— Може, у вас і є досвід, шановний, тільки не у вихованні дітей….
— Давайте хоч сьогодні без натяків, Карле Івановичу. У мене такий радісний день!
— Що ж у вас за день? Черговий раз одружуєтесь? Чи вас змушують до цього?
— По секрету скажу. Нахиліться ближче, — притягнув його до себе Сідалковський. — Тільки це суто між нами! На дипломатичний прийом запрошений….
— Так я вам і повірю! Що там, у Києві, нема більше кого запрошувати, тільки вас? Стільки шановних людей!
— Карле Івановичу, ви мене ображаєте! Адже щойно ви й на мене казали "шановний". Навіть двічі.
— Я так на всіх кажу. На вас сказав би малошановний, та не… Як вам сказати? Слова потрібного не підберу…
— Ваша культура вам не дозволяє…
— От-от, культура! Совість моя не дозволяє так казати! Що ви там за дитину хотіли сказати, бо я вже йду?
— Не посилайте її на музику. Не вірите моєму досвідові, повірте досвіду дяді Філі…
— А хто такий дядя Філя? Ваш друг, приятель?
— Як, ви не знаєте дяді Філі?! Це президент підпільного клубу "Навіки разом". Торгує найкращими адресами, його знають усі. Навіть у прокуратурі республіки, куди час від часу запрошують на ділові побачення.
— Не морочте мені голови, шановний! Мені ніколи. Ідіть транспарант придумуйте. Гроші не пахнуть.
— Я це знаю. Так от, дядя Філя має і досвід, і гроші. До речі, ні перше, ні друге йому кишень не обриває,— натякнув Сідалковський на Бубонові кишені, в яких Карло Іванович завжди щось виносив з "Фіндіпошу": то папір, то клей, то кнопки, то чорнило, то навіть електролампочки.
— Йдіть ви до біса! — Карло Іванович круто повернувся, але, заінтригований дядею Філею, все ж не чинив опору, коли Сідалковський нахабно схопив його за нарукавник.
— Я той досвід дяді Філі хочу передати вам, Карле Івановичу. Не мучте дитину фугами й сонатами! Мені ж уже, гадаю, дядя Філя не знадобиться, — він показав на білосніжний конверт. — Бачте, не "шановний", а "вельмишановний" пишуть! І звідки? З кон-суль-ства! — збрехав він, не кліпнувши жодним оком.
— Вам? І з консульства?
— Мені! Так от, зважте, я за досвід грошей не беру. Мені достатньо того, що ви даєте під звіт, і я в цьому відчуваю усю вашу любов до себе…
— Шановний, де ваш досвід?
— Не досвід, Карле Івановичу, швидше порада: не робіть з Музи піаністки. Хай краще йде королевою бензоколонки чи в кондитерську школу при ресторані. У неї завжди будуть солодкі тістечка і свіжий торт. Повірте мені, там більше варіацій, ніж у сучасній музиці. Як, до речі, і в бухгалтерії…
— Ви таки хам, Сідалковський! Я в цьому ніколи не сумнівався…
— Карле Івановичу! Не підкреслюйте мені цього. У мене ж незакінчена вища…
— Бабусі, шановний, скажете… Я знаю… Тільки дурником прикидаєтесь!
— Але я виховувався у старенької гувернантки дореволюційного походження. Тож і не дивно, що в мене стільки пережитків. А ви ж людина сучасна. І з спецосвітою. Така посада! Народилися у вік розщеплення атома і схрещування ондатри з їжаком, і так висловлюватися?!
Бубон ішов коридором, щось бубонів і відмахувався від Сідалковського, як старий вгодований кінь від надокучливих мух. Євграф не відставав ні на крок.
— Невже не можна простіше? Ви могли сказати те саме, але іншими словами, я б зрозумів. Розумному досить. Скажімо, так: "Сідалковський, ви один із синів Ноя". Все ж таки м'якше… — У Сідалковського був піднесено-щасливий настрій, як у людини, котрій сказали, що на неї чекає величезна спадщина по смерті дядечка.
Бубон раптом зупинився і повернувся всім корпусом до Сідалковського.
— Синок, — по-батьківськи сказав він. — Тобі що, нічого робити? Доросла ж людина, платиш аліменти…
— Це розуміти як моє досягнення чи як промах?
— Розумій, шановний, як хочеш. Але тобі вже давно пора взятися за розум. Треба, поки не пізно…
— Ви певні в цьому, Карле Івановичу? Мої університетські викладачі переконували мене в протилежному: головне — палітурки, а розум на сьогодні — не дефіцит.
— Сидів би ти, працював тихо, шановний. А ви всі божеволієте від нудьги. Краще ондечки транспарант придумав би. Поки гроші на премію є…
— Вашу пропозицію приймати як спецзамовлення, чи це входить у зарплату?
— У зарплату, шановний, у зарплату, яку вам і так даром платять!
— По зарплаті я давно перевиконав норму, Карле Івановичу. А ви все ж подумайте про Музу. Я хочу, щоб у вас була спокійна і забезпечена старість.
