Тільки торкнувся дерев'яної роздвоєної палиці з твердим поперечком під плече, тільки ткнувся незграбно стопити крок на одній нозі, коли ураз збагнув, що більше ніколи йому не дихнути повітрям трав і ялин па Красному груні, не бачити далеких обріїв з полонини, не брати до рук ані коси, ані вил, щоб кинути сіно до оборогу, не йти йому більше перед санками з сіном у білу зимову пору з гори, більше не ступати по ріллі за плугом з твердо затиснутими чепігами в руках, — Іван упав і зойкнув:
— Де мій бог?
І заридав...
Двоїста музика
На довгій дубовій колоді під високим тином всілися рядочком діти.
Їх широкополі капелюхи на штахетинах стирчать опудалами лякати ворон чи безцеремонних цвіріньчливих горобців, бо діди на честь свого побратима — старого Каламаря — оголили голови, аби і цим поділити сум та жаль, що упав на обійстя.
— А ви, куме, не знаєте, чому неборака Івана привезли з шпиталю не до тої світлиці, яку собі сам поставив, а положили його в родинне гніздо? — Іван Сопун озвався до Федора Коциби, коли той на колоді ліворуч туго набивав піпу-череп'янку тютюном-зеленцем.
— Гм...— мугикнув Коциба. Стулив губи й помовчав. Потім хитнув головою, повів очима до хати під покорюженою дощами і літами ветхою буковою дранкою.
— То, куме, так по природі і має бути: де чоловік уздрів світ, звідки чоловік пішов топтати — бодай святилася — зелену землицю, звідти його мають понести і в сирий гріб! — Коциба говорив тепер повагом, наче міряв кожне слово, а зігнутий в колінці його вказівний палець вгортав тютюн до пропеченої ватрами, просмаленої самосадами піпи твердо і з тим смаком, коли курцеві уже чується тютюновий дим найсолодшим у світі за всі і всілякі ласощі.
— То, свате, мертвому вже все одно, звідки на цвинтар його понесуть до ями — з родинного гнізда ци з-під плота...—махнув рукою Гриць Даниляк — колись із старим Каламарем на пару водив бокори по Тересві, відбував військову службу в гусарах за цісаря по фронтах, тому, певно, і прийшов на садибу Каламарів, щоб взяти і собі з побратимового смутку.
— Ей, брате! Такого уже не кажіть! Бо я вам правди не дам! Чоловік — не тварина! Еге, давно ще й для загиблої худобини було марговище! Там її, сараку, закопували... Коли чоловік іде в останню дорогу з родинного гнізда, а не звідки-будь, то... як би вам і казати... — Коциба запнувся, стулив губи і потер чоло долонею. Далі вийняв з татки-шкірянки на боці вогонь — урвав кусник огнива в сушеного, вареного трута, прищепив його пучком пальця до кременя й по ньому кресалом чиркнув зо тричі так, що віхтями сипонулися іскри. Потягнувся тоненький димок, і запахло паленим. Старий махнув огнивом у повітрі, поклав вогонь до люльки, смачно чмокнув до себе з піпи й пахнув їдкою сизою хмаркою. Доки старий Коциба викрешував вогню, і думка прийшла, чим має відповісіи Дапилякові:
— То, побратиме, коли світ білий засвітиться чоловікові дниною на тім місці, на якім до нього прийде і темна ніч, є таке, якби дорога починалася і кінчалася, якби ранок був і вечір був, весна була і зима була!..
— Е, то ви, Федоре, бесіду собі не забудьте, щось у дуже далекі і круті дебрі зайшли! — встряв раптом Сопун. — Я думаю, коли ще жива старшина, а діти помирають, старшині не так гірко, як в останню дорогу діти ідуть через ті пороги, через які, небожатка, цабали маленькими на чотирьох, які переступали у золоченому вінку, коли женилися або віддавалися... — Сопун говорив глибоким грудним голосом тою бесідою, що скидалася чимось на м'який і протяжний спів у горах. Та дідове швидко зійшлися на тім, що нещасливі батьки, які ховали дітей. І ніхто на заперечення не сказав жодного слова, коли Яків Фанага прорік:
— Я волів би тричі помирати сам, аби 'м не мав тільки один раз ховати сина!..
Дідове на цих словах помовкли, бо кожен пам'ятав день перед зеленими святами, коли з лісу привезли забитого колодою Данила — сина Фанаги. Розмова всіх пригнітила, а казати правду — у дідів на довгій життєвій путі було чимало й гіркого, а воно на дворі з мерцем не лишень споминалося, а й відлунювало пекучим болем. Мало-помалу дідове переходили до інших бесід, а Петро Тюх видався таки собі добрим мудрецем, бо зітхнув:
— Що кому, чесні людкове, написано у книзі, того він мусить зажити — воно його має найти, — ні під землю, ні під воду не заховається! — промовив Тюх гречно і статечно, а всі розуміли — слово мовиться про Івана Каламаря, що у батьківській хаті на двох складених докупи столах лежав мерцем.
