«Претенденти на папаху» Олег Чорногуз — страница 11

Читати онлайн сатиричний роман Олега Чорногуза «Претенденти на папаху»

A

    Сідалковський насторожився і по-філософськи подумав: "Любов до жінки складається з трьох етапів: знайомства, перемоги і вчасної втечі". Найкращий перший етап, найгірший — останній. Другого він до уваги не брав — вважав його проміжним етапом "маленького щастя і насолоди". Інтуїція в нього була розвинена менше, ніж у Стратона Стратоновича, але й він одразу відчув, що цього разу, як він полюбляв казати в аналогічних випадках, запахло кавою. І я його зрозуміла, бо добре знайома була з цією реплікою.

    — Цього разу не кавою, Сідалковський…

    — Ти хочеш сказати — пелюшками?!

    — Я хочу тебе запитати: яке жіноче ім'я ти любиш? — І я не зреагувала чи принаймні вдала, що ніяк не зреагувала на репліку Сідалковського. — У мене справді незабаром буде дитина.

    Рекламна усмішка, яка щойно почувала себе повновладною господаркою на загадково переломлених устах Сідалковського, зникла з такою швидкістю, як, буває, щезають блискавиці на далекому обрії. Завжди дотепний, коли неприємності не стосувались його, Євграф тепер поліз за словом у кишеню, наче в гаманець, який виявився порожнім. На його вродливому обличчі заметушилась розгубленість, яка буває у покупця, котрий дуже радів, що придбав гарний товар, а йому раптом сказали, що товар давно знецінений.

    — Гм! — силувано посміхнувся Сідалковський. — Таки запахло кавою: вода википіла, а кава пригоріла… Іє,— Євграф раптом підвівся і постав перед нею на весь свій зріст, — але ж так ви остаточно відіб'єте у мене любов до дітей, і я скоро помилково думатиму, що діти приносять не радість, а тільки виконавчі листи. А потім, двоє дітей для неодруженого чоловіка… Як ти гадаєш, чи не забагато це? Та ще й в одній сім'ї…

    — У Тамари дитина не від тебе. Ти це прекрасно знаєш.

    — Так, — криво посміхнувся Сідалковський. — Я то це знаю, але про це не знає народний суд, і я регулярно плачу аліменти.

    — Не будемо повертатися до того, чого вже не повернеш. Скажи, яке жіноче ім'я ти любиш? — повторила вона і, як мама, загрозливо постукала цигаркою по коробці.

    Сідалковський одразу зрозумів, що й до чого. Для нього це була звична ситуація, і тому він замість відповіді запитав:

    — Чоловіче ім'я ти вже підібрала? — Він не впізнавав свого голосу. — Моє. Чи не так? Але воно, як сказав би наш Хлівнюк, архаїчне. Застаріле чи, як тепер пишуть у словниках, рідко вживане. Але якщо матимеш доньку, то це буде, я гадаю, маленька Ія.

    — Ти здогадливий, але щось не дуже схожий на себе.

    — Але й ти, Іє, сьогодні не та, що вчора.

    — Я хочу мати дитину від тебе, Сідалковський.

    — Іє, я ж не кінозірка і навіть не Валерій Лобановський, — мовив Євграф, відчуваючи, що сідає на мілину.

    Перед його очима пропливла Тамара, його перша офіційна дружина. "Перша дружина — перша дитина, друга дружина — друга дитина", — азбукою Морзе, але відкритим текстом вистукував у перенапружених скронях пульс.

    — Іє,— сказав він голосом, який з оксамитового баритона став суконним тенором. — Тобі мало чайових? Тобі потрібні ще мої аліменти?

    — Мені не аліменти потрібні, Євграф! Мені потрібний ти! Я люблю тебе, Сідалковський! Я не можу без тебе! Я до тебе звикла!..

    — Звикають і до костюма, — схопився за соломинку Сідалковський. — Але потім, як він зношується чи виходить з моди, його міняють…

    — Не блазнюй. Ти для мене був не коханцем. Ти для мене був коханим…

    — Я не філолог. Я історик. У таких філологічних тонкощах не розбираюсь. А потім, Іє, ти ж знаєш, я навчався заочно. Я й тебе заочно любитиму. У мене до стаціонару алергія. І ще одне: я не можу бути подвійним родичем твоїй матусі. Моє серце такого перевантаження не витримає — лусне. А ти зі своїм вірменсько-українським темпераментом, формами й змістом можеш зачарувати будь-кого.

    — Тільки не тебе, Сідалковський, чи не так?

    — У мене вища незакінчена, Іє, і я не можу тебе так всебічно оцінити, як це зробив би, скажімо, будь-який кандидат наук. Я вже мовчу про докторів, професорів. Там ти поза конкурсом.

    — Спасибі хоч за це! Ти благородний, Сідалковський. Я думала, ти орел, а ти півень…

    — Нічого не зробиш. В ЮНЕСКО цей рік проголошено роком півня, не можу ж я стояти осторонь цієї кампанії…

    — Ти не тільки благородний. Ти ще й солідарний.

    — Абсолютно правильно. Те й друге в мені народилося на кілька днів раніше від самого мене…

    Ія так і не запалила цигарки. Вона безцеремонно стисла її в своїх наманікюрених довгих пальчиках і занурила в цигарковий попіл, що його Сідалковський не витрусив з попільнички ще з попередньої їхньої зустрічі.

