Так тривало з тиждень, не більше. Бо уже з наступного понеділка в Кобилятині-Турбінному пристрасть до ондатрово-пижикових шапок вгамувалася, і всі одягли папахи. І якщо тут випадково з'являвся приїжджий, то у нього складалося враження, ніби в Кобилятині-Турбінному тимчасово розквартирувався штаб, який складався з самих полковників і генералів. Приїжджий почував себе рядовим серед старшого комскладу й намагався обходити центральні вулиці та площі бічними вуличками, де вечорами безнадійно шастали останні любителі обміну шапки на цеглу. А помітивши Йосипа Блаженного в такій самій шапці, як на ньому, приїжджий кидався до старого, як до давнього знайомого, аби спитати, що все це означає.
— Здрастуйте, пожалуста! — відповідав на всі запитання Йосип Блаженний.
Приїжджий ці слова розцінював, як "здрастуйте, я ваша тьотя". Мовляв, ти що, з неба у Кобилятин-Турбінний звалився? Іногородець виправдовувався перед Йосипом, казав, що він взагалі-то краєчком вуха дещо чув про це місто, але що тут стільки начальників…
— Здрастуйте, пожалуста! — відповідав і на це Йосип Блаженний, і приїжджому нічого не залишалося, як міняти курс розмови або йти на всі чотири сторони.
Стратон Стратонович з острахом дивився на цю несподівану для нього солідарність. Міряв, зневажливо відкопиливши губу, папахоносців, що ходили з такими гордо піднятими головами, ніби у них десь під самісіньким підборіддям були вмонтовані мініатюрні домкрати чи стояли щедро накрохмалені комірці.
— Що воно за пошесть? — запитав Стратон Стратонович Ховрашкевича. — Не встиг одягти на себе папаху, як уже кожне й собі нап'яло. І те, кому вона пасує, і те, кому вона як корові сідло…
— То я перепрошую… Але то мені, власне, так думається… Але я, звичайно…. Ну, як усякий смертний… А безсмертя — то зовсім інше… Безсмертя приходить… То ви, звичайно, знаєте, Стратоне Стратоновичу, тільки до геніїв… Але й то, як ви знаєте, уже після їхньої смерті…
— Ви мені скажіть краще про папаху, а про безсмертя я сам знаю. А то ваш цей словесний ланцюг до вечора не витягнеться…
— То я коротко. Але я прошу мене не перебивати. Бо то я можу й справді, як ви кажете, остаточно втратити ланцюг розповіді… А точніше, нитку…
Ковбика ці монологи на тверезу голову виводили з себе, і якби Стратон Стратонович мав здатність у такі хвилини вискакувати голісіньким зі свого костюма та черевиків і помчати світ за очі, він зробив би це не задумуючись. Але на такий подвиг його не відпускали куплені в Парижі підтяжки, в яких він боявся заплутатись.
— Михайле Танасовичу, — Ковбик зупинився навпроти Ховрашкевича, — ви не хочете, щоб я зараз, у цю хвилину, завив вовком чи австралійським собакою дінго… Не хочете?
— То я перепрошую, але то я не зовсім розумію…
— Скажіть, але стенографічно, що ви хотіли сказати про кобилятинські папахи й шапки. Тільки коротко і талановито…
— То я думаю в усьому, але то ви мені вибачте за відвертість… Ви знаєте, вам цього ніхто не скаже, а я скажу… Бо, власне, тільки я вам правду кажу в очі, хоч усі вони вважають не себе, а мене блюдолизом номер один…
— Ви номер два, — заспокоїв його Ковбик. — Але, будь ласка, ще коротше… А ні, то краще напишіть, а найважливіше підкресліть. Червоним фломастером…
— Так от, я й кажу. Але то ви не перебивайте, бо я уже наближаюсь до головного…
— Я вам вдячний хоч за таке повідомлення, — Стратон Стратонович затамував дихання, бо й справді щиро хотів розгадати кобилятинську пошесть на папахи.
— То в усьому винні ви… Точніше — Париж. Це, Стратоне Стратоновичу, Париж так вплинув на Кобилятин-Турбінний…
— Який Париж? — крутнувся двічі навколо своєї осі Стратон Стратонович.
— Французький Париж. А який же іще… Іншого Парижа, як і Кобилятина-Турбінного, нема. Якби не Париж… Правильніше сказати, якби не ваша поїздка до Франції, то сьогодні б ніхто в Кобилятині не носив би тих, усіма давно забутих… Звичайно, окрім армії і відставних полковників та генералів… Це ж не секрет… принаймні у Кобилятині всі знають, що ви їздили в Париж на конференцію соціологів… І от саме після Парижа… То ви не посміхайтесь… Саме після Парижа ви зняли шапку, а одягли папаху…
— Після якого Парижа?! — вибухнув Стратон Стратонович і ще раз так різко крутнувся на каблуках, що з-під обчасів пішов дим і в кабінеті запахло натуральною гумою. — Хіба ж я її зняв? У мене її зняли! От і одягнув папаху…
— То все правильно… Ви то все правильно кажете. Так можу сказати і я… А кобилятинці… Вони того, що у вас шапку зняли, не знають… Вони думають, що тепер така мода в Парижі… А на кого рівнятися? На європейців! А хто в нас сьогодні європеєць? Ви, Стратоне Стратоновичу!