— То маєте правду, Петре! Кожному, коли приходить на світ, пишеться у книгу, яку буде мати дорогу і рукомесло, які гаразди його стрітять, а біди знайдуть, якої долі буде — щасливої чи нещасної... Ще і смерть йому приписана така, яку собі заслужить... Але я вам кажу по свому дурному розуму: чоловік мав кожен день, всяк час думати і гадати сам, що він несе з собою, що у нього в голові і серці, що він залишить по собі? Бо ще такого не було, аби звікував та на цуратки зносився на цій землі — кожному приходить кінець... І в цьому одному є велика справедливість... — вдався мудрувати Фанага так, наче і він ніяк не хотів відводити бесіду з тої доріжки-стежечки, по якій од початку пішла.
— Правду маєте! Бо вчинене добре і лихе чоловік залишав по собі людям! Нікому іншому! — згодився Тюх, і тут уже дідове од давньої хати Каламарів пішли згадками в давні літа. Вони спершу поминали колишніх господарів, що любили сади й по собі залишили не одну яблуню і грушу, поминали майстрів, що на усякім ділі добре зналися. Й так слово по слову перевелися до тої бесіди, в якій про старостів села повідалося. Давно забуте, понесене прудким плином скороминущих літ, зринало в пам'яті й оживало, а з ним молоділи і самі діди. І кожен уже повідав щось своє, здається, іншим невідоме. Або ж відоме і зовсім мало, й від цього діди багатіли ураз. Прийшов до пам'яті прадавній староста Григір Смик — сам любив сади й добре знався на них. За його служби до села з-за тридев'яти земель навесні привозили всілякі саджанці, люди купували їх і сади собі заводили. Уже мало в селі хто пам'ятає Смика, а посаджені за нього сади навесні квітнуть, восени пахнуть яблуками, і в них сам Смик живий!.. Ще й на могилі дав собі яблуню посадити.
Федір Коциба нагадав про Юрка Бучину. Старостував Бучина геть-геть давно і попри те, що умів ладити з панами — великим податком село не обкладали, — був тихий і спокійний, любив дороги й мости. Саме при ньому через Тересву ліг міст із заліза й бетону — аж до Праги Бучина їздив, у самого президента клопотав... При ньому було поставлено також довговічні містки по присілках. Відтоді вже не бувало повеней, які рушили б їх... Не помітили діди, як їх купка обросла цілою громадою, як уже ними повідалося про Андрія Граба. Коли цей служив громаді, у селі побудували велику школу і кооперативу. До цього школа була у ветхому церковному будинку і чотирьох селянських хатах. Кооперативна крамарня будувалася, щоб збити ціни по лихварях, та й щоб громада мала зиск з торгівлі, не самі тільки зайди.
Отак кожен з давніх сільських вожаків дістав своє. І найбільше гіркого сміху та огуди було, як повелося про Дмитра Сука і Федора Дудру. Бо всі тут зійшлися на тім, — ніхто перечити не смів і не міг, — що в селі нічого доброго Сук по собі не залишив. Хіба п'ятьох копильців-байстрюків. А Федір Дудра видався таким гірким п'яничкою, що, неборак, пропив не тільки кооперативу, а й одної зимової ночі по дорозі від Зельманової корчми сам трапив до замету, тут заснув і закачанів.
Хтось із слухаючих кинув, що Дудра взагалі був не чоловік, а "барахло", при цьому хтось голосно засміявся. Інші мовчали й думали. Тому, либонь, сміх один здався тут таким легким і недоречним.
— Ей, дайте собі покій! Досить було старостам! Були люди, а була і нічужка! Нема села без болота, а лісу без терня! — рукою махнув Андрій Сопун і повернувся до Коциби:
— Кажіть, Федоре, чому піпу кресалом палите, а не сіркачем? Куриво май смачне ци копійчину за сіркач шкодуєте?
— Чому палю огнивом?.. Копійку не шкодую! Палю тому, бо сіркач мене злим сопухом душить, а кресалом чиркнув — та й готово!
Дивним видався доказ Коциби про перевагу криці і кременя над сірником для дідів і тих, що їх тепер обступили. Та ніхто не промовив і слова. Бо саме в цю хвилину надворі показався Іван Стах. Високий, зсутулений, він ступав важко, мов на плечах ніс тягар не по силі. Від дощатих воріт доріжкою Стах пішов прямо до хати, що тепер дивилася на широкий білий світ відчиненими вузенькими вікнами, блимотіла сліпим пломінцем свічки-вощанки, мурмоніла дідом Ребричкою — дочитував останні псалми царя і пророка Давида. Хата Каламарів пахла канупером, м'ятою, чабриком та іншими верховинськими зелами, що ними був прибраний та обкладений Іван Іванович у довгій труні з білих ялинових дощок.
Діди поволі піднімалися з колоди, кректіли, випростовуючи засиджені кості.
Стах переступив високий поріг з сіней до кімнати. Тут на довгій лаві сиділи скрушені бабки, жмуточками тримаючи коло носа мароян, буждерево і васильок. Під столом на давно закинутій іржавій лопаті попелом сіріли дотлілі жарини, над головою Івана по останній сторінці псалтиря нипав невисокий, непоказний, в раменах згорблений од літ, що лягли важкою ношею, дід Федір Ребричка. Він не звів голови од псалтиря, коли старий Іван Стах опинився над мерцем із складеними пальці між пальці руками.
(Продовження на наступній сторінці)