А сам уже прикипів очима до холодної з морозу скрині. Скриня раптом почала парувати під його гарячим поглядом. Аби з неї не випарувалися й факти, Стратон Стратонович про всяк випадок відвів погляд убік.
— Ну, показуйте своє багатство! — мовив Ковбик, коли Кирило Гаврилович повернувся.
— Дозвольте заперечити!
— Що там ще таке?! — розгнівався Ковбик.
— Ви пообіцяли…
— Раз пообіцяв, то скажу: ваша дружина втекла на Вогненну Землю. З вашим колишнім другом…
— Чигиренком-Репнінським?!
— Чигиренком-Репнінським, — підтвердив Ковбик.
Кнюх опустив голову, згорбився. Відчувалося, що ось-ось із його очей бризнуть сльози…
— Любий мій, — по-батьківськи поспівчував Ковбик. — Чи варто так переживати? Якщо навіть вона до вас більше не повернеться, то ще не відомо, хто з вас щасливіший: Чигиренко чи ви. То ж вам, здається, належить фраза про чужу жінку: "А хтось же її й не хоче". От і заспокойтесь… Давайте ближче до скрині…
Кнюх, шморгаючи носом, відкрив сейф. Маленькі темно-сині течки, схожі на мініатюрну картотеку, розташувалися на дні трьома рівними рядами.
— Дозвольте доповісти? То два ряди з моїх попередніх служб. Таким чином…
— Вони вам так і не знадобилися, Кириле Гавриловичу?
— Достеменно так.
— Чия ж тут у вас найбагатша? Про мене?
— Дозвольте доповісти: про вас і Понюхна…
— Ну, про мене мені й без вас відомо, а про Понюхна… — Стратон Стратонович взяв до рук течку, підійшов до дверей і двічі повернув ключ. Потім сів за стіл і почав неквапно перегортати.
— Мда-а! — коментував він. — Епси! — чхав, здуваючи шар пилюги. — Ну й матер'яльчик ви зібрали про цього "куркуля"! Я вам, мабуть, подяку оголошу…
Кнюх насторожився.
— А! Я й забув. Подяки для вас — це передвісники змін у вашій дивовижній біографії… Матеріал багатющий! Невже отака мерзота працює серед нас?
Дані про Понюхна вразили Ковбика, незважаючи на французький светр грубої в'язки, до глибини душі. Під час війни той, забравши продуктові картки і трьох донечок, залишився в тилу, а мати-годувальниця пішла на фронт. Пикатий годувальник простоював днями в чергах один серед сотень жінок. Одного разу вони "взбунтувалися" (так писав Кнюх), бо Понюхно намагався без черги пролізти за гороховим супом. "А ти чого, морда пиката, не воюєш?" — "За мене воює жінка!"— гордо відповів Понюхно. Черга захвилювалась і пом'яла на Понюхнові кілька казанків.
— Так от звідки у нього ці шрами на мармизі! — здогадався Ковбик. — А воно ж усім каже, що то "шрами з війни…" Бачив я на своєму віку чимало мерзоти, — Стратон Стратонович для чогось тугіше затягнув пояс, — але такої, як Понюхно, зустрічати не доводилось. Цього претендента я таки витурю з "Фіндіпошу"! А що ж було далі? Дружина хоч жива?
— Достеменно так. Дозвольте доповісти: повернулася з фронту з двома орденами і медалями. Мала кілька поранень і контузію. Але Понюхно на той час уже жив з іншою. Пояснював це тим, ніби йому прийшло повідомлення, що дружина пропала безвісти.
Ковбик якийсь час мовчав, ніби пережовував одержану інформацію. Він розумів, "воєнні заслуги" Понюхна — це справа минулих років і його совісті та честі, хоч ні того, ні другого в нього не було. Знав він і те, що за це Понюхна з "Фіндіпошу" не виженеш. Єдине хіба що — тримати у страхові й покорі. Але ось папірець, здається, зовсім свіжий, недавнім числом датований. Ковбик ожив.
— Я не питаю вас, Кнюх, звідки береться така сволота, як Понюхно, — йому хотілося ще додати: "і ви", — але я хочу запитати, звідкіля у вас оця ресторанна записка? — помахав віч перед носом папірцем.
— Я її виміняв.
— На що?
— Наша Віоріка, я дізнався, не байдужа до Сідалковського. Вона просила у мене деяку інформацію про нього…
— Яку саме?
— Дозвольте доповісти: з ким Сідалковський зустрічається…
— І що ж ви сказали?
— Сказав, що з дружиною Хлівнюка…
— О господи! — раптом звівся на ноги Ковбик. — Нам тільки цього роману не вистачало! Мало того, що ваша дружина втекла, а тепер ще… Втім, що у вас є про самого Хлівнюка? Це правда, що він з власної дачі на Володимирському чи Сінному базарах яблучка й сушеню продає?
