«Претенденти на папаху» Олег Чорногуз — страница 61

Читати онлайн сатиричний роман Олега Чорногуза «Претенденти на папаху»

A

    — На міністра чи президента мітите? — примружив одне око Стратон Стратонович, чого за ним раніше Сідалковський ніколи не помічав.

    — Ви ж знаєте мою природжену скромність…

    — Ще б пак, хто її не знає!

    — Тому я претендую всього-на-всього на дочку. Але донечку короля… Якого б ви думали? Короля бензоколонки.

    — А папаха?

    — На папаху я не претендую. У мене ж вища незакінчена!

    — А коли б вища?.. Тільки не лукавте!

    — Ви ж мене знаєте: я як дзеркало — на мені все видно. У мене хоч виправка військова, але папаха мені не йде.

    — Я фігурально! — уточнив Ковбик.

    — Я теж, — відповів Сідалковський. — Висловлюючись фігурально, у мене в ранці жезл фельдмаршала.

    — Не фельд, а просто маршала! — уточнив Ковбик.

    — То у вас просто, Стратоне Стратоновичу, а в мене з приставкою.

    — Я б вам сказав, що у вас з приставкою… Та не хочеться мені вам передчасно псувати настрій.

    — Мені це розцінювати як мої досягнення чи недоліки?

    — Ви це розцінюйте, як вам вигідно, а суд розцінить, як вигідно державі, потерпілим! На те він і народний суд!..

    Сідалковський поморщився, ризикуючи своїм зразковим обличчям. Ковбик затягнувся і випустив дим кільцями.

    — А все-таки, Євграфе, куди ви оце збираєтесь?

    — Ту-ди! — ткнув пальцем у стелю Сідалковський. — Нагору!…

    — Нагору чи в гори? Якщо справді нагору, то за рахунок чого? Не поділитесь досвідом? У вас же за плечима нічого нема! Що ви можете? На що ви здатні? На патякання? Але ж його ніде не застосуєш! Чи не так? — Стратон Стратонович перейшов з окличних на запитальні речення.

    Сідалковський мовчав. А Стратону Стратоновичу страшенно кортіло дізнатися, чого подав заяву Сідалковський. Адже це перший випадок у його керівному житті, коли з "Фіндіпошу" йшли добровільно.

    — Якщо ви справді в гори зібралися, Сідалковський, то нічого не вийде. Драпьож по неозорих просторах нашої країни не відбудеться…

    — Я нікуди не збираюся тікати.

    — Ви мені не напускайте в очі туману, я ці фокуси знаю… Скільки тепер таких, як ви, після солодких і незабутніх ночей альпіністами по скелях лазять, аби тільки не платити аліментів. Відбудеться суд, а тоді з богом, Парасю… Же ву прі! Як треба, то й ми по-французьки можемо… А поки що подумайте, Сідалковський, над моєю пропозицією. Де ви ще таку роботу знайдете?

    — Спасибі, Стратоне Стратоновичу. Я виходжу з вашого кабінету і вперше відчуваю себе людиною.

    — Хіба ви перший? — не вловив іронії Стратон Стратонович. — А яка мені за це дяка? Розмахують заявами, як прапорцями…

    РОЗДІЛ XXV,

    з якого читач довідається, чим наповнені ночі поета, про необгрунтовані претензії Грака, чому закрито семафор, про швидкісний метод одруження і швидкісний трамвай, яке значення мають цифри на лічильнику, чим відрізняється п'ятнадцяте число від тринадцятого

    — Люба моя! — мовив Сідалковський, тепер уже маючи повне право називати так Ядвігу Капітульську.

    — Мій коханий, — підтвердила вона і міцно обвила його шию, ніби даючи зрозуміти: "Тепер ти від мене не викрутишся!" — Ти чимось схвильований? Ти себе поводиш так, ніби привів додому коханку, а не свою, вже можна сказати, дружину! Що тебе хвилює, мій коханий?

    — Я ще не вірю в своє щастя, — збрехав, не моргнувши, Сідалковський.

    А насправді, якщо чесно, він таки боявся: а що, коли раптом повернеться Айстра, хоча в записці й запевнила його, що пішла назавжди, чи стукне в голову завітати Антонії, хоча під час останньої зустрічі він їй дав чітко зрозуміти, що кохання, по суті, це метеор — різко спалахує, але й так само різко гасне… "Антоніє, між нами все. Я з вами не можу одружитися. Боюсь, ваш чоловік не переживе цього вдару з флангу. Я не хочу брати гріх на душу…" — "Який ти став віруючий", — уколола вона. — "Роки йдуть, все міняється…"—Хотів додати: "І смаки також", але передумав. Не варто її ображати. Антонія завжди була ніжна з ним, особливо після коньяку і кави по-сідалковськи.

