував їй руку.
Осінній вітер здував з старих яблунь і груш пожовклий лист і кружляв ним у повітрі. Відлітали птахи в ірій, і посивіле насіння поруділих диких трав неслось у далечінь під виття вітрів. Випав сніг.
Олександра Василівна вмирала. Чи то від спогадів, чи від розуміння й відчуття свого неповоротного відходу з життя, очі від того стали великими й незвичайно глибокими.
— Ваню, де ти? Я не бачу тебе.
Мічурін раптом збагнув все і став перед нею навколішки.
— Я тут. Прости мені, Сашо! Прости, що я все життя належав деревам.
— Так, ти належав деревам.
— Вони — моє творіння.
— Прощаю,— прошепотіла Олександра Василівна.— Бідний мій Іване. Я благословляю кожен твій крок. Прости і ти всіх по великості своїй... І отця Христофора...
— Христофора? Нізащо!— Мічурін устав і нервово заходив по кімнаті. Зупинився, важко дихаючи.
— Сашо!..
По кількох хвилинах він вийшов у суміжну кімнату. Вигляд у нього був жахливий.
— Олександра Василівна померла,— сказав він Терентію й пішов.
Величезна Христофорова родина кинула вечеряти. Всі чада й домочадці, почувши стукіт, тривожно заметушились, ховаючись одне за одне або тікаючи, боязко озирнувшись, до суміжної кімнати. Сам Христофор, наляканий дужче за інших, ледве тримався на рівних, ухопившись обіруч за нагрудний хрест і захищаючись ним, як проти наближення нечистої сили. Відчинилися двері. Зачинилися двері. До їдальні увіходив Мічурін з палицею. В гнітючій тиші підійшов він до Христофора.
— Олександра Василівна померла. Перед смертю вона веліла простити вам.
Повернувся й пішов. На ходу сказав, не озирнувшись:
— Ідіть відспівувати.
— Мужайтесь...— прошепотів Христофор.
Мічурін озирнувся й глянув на Христофора поглядом, сповненим такої глибокої скорботи, що Христофор схопився лівою рукою за серце й заціпенів, немовби незрима рука прошила його списом. Кров забила в його скронях. Великі краплини поту зросили лоб, і мала й млява душа його заскімлила в обважнілому зажирілому тілі. Страх і збентеження струснули всю його роздвоєну зав'ялу вдачу. І тоді замість того щоб сказати слова втіхи ближньому, він почав скаржитись богу своєму:
— Господи, нащо поселив мене поруч з ним? Нащо спокушаєш раба твого? Чого душа моя в гріху і немощі збентеження? Чому заздрю я вбогому цареві рослин навіть у скорботі і печалі його?
В узголів'ї покійниці горіли свічки.
На стіні цокали годинники. Годинників було багато, різних за розміром, з різними маятниками. Маятники заважали один одному відмінністю своїх ритмів, і час спотикався в тривозі, хитаючись від упертої незлагоди маятників.
— Ось годинники лагоджу, годинники. Старі годинники лагоджу! Лагоджу машинки!— і Мічурін ішов містом і вигукував деренчливим голосом, наслідуючи точильників ножів.
Ось він вийшов на головну вулицю поблизу міської управи. Міський голова Іван Петрович Биков, піп Христофор, голова земської управи Полубояринов із своїми земгусарами і ще кілька міських чиновників, між ними був і знайомий уже місцевий справник Семен Семенович Хренов, охочий до мисливства і різних напоїв,— всі дивились у вікно.
Биков. Господи, ну до чого ж антипатична людина. Іде як, дивіться.
Викова. Жах! (Хренову.) Семене Семеновичу...
Биков. Дивіться, як він демонстративно тримає голову. Він весь демонстративний: хода, ця палка. Чорт знає що.
. С о к о л о в-О р л о в. Кажуть, скнара, як Плюшкін38. Зовсім аморальний.
Б и к о в а. Він ненавидить нас. Коли він проходить повз наш будинок, по моєму тілу завжди пробігають якісь флюїди.
— Так! А даремно, ви, батюшко, погрожували відлучити його від церкви,— сказав Христофорові справник Хренов.— Дружина померла-таки! Боюсь я, знаєте, щоб часом конфуза не вийшло.
— Тобто?— занепокоївся Христофор.
— Шкода, кажу. Настойки в нього, знаєте, абсолютно божественні. Куди вашим! Далеко! Щоправда, характер поганий. Але ж, батеньку мій, усім не догодиш!
— Семене Семеновичу!
— Потім, можливо, це в нього спадкове. Я маю на увазі характер. Адже ви за спадковість? І я, хоч і груба людина, поліцай, але спадковість теж визнаю. Слово честі! Ви не хвилюйтесь. Га? Що?
В цей час відчинились двері. До кабінету увійшов високий на зріст, немолодий вже чоловік, надзвичайно імпозантної зовнішності. Сива голова, гарне обличчя, упевнений владний погляд, окуляри, хода, нарешті, крій костюма — все викривало в ньому людину столичну, мислячу, що живе в сфері високих інтересів. Він схожий був на вченого.