    — Я думаю, — тихо продовжувала вона, — коли до тебе приходила совість, то в твоїй душі уже всі місця були зайняті.

    — Мені подобається твоє художньо-образне мислення, хоч воно має дещо ресторанний характер. Але на відміну від ваших столиків, де ви постійно ставите таблички "Зайнято", наперед знаючи, що це тільки для тих, у кого гаманець тонший за камбалу, моя душа наповнена добротою й щирістю, хоч моя природжена скромність і не дозволяє мені цього говорити. Але що поробиш, інколи й скромність потрібно, як і слово, ставити на оборону своєї особи. Я тебе розлюбив, Іє. Таке селяві, як каже мій друг Грак. Такі ми, чоловіки. Чим більше ми пізнаємо жінок, тим більше в них розчаровуємось. Ви ж, жінки, навпаки — чим більше пізнаєте чоловіків, тим більше ними захоплюєтесь. Уловлюєш різницю?

    Ія плакала. Сльози в неї лились, як у дитини, котрій дали трохи погратися улюбленою іграшкою, а потім забрали й здали назад на пункт прокату. Сідалковський сліз не любив. Вони його завжди лякали і роззброювали. Тож поквапно підійшов до жінки, м'яко опустився на одне коліно, обійняв її за гарно обрамлені плечі.

    — Я зустрічатимуся з тобою, Іє,— він поцілував в одну із її двох вологих і солоних, як морська вода на чорноморському узбережжі, щічок. — Звичайно, якщо ти захочеш зустрічей з таким мерзотником, як я. Як бачиш, окрім скромності, у мені живе ще й самокритичність. Я не достойний твого кохання, Іє. І ти це знаєш. Хто я такий?! — піднявся на весь свій зріст Сідалковський, звертаючись до свого двійника, що йшов йому назустріч із дзеркала. — Хто я? Поет, філософ, кандидат наук чи бармен столичного ресторану? За що мене любити?! За вміння красиво писати, інколи говорити… Більше у мене, здається, достоїнств нема. Хіба що оцей костюм, але він взятий у кредит і за нього сплачено лише чверть суми. За що ти мене любиш, Іє?

    Сідалковський говорив про себе майже щиру правду і цим самим не відштовхував від себе Ію, на що в душі розраховував, а наближував. Правда була гірка, як і пілюлі, однак дарма Євграф сподівався, що вона може вилікувати від такої невиліковної хвороби, як кохання. Навпаки — гіркота правди змусила по-новому засяяти мученицький ореол навколо його особи, а нікого так не люблять жінки, як мучеників.

    — Я не можу без тебе, Євграфе… Особливо тепер не можу… Мені нічого не треба… Я хочу тільки тебе…

    — Ти така ж скромна, як і я.

    "Бач, розмріялась", — подумав про себе Сідалковський, але вголос цього не сказав. Він любив себе. І йому дуже хотілося ще й ще почути слова, які так приємно лоскотали душу.

    — Я тебе нікому не віддам… Мені від тебе не треба нічого. У мене є все. Ти знаєш. Але ти не знаєш мене, Сідалковський. Ти ще не знаєш жінок, Сідалковський!

    Сідалковський від здивування підняв брови.

    — Ти тільки думаєш, що ти їх знаєш.

    — Іє,— Сідалковський знову опустився на коліна і взяв її за руки вище ліктів, ловлячи себе на тому, що боїться несподіваного ляпаса. Він чудово розумів, що продовжує грати комедію і цим самим ще більше закохує її в себе, хоч саме це йому тепер було ні до чого. — Мені такі глибокі знання про жінок, як у Ховрашкевича, не потрібні. Я не збираюсь на жінках захищати дисертацію…

    — Тоді для чого ти, як трутень, перелітаєш з однієї квітки на іншу, збираєш нектар, який…

    — Іє,— підняв він красиво руку. — Стоп! Не треба! Тобі ця художність не йде… Розумному досить. Я без розжовування й моралі все поясню тобі. Я нічого вдіяти з собою не можу… — Сідалковський завжди говорив напівправду, а інколи, як оце зараз, чистісіньку правду, і цим діяв сам проти себе. — Мені весь час здається, що в кожної квітки свій нектар. Але як тільки пересвідчуюсь, що квітки хоч і різні, а смак нектару той самий, — я розчаровуюсь і лечу до тієї, в якої, так мені весь час думається, нектар найсолодший. Бачиш, Іє, я перед тобою як на сповіді.

    — Але ти мене весь час запевняв, що я твоя найсолодша…

    — То, Іє, вікове. Воно, як і молодість, дуже непостійне, швидко минає…

    — Ти, Сідалковський, погано кінчиш…

    — Мені про це неодноразово нагадували, як, між іншим, і директорові вашого ресторану, але ти ж сама кажеш, що він так і не кається… Хоча в нього набагато небезпечніший і гарячіший цех, ніж у мене… А мав би він дещо багатшу, ніж його діяльність, уяву, то давно зрозумів би, що за ним уже не один прокурор плаче…

    (Продовження на наступній сторінці)