— Ну, знаєте….
— А Париж, як відомо, диктує всі моди… А Кобилятин, як ви знаєте, ні від кого ні в чому не хоче відставати. Навіть від Парижа… Тому, то ви не гнівайтесь, Стратоне Стратоновичу, але, як об'єктивно розібратися, то в усьому винні таки ви. Я так уже з товаришами говорив. Правильніше, радився. Так усі зійшлися на думці, що то таки справді ви… І ніхто інший… Сьогодні в Кобилятині ви таки законодавець мод… Правильніше, основоположник папахи в Кобилятині-Турбінному… Я певний, що незабаром, і Київ, і…— Ховрашкевич на хвильку затнувся: очевидно, згадував ще якесь місто.
— Ну, приміром, Вапнярка, — не спускаючи з нього критичного погляду, підказав Стратон Стратонович.
— А чого б і ні? Вапнярка — то теж місто… То вузлова, можна сказати, станція. Ви тільки не гнівайтесь, але… То я вам скажу…
— Ну, Михалку, тут уже ви на мене не гнівайтесь. Ви таки й справді майстер лизнути. Не лизнути навіть, а швидше поцілувати…
— То я не розумію, — спалахнув, як гасова лампа без палива, і одразу ж погас Ховрашкевич. — У чому ж моє лизання?
— Вам ще потрібне моє пояснення! Це ж треба додуматись — назвати мене основоположником папах! Це ви що — вважаєте за образу? А законодавець мод?! Теж образа? Ви мені краще скажіть, який дурень насунув ондатрову шапку на голову отого нещасного? Боюсь я, що хтось завтра на нього натягне ще й папаху, то мені доведеться, як Панчішці, взагалі голомозим ходити…
До кабінету без стуку вскочив Кнюх. Обличчя в нього цвіло, як у Ховрашкевича після чергового винаходу.
— Що там ще у вас? — незадоволено гримнув Ковбик.
— Дозвольте доповісти…
— Тільки коротко, Кириле Гавриловичу, — трохи пом'якшав Стратон Стратонович.
— Я придумав кілька гасел. Таким чином…
— Це вже після обіду, — махнув рукою Стратон Стратонович, сумніваючись, що Кнюх міг щось путнє вигадати.
— Тоді дозвольте вас запитати, — вихопилося у Кнюха. — Ви уже, мабуть, полковник, Стратоне Стратоновичу?
Ковбик зневажливо зміряв його з ніг до голови, але помітивши, що Кнюх питає цілком серйозно, подумав: "Це мене тільки в окрузі недооцінюють".
— Сідайте, — показав він Кнюхові на стілець. — Там, в окрузі, видно, гадають, що мені полковницьку папаху ще рано…
— А я думав. Повістка ж. Таким чином…
— Хіба тільки ви думали? Я теж думав і гадав: поїду візьму вже ту папаху. Навіть у воєнторг заїжджав. Не сумнівався ж ні хвилини. Та й продавщиця прийняла мене за генерала. З командуючим округу стільки разів на рибі були… А це виклик у військкомат. Приїжджаю сьогодні. Ну, думаю, спасибі командуючому, не забув. А там сидить якийсь тиловий лейтенантик. Без військової виправки, окуляри на носі. Стопроцентний бюрократ, якби не погони. І до мене: "По какому вопросу, папаша?" І хто його в армію взяв? Я йому повісточку в руки. Воно глянуло, так, одним оком. Окуляри зняло й каже: "Понятно. Вы когда-то, папаша, в кавалерии служили. А теперь таких родов войск больше нет. Вас переводят в пехоту". Словом, зсадило з коня за якихось три хвилини. Потім, правда, побачило, як я, старий кавалерист, сприйняв цю новину, і вирішило, мабуть, заспокоїти мене! "А вы, — каже, — папашо, не волнуйтесь. У нас теперича пехота механизированная. На танкетке будете ездить. Словно генерал". Я плюнув, бельгійським черевиком розтер і вийшов. Йду коридором і чую, як ноги, даю чесне слово, самі по собі отак обручем вигинаються. Враження таке, ніби щойно з коня зліз. Алюр три хрести! Йду і, повірте, відчуваю, що на черевиках шпори кавалерійські дзвенять. Іскри по бруківці військкоматівського плацу летять. Оглянувся — так і є. Металеві набойки від обчасів повідскакували й іскру дають…
— А як папаха, Стратоне Стратоновичу? — уточнив Кнюх.
— А що папаха? Папаха — тепер теж дефіцит. На весь воєнторгівський магазин одна. І то у вітрині…
РОЗДІЛ XI,
де йдеться про тайм-аути між посмішками, перестиглий кавун, амністію, надщерблену мензурку, єхидну посмішку Карла Івановича, голубий ставок із вгодованими коропами, гру з жінками, три недоліки Айстри, одяг і босоніжки на березі Матвіївської затоки, зелену чи голубу жеківську лаву, дикторку республіканського телебачення та кафе "Хрещатий яр"
(Продовження на наступній сторінці)