— Ні! — заперечливо похитав головою Кнюх.
— Значить, неправда? Це мої шмарколизи придумали! Воно, може, й анонімок не пише?
Кнюх знову заперечливо похитав головою.
— А звідки вам про анонімки знати? Він же їх пише не разом з вами! Гаразд, повернемося до Віоріки… Що вона вам за ту інформацію?
— Оцю записку, дозвольте… віддала…
— Справді віддала чи ви її украли?
— Яким чином? — здивувався Кнюх.
— А от таким чином, — перекривив його Стратон Стратонович. — Залізли у стіл і витягли… Ви скільки разів на тиждень лазите по столах? У мене теж лазите? Тільки чесно!
— У вас не лажу!
— Це ж непорядно, Кнюх.
— Достеменно так, непорядно…
— Ви ж, певно, і ночами не спите?
— Так точно, не сплю, — збрехав Кнюх.
— Ну а для чого це ви робите? Звичка, натура? Чи те і друге?
— Дозвольте відповісти: така натура. Але спочатку, дозвольте доповісти, була звичка. Розумієте, мене дуже часто з роботи виганяли. Де я не працював… Дозвольте продовжувати…
— Та продовжуйте, тільки без отого "дозвольте". Воно на мене, як валер'янка на кота, діє…
— Зрозумів. Переходжу на скорочення. Де не працював, усі казали: "Кнюх тільки крісло зігріває". Ніби так моя посада називалася… Досить чітко я доповідаю?
— Чітко, чітко. Чіткіше не скажеш!
— А ще на мене говорили "людина для галочки". Спочатку говорили, тоді оголошували подяки, потім, як оце ви, запрошували до кабінету і казали: "Ми вам, Кнюх, чудову роботу знайшли. Будете задоволені". Я дякував, писав заяву за власним бажанням і йшов з роботи…
Стратон Стратонович дивився на нього очима пітона і думав: "Ну й гидке ж ти! Я б такого не їв".
— Дозвольте продовжувати?
— Продовжуйте, продовжуйте. Мені просто цікаво. Людину для галочки не завжди зустрінеш на своїй дорозі… А тим більше в установі, якою керуєш…
— І я писав заяви за власним бажанням. Не хотілося псувати трудову книжку. Вона у мене чистенька, але, щоправда, велика. Таким чином…
— Бачив. Як двотомник. Фоліант, як сказав би Хлівнюк. По ній можна ціле соціологічне дослідження провести. Скажімо, про те, які у нас непотрібні посади бувають. Це ви їх весь час займали. Чи не так, може?
— Достеменно так. Ким я тільки не був… От тільки в керівниках не доводилося, — із сумом закінчив Кнюх.
— А хотіли б?
— А хто ж від посади керівника відмовиться? Ви можете мені таку показати людину?
Стратон Стратонович замислився. Потім кинув на Кнюха пильний погляд, ніби вперше його бачив. На обличчі Кирила Гавриловича можна було прочитати все, крім ознак інтелекту. "Невже й цей претендує на папаху?"
— Дозвольте запитати: не можете, Стратоне Стратоновичу?
— До вашої передостанньої фрази, — Ковбик ще раз окинув оком Кнюха, — міг. Тепер не можу. Ви, значить, також?..
— Що означає "також", дозвольте запитати?
— Чи не для цього збираєте оці компрометуючі матеріали? Тут у нас уже один збирав. Так ми його швидко потурили… Був такий Чадюк. Може, чули?
— Дозвольте вас перебити: я збирав дані для того, щоб мене не потурили…
— А якщо я вам оголошу подяку?
— Я не піду!
— Дам ще одну премію?
— Дозвольте відповісти: все одно не піду.
— Чого ж так? Вам що, найбільше підходить здоровий клімат "Фіндіпошу"?
— Найбільше подобається "Фіндіпош"… З усіх установ, де я тільки працював…
— А звісно, де ви ще таку роботу знайдете? Цілісінькими днями нічого не робити — тільки язиками ляпати. По коридору ляпати! По телефонах ляпати! І за оцю ляпанину одержувати аванси й премії… Щиро раджу: залишайте оцей балаган, поки не пізно. Ця установа потрібна, як кобилі другий хвіст… Тікайте, поки не розігнали. Я не тікаю, бо хочу до пенсії дотягти… А що вас тримає, Кнюх?
— Дозвольте признатися: мені обіцяли…
— Що вам обіцяли? — насторожено перепитав Стратон Стратонович.
— Посаду!
— Хто? — уже м'якше запитав Ковбик.
— Нещадим!
— Яку ж посаду, цікаво?
— Заступника директора. Він сказав, що на ваше місце призначають його. Просто чекають, поки ви до пенсії дотягнете… Сказав іще, що працювати заступником — ніякої складності. Там директорові робити нічого, а заступникові…— Кнюх не договорив.
(Продовження на наступній сторінці)