    "Дивовижний ми народ, — думав про себе Сідалковський. — Спочатку мріємо про жінку, добиваємось її, а тоді, після першого ж розчарування, — в кущі. Жінки ж навпаки: спочатку комизяться, як сказав би Ковбик, потім маніжаться, а тоді так звикають, що хоч плач, хоч вішайся, а вони бачать єдиний фінал — одружуватись. Спочатку важко завоювати, потім важко розлучитись. Світ зітканий з протиріч…" А ще ж зовсім, здається, недавно він, не соромлячись своєї брехні, казав їй: "Антоніє, мої ночі без вас — як ночі поета без натхнення: бажання є, а Муза не приходить…" — "Так за чим же затримка? — дивувалася вона. — За мною чи за вами?" — "За вами, Антоніє, за вами… Ваша згода — і я піду за вами хоч на околицю Оболоні пішки…" — "Для чого ж так далеко, Євграфе? Ви ж, знаю, живете в центрі…" — "Розумному досить…"

    Та сьогодні його бентежила не Антонія і навіть не Айстра, а повістка до суду. Саме сьогодні, коли він, щасливий, подав разом із Ядвігою Капітульською заяву до загсу і влаштував з цього приводу в себе вдома (перед цим сховавши усі стільці) маленький а ля фуршет. "Відвідини прийому далися взнаки", — пишався подумки Сідалковський. Але в цей час листоноша принесла другу повістку: його викликали негайно ознайомитися з новою заявою позивачки, щоб, можливо, розв'язати всі питання без суду.

    — Без суду й слідства, — ляпнув перше, що потрапило на язик, Сідалковський і попрямував до гостей-свідків: Жереха та Грака.

    Перший пообіцяв бути свідком під час розпису Сідалковського з Капітульською, але за умови, що він і в майбутньому буде їхнім "хрещеним батьком". Другий — свідком на суді, і теж за умови, якщо Ядвіга стане його кумою. "Грак, вона зависока для вас". — "Нічого, доктор, — підморгнув Євмен Миколайович. — Ти ж сам казав: високі чоловіки люблять маленьких жінок, маленькі — високих. А в мене ж усе-таки практика. Зося теж висока…"

    Грак був напідпитку, стояв гордо й незалежно, мов півень, що спостерігає за своїми курочками.

    — Слухайте, Грак, звідки у вас оця катонівська поза? Ви ж, здається, народилися на околиці старої Борщагівки…

    — Але ж не у Вапнярці, доктор!

    — Прошу пардону, Грак, через Вапнярку майже всі поїзди ходять. Навіть ті, що йдуть на Варшаву.

    Ядвіга мило і вдячно посміхнулась до Сідалковського.

    — Мені пора, дітки, — цілуючи ручку Ядвізі, мовив Жерех.

    — Мені теж, — додав Грак, згадавши, що Веніамін Олександрович на автомашині.— Ви ж мене підвезете, доктор? Пробачте, Веніаміне Олександровичу…

    — А куди ж я подінусь…

    На душі у Сідалковського знову стало порожньо. Ядвіга присіла поруч нього, почала куйовдити йому зачіску, чого він, до речі, страшенно не любив. Але першого дня вирішив потерпіти.

    — Ви моя Беатріче, — шепотів їй на вушко Сідалковський, все ще не вірячи в своє щастя. Здавалося, що то тимчасово, щось таки має трапитися — тоді все полетить шкереберть: і Ліссабон, і Ліверпуль, і Монте-Карло з Ніццою…

    Проте не минуло й п'яти хвилин, як у ньому, ніби на замовлення, заграли любовні почуття. Він знав: досить увімкнути внутрішні важельки — і в нього очі загоряться бажанням пристрасті, а руки стануть такі ніжні й лагідні, що в їх обійми неодмінно потрапить навіть та, яка ніколи його не кохала. Відчувши в собі раптовий напад любові до Ядвіги Капітульської, він вирішив, що для цього не обов'язково проходити місячний випробувальний строк.

    — Я подобаюся тобі? — запитала вона.

    Сідалковський глянув на неї, на її стан, гарні очі і сказав:

    — Я такий щасливий, аж не віриться, що тримаю в обіймах саме вас, Ядвіго, а не когось іншого… скажімо, синього птаха мого щастя…

    — Поцілуй мене, мій коханку!

    Сідалковському не дуже сподобалося останнє слово, але й тут він вирішив стриматися.

    — Чого ти мовчиш?

    — Від повені почуттів, люба, — мовив він. — Ви настільки заполонили мою душу, що словам стало тісно… — І додав подумки: "А рухам просторо".

    — Я, мабуть, негарна? — запитала вона, коли відчула, що одяг інколи — надто обтяжлива й непотрібна річ.

    Він поволі опустився додолу, тобто став перед нею на коліна. Євграф був певний, що всім жінкам світу в такі урочисті хвилини кажуть майже одні й ті ж слова. Принаймні повинні казати. Оком досвідченого практика оцінивши всі її принади, знайшов за потрібне сказати їй високопоетичне:

    — Ви — моє сонечко! Єдине сонечко, яке віднині світитиме й зігріватиме тільки мене.

    Вона йому ще щось говорила, але, здається, по-польськи, бо він не все розумів. Але ж у такі хвилини навіть найкращий перекладач — третій зайвий, то Євграф намагався не вникати в зміст її слів, натомість детально вивчаючи її одяг оком спеціаліста вузького профілю. Ядвіга продовжувала щось говорити, а він забув геть про все, навіть про нову повістку на суд…

    (Продовження на наступній сторінці)