— Я розумію, — погодився Ковбик. — Не розумієте тільки ви мене, Клавдію Миколайовичу. Скажу простіше: а для чого вам особисто це потрібно? Ну для чого? Ви якийсь винахід, як онде Ховрашкевич, збираєтесь зробити, теорію про походження видів придумати і боїтесь, що не вкладетесь у відведений вам час? Для чого?
— Абасанд алегретто, — розвів руками Клавдій Миколайович і прикрив нижньою губою верхню.
Панчішка зиркнув на нього і подумав: "Людина без однієї губи".
— Так звідки ви взяли, що я розумний? — не вгавав Стратон Стратонович, помітивши, що Клавдій Миколайович образився.
— Учора, — нарешті розкрився Хлівнюк, — читав вашу дисертацію, Стратоне Стратоновичу!
— Ну й що? — пихнув димом Ковбик.
— Алегро помпозо!
— А простіше?
— Читав з олівцем. Підкреслював, так сказать, учився, Стратоне Стратоновичу. На межі геніальності. Без перебільшення кажу.
— Слабо кажете! Я вже й не знаю, кому вірити: Ховрашкевич он з Панчішкою запевняли мене, що геніально, а ви — "на межі геніальності"… Так і орієнтацію втратити можна!
Ковбик знову зміряв поглядом Ховрашкевича й Панчішку з голови до ніг і вийшов геть, забувши, як завжди, зачинити за собою двері.
РОЗДІЛ III,
в якому розповідається про деякі аристократичні звички, талант Грака, пошуки загадкового дяді Філі, Крижопіль і Тулузу
Форсовано здолавши два марші сходів і при цьому розкидаючи ноги на обидва боки, Грак ніби не біг, а вибирався на лижах на круту гору. Він підійшов до дверей з позолоченою табличкою й каліграфічним написом (каліграфія була бездоганна): "Є. М. Сідалковський" і вже хотів натиснути кнопочку електродзвінка, коли раптом помітив, що двері прочинені. "Світанок відкритих дверей, — сказав би на моєму місці Сідалковський", — подумав Грак і, підозріло (чому — й сам не знав) оглядаючись, переступив поріг квартири. У його довгий пінгвінячий ніс ударили запахи агрумової олії, густо перемішані з пахощами одеколону "Знову цвітуть каштани" та духів "Хвиля дніпровська б'є".
Грак, неначе кіт, ласий до сала, на якусь мить завмер, оглянувся по квартирі і тут побачив оголений до пояса, ніби виточений з мармуру торс Сідалковського, який відбивався у дзеркалі ванної кімнати. Те, що робив Сідалковський, настільки зацікавило раннього відвідувача, що він навіть забув, чого прийшов сюди. Спочатку Євменові здалося, що господар квартири награє на губній гармошці, готуючись зранку до якогось своєрідного концерту. Потім, коли зробив ще кілька кроків уперед, побачив, що той щось виводить правою рукою біля грудей, немов скрипаль, мугикаючи незрозумілу і невловну навіть для Гракових вух мелодію.
— Сідалковський, чорт забирай, що ти робиш?
Євграф обернувся, удав, що від такого несподіваного візиту в нього мало не трапився мікроінфаркт, і тільки після цього докірливо, але красиво похитав головою:
— Ні, Грак, ви таки можете слугувати наочним свідченням того, що вища освіта культурою не забезпечує навіть таких круглих відмінників, як ви. Мало того, що ви увірвалися до моєї квартири, як людина, для якої наявність господаря — абсолютна зайвина, так ще й забули, побачивши його, побажати йому доброго ранку.
— Ну привіт! Але скажи, що це ти робиш? — Євмен зачудовано дивився на Сідалковського, котрий знову взявся трьома пальцями лівої руки за кінчик свого язика і почав зубною щіточкою, ніби мініатюрним смичком від скрипки, натирати його.
Сідалковський опустив щіточку в склянку, витер пухнастим рушником побілені зубною пастою губи і сказав:
— Розумієте, Грак, учора мені наплювали в душу. І хто б ви думали? Одна жінка… Коли я намагався ощасливити її поцілунком, вона сказала, що я своїми запахами можу вбити усі запахи Аравії…
— Це з тобою вперше?
— А вам що, Грак, до цього не звикати?
Грак, ніби пропускаючи ці слова повз свої мідасові вуха, спокійно продовжував:
— І що ж тепер?
— Тепер? Тепер, щоб тобі не плювали в душу, доводиться постійно, як міліціонерові пістолет, начищати язик. Ось так, а ту прі!
Грак у відповідь тільки махнув рукою, взяв один з ілюстрованих журналів, що були розкидані чи не по всій кімнаті, і перегорнув кілька сторінок з фотознімками дівчат, на яких тіла було більше, ніж одягу. Потім, закинувши маленьку ногу з великим черевиком на другу ногу, почав насвистувати власну мелодію:
Довго думав і гадав,
Над життям я розмишляв.
І до висновку прийшов,
Що я щастя не знайшов.
Отаке, брат, се ля ві —
Оженюся на вдові.
