"Ув-ва-а!.. Ув-ва-а-а" — почув умить Іван Стах голос немовляти, побачив, як бризнула в кадці вода, коли до неї занурив хрещеника. Дихнуло ще запахом ладану і свічок, а потім уже бачив Іванкову маму в білій вишиваній сорочці, гаптованій шовком і мережаній дрібною стрічкою, в квітчастій спідниці серед лук і нив з хлопчиком за ручечку тоді, коли сам вів громаду полями для благословення і освячення посівів. А тут йому поле уже запахло зелом і колосом, плодом і проростанням трав, небо засвітило високим сонцем і далеким-далеким овидом. А потім усе зникло, бо перед Іваном Стахом умить став високий, дебелий, по-злому впертий і непоміркований при слові Іван Каламар у ту великодню п'ятницю зовсім недавно, здається — вчора...
— Іванку, Іванку!.. А що ти мені казав?.. — промовив Стах і погладив Івана Каламаря по холодному лицю.
На дверях діди розступилися, бо входив дяк — невисокий, недолугий в плечах Панас Скорух з молитовною книгою...
— Благословен бог наш!.. — прорік Іван Стах таким молитовним голосом, наче у ньому щось безнадійно і назавжди урвалося.
Скорух затараторив скоромовкою "святий боже", "отче-наш", далі ціла громада жінок, дідів спершу строкате й незібране, потім вирівнюючи, більш злагоджено й злагоджено заспівала:
— Со духи праведних скончавшихся душу раба твоєго, спасе, упокій, сохраняя ю во блаженній жизні, яже у тебе, человіколюбче!..
Тропар ворохобне заметався по кімнаті, забився по кутках, відтак крізь відчинені вікна бентежно вирвався надвір, закрутився між зеленими деревами саду й поплив усе далі, никнучи і нидіючії в далекому просторі.
Коло самої печі при вході у переповненій людом кімнаті стояв без межі та краю одинокий старий Каламар. Якби високі гори посунулися і привалили його, було би йому легше. Побіліле волосся на голові збите й покуйовджене, глибоко посаджені очі покаламутніли і виблякли, лице сполотніло. Він дивився в той кут кімнати, де правилася похоронна треба, і тепер нічого з молитов не чув, нікого з присутніх не бачив.
Кобись не пив, мене не бив,
Я би тя любила,
Та на кожну неділицю
Кучерики вила!
Ой та кучерики вила,
Кучері чесала,
Кучерики пригортала,
В личко цілувала! —
зринула пісня-коломийка за тим весільним столом, де сидів жених — Іван у золоченому барвінку, де сиділи сватове та кумове, де гостилася уся Каламарева родинка — близька і далека. Пісню співало зігріте музикою і паленкою жіноцтво тонко, доладне й душевно, а тут вривався у спів завзятий парубоцький голос владно і дужо:
Ой та ми ся та любили,
Та ми ся не знали?
Того дуба ізрубали,
Де ми ночували…
Старий Каламар при цьому співі уже бачив тільки свого сина Івана, що за столом стояв з великою зеленою пляшкою в руці й тягнувся до своїх побратимів-парубків, аби налити кожному на прощання з парубоцтвом своїм. Гості випили гуртом, потім музики вдарили по струнах, і жених перший вибирався з-за столу до танку.
Каламар сахнувся ближче до порога й сперся плечем на одвірок, бо з жахом подумав: на цих столах пригощалися кумове тоді, коли малого синка нарекли Іванком, на них лежав великий весільний коровай молодої з барвінковими вінками молодих, на них воском стікала свічка тепер...
Думав, що легше було би йому, коли міг би собі заплакати.
А сльози як заклялися — не текли...
Блиснула на сонці мідь.
Запізнілі хлопці шикувалися громадкою під тупий приглушений стукіт молотка, що ним прибивали віко труни.
Надривно, незлагоджено, то з хрипотом, то з натужним писком, подули самодіяльні труби.
Марш колихнувся на габах зелених весняних хвиль довколишніх садів і лук, а коли до нього впало запопадливе і розміряне гупотіння бубна, на церковній вежі бомкнув похоронний дзвін. З двора Каламарів челядь рушила повільно за устеленою верховинськими барвистими ковдрами вантажною машиною. Звисаючі борти чомусь нагадували збиті крила велетенської птахи, що тепер уже не ширяла в повітрі, а безпорадно волокла ними по землі.
Натовп дробився громадками. Уже ніхто не співав, не молився, бо Іван Іванович плив на мелодії мідних труб, на тремтячому гомоні церковного дзвона, що хвилями котився до самих гір, далі відкочувався знову, глухо перелунював між горбами, не долинаючи до високого і далекого Красного груня.