— Вибачте, будьте ласкаві. Професор Карташов з Петербурга. Маю честь освідчитись,— сказав прибулий.
— Чим можемо служити?— запитав Биков.— 3 Петербурга? Дуже радий.
— Маю наукові доручення до садовода-самоучки Мічуріна. Дуже прошу вас, панове, не відмовити...
— О, з задоволенням!— сказав трохи розгублений Биков і почав знайомити його з присутніми.— Завтра ми вас до нього припровадимо. Предводитель дворянства Соколов-Орлов...
— Дуже приємно, Карташов. Я хотів би...
— О ні, ні!..
— Не ображайте главу міста, батеньку, хоч ви і вчений,— сказав з грубуватою фамільярністю справник Хрєнов.— Тут до нас перед війною три американці приїздили. Теж, знаєте, вчені. То будьте вже певні, довго-Америка нас пам'ятатиме, а? Іване Петровичу? Як накачали! А тут закусочка... Якраз, знаєте, на йоржову юшку нагодились. Кипить, знаєте, вода, розумієте, власне, не вода, лавровий, розумієте, лист, перець, і от береться, розумієте, а? Іване Петровичу? Тобто збожеволіти, слово честі! Це казка. Ви знаєте, як це робиться? Боже мій!
Справник Хрєнов почав розкривати перед професором таємницю варіння йоржової юшки з таким найдосконалішим знанням справи, з такою любов'ю і таким глибоким захватом, що не тільки петербурзький гість, але й усі присутні, що чули цю розповідь в усіх її варіантах десятки разів і десятки разів ласували цією йоржовою юшкою, навіть отець Христофор, також не байдужий до черевоугодництва,— всі застигли в заціпенінні, всі були скорені. Мав рацію великий письменник, який сказав: "Талант — як гроші: в кого вони є, то є, а в кого нема, то нема!"39
У козловського справника Хренова був талант. Він не закопував його у землю, не нехтував ним. Він розвивав його при найменшій нагоді, нехтуючи навіть службовими обов'язками, проте ця вада також була притаманністю талановитої натури. Він любив варити йоржову юшку. Це було його покликання, його пристрасть. За властивою йому пристрасністю він був першим на все місто після Мічуріна. Але умінням розповідати, вилити свій талант, явити його людям він набагато перевершував відлюдкуватого, позбавленого артистичності Мічуріна.
— Тобто ви розумієте, панове,— буквально захлинався Хрєнов, ковтаючи повітря й витріщивши очі.— Ви розумієте, що робиться, коли вони вже зварились? І ви починаєте вичавлювати їх у казанок... щоб усе витекло, все! Отак-то... Ух! Аромат!.. А-ай!!! Ну, ну, як вам сказати?.. Ніщо в світі, слово честі, ні в Америці, ні в Європі, куди їм, боже мій! Казка, чуєте, казка! Даруйте, як вас ім'я, по батькові?
— Євген Григорович,— сказав професор Карташов, тамуючи ковтальні рухи.
— Що ви кажете? У мене шуряк Євген Григорович! Тезки! Ви чули, панове?
Незабаром нараду від міського голови перенесли до отця Христофора, де після неймовірно ситного обіду й розпитувань про столицю головною темою розмови став, звичайно, Мічурін.
— Ну, безумовно, дуже цікава людина,— сказав Карташову обважнілий Биков,— але...
— ...Не всі вдома,— ляпнув голова земської управи Полубояринов.
— Ні, не кажіть,— встряв предводитель дворянства.— Важка людина й, без сумніву, небезпечна. Чорт його знає, ні з чим не згоден, рішуче, з якого боку не підступай, все не так!
— Та їй-богу, панове, ну нащо! Звичайний собі дивак. Трапляється ж часом,— сказав добродушно Биков.— Був у нього сад,— пояснив він Карташову,— так він ні з того ні з сього раптом, що б ви думали? Переніс його на пустир, на пісок. Сміху було! Всеньке місто сміялось. Треба ж таке придумати. Ну, половина саду, природно, загинула.
— Ви розкажіть, як він до вас в управу приходив,— сказав Хрєнов.
— Ага!— жваво обізвався Биков.— Перед тим, як переносити цей сад, приходить він якось до мене в управу. Ну, приймаю дуже приязно, прошу сідати. Стоїть. "Я прийшов до вас як проситель". Що вам завгодно?— питаю. "Те, що я роблю, не подобається мені". Тоді отець Христофор, що саме був тут, і каже... Отець Христофор, як ви сказали? Якось дуже гарно сказали.
— Я сказав йому,— отець Христофор підняв вказівний палець:— Великий філософ древності Евріпід40 сказав: "Ти будеш змінювати життя й не порадуєшся. Те, що перед тобою, не подобається тобі, і ти віддаватимеш перевагу тому, чого нема. Все життя людське — скорбота..."
(Продовження на наступній сторінці)