Знявши гітару Сідалковського зі стіни, почав не в лад бренькати, акомпануючи собі:
Щоб вдова була багата,
Щоб була у неї хата,
Мала тачку і гараж,
А б квартирі ще й трельяж.
Отаке, брат, се ля ві —
Оженюся на вдові.
Сідалковський, припинивши свій ранковий туалет, звів двома знаками запитання брови і, підперши рукою підборіддя, ефектно завмер у проймі ванних дверей.
— Цікаво, Грак. Ваша пісня мене спонукає до асоціативного мислення.
Євмен задоволено посміхнувся і знов ударив по струнах:
Щоб не мала ще віддишки,
Зате мала ощадкнижку,
Щоб покійник той її
Годував до пенсії.
Отаке, брат, се ля ві—
Оженюся на вдові.
— Продовжуйте, Грак, продовжуйте, — заохочував його Сідалковський. — Як би ви не виконували цю пісеньку, але її програма, здається, лунко починає відбиватися і в моєму серці.
А вдова та досвід має:
Поцілує й приласкає,
Бо вже вміє в світі жить,
За минулим дорожить.
Отаке, брат, се ля ві —
Оженюсь я на вдові.
— Грак, у пошуки вирушимо разом, — перебив його Сідалковський. — Мене тільки цікавить фініш.
І не треба тут ховатись,
Мужа-деспота боятись,
Бо не прийде муж отой
І не крикне вже: "Открой!"
— Знайома картина, — знову перебив його Сідалковський. — Але звідки вам про це знати, Грак? Невже і у вас інколи так рясно буяє фантазія? Чи ці високі рядки не вам належать? А-а, мовчите, скромний таланте! Що ж, продовжуйте. Це у вас непогано виходить. Шкода тільки, що ви гітару, як і жінку, вперше тримаєте в руках. Але помріяти нікому не забороняється…
Я ходитиму по хаті
У лавсановім халаті,
Жінка вдягне пеньюар
І покличе в будуар…
— Пробачте, Грак, я знаю, що перебивати — це не культурно. Але ж у мене вища незакінчена. Одне маленьке зауваження — вам лавсановий халат не до лиця. Одягайте краще вельветові шорти. А потім, звідки у вас така французька термінологія? Хто був у Парижі — ви чи Ковбик?
Але Грак його не слухав: він входив у роль і дедалі більше зачаровувався своїм співом, як глуханюк під час передвесільної пісні.
Я ж одягнуся в кафтан
І уляжусь на диван…
— Прошу пардону, Грак, ви ж не послідовні. У вашому мисленні, як сказав би Ховрашкевич, немає логічності. Кафтан у вас іде поверх лавсанового халата чи під низ?
— Ех, — вигукнув Грак, знов ігноруючи репліку Сідалковського.
Лиш одна в цім заковика:
Як угробить чоловіка?
Бо вдова — ще не вдова.
Муж не вмре ж так. Чорта з два…
— Два останніх слова, відчуваю, належать вам. Треба сказати, що це ваша творча удача. Продовжуйте, Грак, якщо в цій пісні, як у промовах Ховрашкевича, буде коли-небудь кінець.
Де ж знайти вдову таку:
І вродливу, і прудку,
Щоб і тачка, і гараж,
І квартира з Ермітаж!
Отаке, брат, се ля ву —
Де знайти таку вдову?
— Це ви у мене питаєте, Грак? Я можу відповісти, але й мене дещо у вашій пісні цікавить. Ваша життєва програма мені зрозуміла. Але не ясно, для чого вам прудка вдова.
— Іди ти к бісу, Сідалковський! Мий пику, чисть язика і поїхали, якщо хочеш зустріти дядю Філю…
— А ля мінют… А втім, ні, Грак, якщо у вас від цієї пісні ще залишилося кілька слів, зіграйте, але помпозо. Тобто урочисто, Грак. Я бачу, як музика вас облагороджує і окрилює. Я розумію, Грак, ця пісня — програма вашого життя. Тільки чесно, тут свідків нема, підслуховувачів, між іншим, теж… Признайтесь, цей витвір належить вам? А втім, для чого я це питаю? Ви ж так натхненно її виконували! А потім, на таку пісню, окрім вас, ніхто не здатний… Сіль ву пле, подаруйте мені ще хоч одну строфу.
— Гаразд, Сідалковський, оскільки це наша програмна пісня…
— Ви хотіли сказати, ваша програмна…
— І твоя теж, доктор. Послухай ще два кумплети.
— Я весь вуха і очі, Грак. Тільки одне зауваження: відмінникові сільгоспакадемії треба знати — не кумплети, а куплети. Тільки пе а пе!
Грак перекинув свої ноги у великих черевиках з однієї на другу і торкнув струни, які озвалися звуками, Що їх аж ніяк не можна було назвати срібними.
Дайте хоч мені адресу,
Я помчу в саму Одесу.
Там вдову оту знайду
І в столицю приведу…
— Прошу пардону, Грак, але у мене до вас ще одне питання: невже з Одеси до Києва будете вести пішки? Цікаво, як це вам удасться?..
— Це ж для рими.
(Продовження на наступній сторінці)