— Та, кажете, вуйку Федоре, що до Іванової ноги імився бронт? — Андрій Сопун озвався до Федора Коциби, що йшов мимо.
— Імилася до ноги трутизна... Тричі рубали ногу неборакові. А коли вже дійшли до самого клуба, трутизна перенеслася до серця... Мусив, сарака, помирати... — стулив губи Федір Коциба й на "все пропало" похитував головою.
— А кажуть, що до серця тому, бо ліва... Коби права — з недуги вийшов би...
— Не вийшов би! — знову рукою махнув Коциба. Хвильку Сопун ішов мовчки, у голові щось важив, а потім:
—.Коби права — вижив би... Бо права — дальше від серця.
— Не вижив би!
— Гм... А чому? — ніяк не міг заспокоїтися Іван Сопун.
— Бо діло не тільки в нозі. Трутизна з'їла всього Івана, і віку йому вже не було. На фронті, еге, відорве ногу, та й чоловік, сарака, вижне. А тут упав з лесипеда, вдарився й загибель собі знайшов...
— Коби чоловік знав, де впаде, простелив би собі... — значуще, наївно, так нічого і не дібравши, промовив Сопун.
— Коби знав... — усього кинув стільки, ніби од примусу, на доважок Федір Коциба. Далі уже йшли мовчки.
Коли процесія вибралася на цвинтар, сонце золотим вершником вмощувалося до сідловини Делуца.
Над розритою пісною землею промовляв голова есесте так, що селяни вперше могли справді задуматися, яка то незвичайна людина в Забережі пішла з життя. Діди похитували головами, зажурено морщили чола, а жінки тут-там схлипували і притуляли до уст жмутки пов'ялого і порев'ялого васильку та марояну тоді, коли гори не дихали вітриком і було тихо, тихо…
Знову курликали журавлі...
Ранковий осінній вітрик куйовдив і пелехатив ялини на межі довкола цвинтаря. Старий Каламар піднімався схилом угору. Під пахою лівої білів тесаними брусками цупкий дубовий хрест. Правою тримав на плечі рискаль. За ним повільно чвалав Федір Ребричка. Ніс саджанця черешні-трилітки — крислатої, з довгими, за літо відрослими тучними гонами.
Ребричка тепер думав, як напровесні — було це, здається, перед самим Великоднем — Іван у чайній примушував його пити паленку, продавати від старої міх картоплі, знімати гачі... Оберталося в голові сказати усе Каламареві про його сина. Та так і промовчав. Либонь, тому, що нагорнулася інша думка: ба, де поховали в Тячеві Іванову ногу?.. А потім спало на гадку, що іще сьогодні мусить прочитати акафіста богородиці над пачкою солі. Авдотя Лісникова принесла для молитви ще вчора з ремством — босоркані цілком забрали від корови молоко...
Як сватове вибралися на широку долину, постояли мить, передихнули. А потім поволі побрели до Іванової могили. За літо черлена пісна земля влежалася й осіла, фарбований суриком стовпець вицвів і взявся лускою.
— Еге, свате, дивіться!.. Пирій проростає на всякій бідній землі! — Ребричка ткнув ногою в зелені парості, що стрілками пробилися по краєчках могили.
— Той, свате, проросте!.. Той не боїться ні спеки, ні вітру. А сльоту любить, — звів голову од викопаної ямки старий Каламар, тільки що припасувавши хреста коло стовпця з обмитим йменням на табличці бляшаній. "Тепер її може обмивати!" — подумав і задивився на ремено з глибоко випеченими розжареною крицею літерами синового ймення так, наче тепер уже в цьому була вся його вічність...
З полонини дуло вітриком.
На землю поволі стелився жовтіючий лист.
Федір Ребричка довкола черешеньки втоптував порозкопуваний грунт.
Кру, кру... кру... кру, кру... — раптом показався з півночі на південь журавлиний ключ.
Кру, кру... — лягало уривчасте на чагарі по обочинах, никло в далеких нетрях, падало, німіло й знову озивалося.
Старий Каламар поволі звів очі на довгу мережку в синьому небі й дивився, дивився, спершись на рискаль.
— А вони, Федоре, еге, свій закон добре знають! Бо пригріє весна — знову над нашими горами полетять...
Ребричка став і собі, задивившись на журавлиний ключ.
— А кажіть, Іване! Хто їх навчав цього розуму? Хто їм дорогу показує туди і назад? Хто їм знати дає, коли треба відлітати, а коли треба прилітати?..
— Природа, свате!.. На землі ще й камінь свій закон має!..
Дідове стояли, стояли.
Журавлі відпливали все далі, далі, ниділи на обрії, що сам починав тонути у вечоровій млі.
1965 р.