— Про мою старість держава потурбується, пройдисвіте, — буркнув Карло Іванович і сховався по той бік бухгалтерських дверей.
У коридорі туди й назад, ніби розмотуючи невидимий клубок ниток, снував з цигаркою в зубах Ховрашкевич. Він глибокодумно морщив чоло і так димів, що складалося враження, ніби коридором пересувається спеціальний агрегат з димарем. Великий фіндіпошівський мислитель думав. Але не про транспарант. Він міркував, чи не час уже організувати у "Фіндіпоші" ще один відділ, який вивчав би методику знімання шапок.
РОЗДІЛ VII,
в якому розповідається про посмішки, котрі заміняли перепустки, новоспеченого графа, голландський кожух і ондатрову шапку, "вельветового хлопчика", Антонію, панбархатні губи, рожеву фантазію і посмішку долі на кінчику угорського фломастера
Блискуча посмішка, як у молодиків на вітринах столичних перукарень (що постійно адресувалася тільки секретаркам установ та організацій і завжди слугувала Сідалковському за найкращу перепустку до кабінету начальства), цього разу спрацювала так само, як безвідкатна гармата. При вході до приміщення, де відбувався прийом, швейцар йому чемно вклонився і навіть не поцікавився візиткою-запрошенням.
По сходах, устелених справжнім килимом-доріжкою, Євграф піднімався з гордо піднятою головою, як персона грата, кандидатура якої не викликала ні в кого заперечень щодо її акредитації на цій території.
У великій залі, аж десь під круглою люстрою, зависла тимчасова тиша.
— Граф Сідалковський! — з іронією оголосив сам Осмоловський, помітивши давнього знайомого й на хвильку забувши про помпезну урочистість і прийом.
Сідалковський галантно вклонився, як це роблять актори в кращих фільмах, і одразу ж увійшов у роль, з якої майже ніколи не виходив. Осмоловський, щиро посміхаючись у свої пухнасті й руді, як у кота, вуса, підійшов до Євграфа і по-дружньому поплескав по плечу.
— Вітам вас, граф! Вітам! А де, пшепрашам, Стратон Стратонович, отой кумедний чолов'яга?
— Схрещує,— відповів, посміхаючись, Сідалковський. — Але цього разу шапку з папахою. Бо вважає, що вище папахи тільки небо і…
— О, ви, як завжди, є оригінал! Чи, як ви кажете, копія, яку не відрізниш від оригіналу, — ламаною українською мовою заговорив Осмоловський.
Сідалковський йому вдячно посміхнувся: таки, бач, не забув фрази, кинутої мимохідь під час першого знайомства.
— Пшепрашам, роздягайтесь. Почувайте себе, як тоді в купе. Ви мій гість, я вам дуже радий!
Не встиг Сідалковський йому щось відповісти, як немолодий чоловік, очевидно, хтось із обслуговуючого персоналу, взяв його елегантний голландський кожушок та ондатрову шапку, куплені Ією на товчку, і відніс у гардероб.
Позаду Сідалковського, відбиваючись у великому, на всю стіну, дзеркалі, сновигали туди-сюди чорні й сірі костюми. Але сьогодні вони чомусь видалися Євграфові чорними фраками. Серед них лише один знаменитий український поет, прізвище якого Сідалковський забув, хоч добре знав його в обличчя з телеекрана, мав чорний, як оксамит, піджак, та й то ніби знятий з плечей старшого брата, який висів на ньому, як на молодшому. Фраки, заклавши руки за спини, ходили поважно й чинно, наче добрі пінгвіни на вичовганій до блиску кризі. Між ними білими та рожевими букетами цвіли і духмяніли довгі бальні сукні жінок.
Сідалковський був у своєму вельветовому костюмі англійської фірми "Лейвіс". "Вельветовий хлопчик", — підморгнув дзеркалу він і згадав, що саме так його прозвала Антонія — дружина Клавдія Миколайовича Хлівнюка, колишня перша красуня Кобилятина-Турбінного.
Перед його очима пропливла ця вродлива жінка з такими пишними формами, як у паски, випеченої райспоживспілківською пекарнею на Великдень. Чомусь згадалося перше побачення з нею на пероні Кобилятина-Турбінного…
— Ніщо так не зближує людей, як переповнений перон і відсутність електрички, — підійшов до неї Сідалковський. — А особливо тісні двері й переповнене купе… Ви когось чекаєте? — уточнив діловито.
Вона, як здалося Сідалковському, вивчаюче й водночас безцеремонно зміряла його своїм удавано байдужим поглядом, що падав з її великих, сірих, з інтригуючою поволокою очей, різко, майже зле відповіла:
— Нікого!
— До цього моменту, — самовпевненно відповів він. І тут же, щоб не ускладнювати ситуації, похапцем додав: — Я розумію, електрички. Я її теж чекаю…
— Уявіть собі, а я — чоловіка! — кинула незнайомка, але очей від нього не відвела.
— Рідного, як брата?!
— Уявіть собі!
(Продовження на наступній сторінці)