— Тоді ведіть, діду, до сільради. А то мені особисто сира земля шкодить. У мене хронічний нежить. А як почуваєте себе ви, Грак?
— Діду, опустіть люшню,— гукнув Грак.
— Я тобі дам люшню! Як уперіщу, то зразу відчуєш, що то — люшня чи ружжо.
— Грак, ви не дипломат. Хіба можна рушницю називати люшнею? Негарно. Чим заряджена, діду? — підвівся на лікті Сідалковський.— Тільки чесно.
— Лежать! А то й у тебе стрілятиму.
— Ви от що, діду... До речі, як вас звати?
— Трифон Сакович.
— Так от, Трифоне Саковичу, ви читати вмієте?
— Ну.
Що означало "ну", Сідалковський не зрозумів.
— Ми вам кинемо документи, а ви прочитайте і опустіть дубельтівку. Чесно кажучи, мені якось не по собі, коли вона на мене однооко дивиться.
— Я документам не вірю.
— Так ведіть до сільради. Але на таких умовах: без піднятих рук. Я не йог і довго рук над головою тримати не можу. Швидко втомлююсь.
— Ти мені зуби не заговорюй.
Раптом Грак, наче рись, вигнувся і стрибнув прямо на діда. Дід заволав не своїм голосом, але Сідалковський його заспокоїв:
— Трифоне Саковичу, тільки давайте без шуму. Коли ми лежали, то не шуміли.
Євграф розрядив рушницю, вивернув у діда кишені (там було всього три патрони) і повернув зброю назад.
— А тепер ходімо до сільради. Бо, знаєте, з піднятими руками нам якось не з руки.
Однак дід несподівано почав так верещати, що Грак змушений був кинутися до "Мегацети" і ввімкнути сирену. З лісу повискакували пастушки.
— А тепер пішли, батьку. Тільки без імітації,— якнайголосніше промовив Євграф.— Покажете, де тут сільрада, готель.
— Готелю у нас нема...
— А сільрада, сподіваюсь, є?
— А як же без сільради?
На подвір'ї сільради, куди вони в'їхали на "Мегацеті" у супроводі всіх спиридонівських шибеників, дід знову осмілів і, вискочивши з кабіни, направив дуло на Грака й Сідалковського.
— Ну ви, діду, не менший комедіант, ніж мій товариш,— посміхнувся Сідалковський.— Чи, може, ви на сонці перегрілися?
На ґанок вийшов, ледь помітно кульгаючи, середнього зросту чоловік у вельветовій куртці та офіцерських галіфе.
— Що трапилося, Трифоне Саковичу? — поцікавився він.
— Так-от затримав. Літали над річкою на цьому єроплані. Без пропелера. Аж сліди молочні у небі залишались,— дід без перебільшень, очевидно, жити не міг, як Грак без мрій про незнайдене золото.— Спочатку думав, шпигуни чи ті, ну, як їх, що на інших планетах живуть? Коли це чую — по-нашому балакають. Я їх і отой... затримав.
— На помідорах,— посміхнувся Євграф і подав голові сільради руку.— Сідалковський, старший науковий співробітник науково-дослідного інституту по вивченню попиту на ондатрові шапки. А це мій колега — Євмен Миколайович.
— Чудлло. Два "ел",— підкреслив голова сільради.— Дмитро Панасович. У нас повне село Чудлів і Спиридоненків. Довелося ще одне "ел" додавати.
— Історія повторюється,— посміхнувся Сідалковський.— Я не оригінал.
— Грак-Чудловський,— підійшов до Дмитра Панасовича Євмен.
— Дуже приємно. У нас теж є Чудловські. Трохи менше, ніж Спиридоненків. Граків нема. Ви будете перший. Так що, товариші, зайдімо до сільради. А ви, діду, можете йти на службу.
— Єсть! — виструнчився дід перед головою, як перед генералом.
— Артист,— посміхнувся Сідалковський.
— Уявіть собі,— промовив голова.— Учасник художньої самодіяльності.
— Воно й видно.
Голова сів за стіл, забризканий чорнильними плямами, як учнівський щоденник.
— Приїхали до вас, Дмитре Панасовичу,— присовуючи ближче до нього стільця, почав Сідалковський,— вивчати флору і фауну. Точніше, життя ондатр та їжаків. Мене, наприклад, цікавить статева зрілість ондатри, її поведінка в домашніх та позадомашніх умовах у світлі найновіших досліджень методом наукового спостереження. Євмен Миколайович цікавиться попитом на ондатрові шапки у таких невеличких містечках, як Спиридонівка.
— Ну, що я вам, товариші, скажу,— почав голова, котрий з усього сказаного, очевидно, вловив тільки два моменти: про шапки і лозу.— Шапками у нас, звичайно, цікавляться. Раніше їх носити соромилися. Шапка з пацюка, казали. Тепер носять. Щодо лози, то тут у нас така справа,— Дмитро Панасович збив попіл з цигарки у дротяну урну з пошматованим папером.— У нас є артіль "Іскра". З лози випускає оці плетені стільці,— показав він на стілець, на якому сидів Грак, — крісла, етажерки. Лози у нас тут було тьма-тьмуща. А тоді завезли оцю ондатру. Почала вона лозу нищити. Через відсутність сировини "Іскра" захиріла. Тепер нищимо, чесно зізнаюсь, оцю дефіцитну ондатру. "Іскра" планів не дає. За лозу б'ють, а про ондатру поки що мовчать. Битимуть за ондатру — почнемо її розводити, а лозу нищити. Ось так і хазяйнуємо. Так що приїхали ви до нас, можна сказати, невчасно.
— Гм... Це вже гірше,— кашлянув Грак.— І що, жодної ондатри нема?
— Чого нема? Є. Тільки спробуй її вполюй! Лише вночі на воду виходить,— він підвівся і підійшов до вікна, ніби показуючи їм своє галіфе з двома нашитими шкіряними латками на заду.
"Такі б штани Карлу Івановичу. Вік працюй — і не протруться. Ще й для Дем'яна залишилися б",— Сідалковський не міг відірвати від них очей.
— А що це у вас за гелікоптер? Він що, й справді літає чи плаває?
— Те й інше,— знахабнів Грак.
— І плаває? — перепитав голова.
— Уявіть собі,— захизувався Грак.
— Гм. Цікаво. Державна чи ваша власна?
— Власна,— відповів Грак.
— Лозу не ріже?
Грака зачепило за живе (і цей знущається!). Він ледь не вибухнув гнівом.
— Ви не сердьтесь. Я серйозно. У нас тут такі болота, що до лози ніяк не доберешся. Ось я й питаю, чи не ріже лози...
— Не ріже, зате по воді плаває! Це ж амфібія.
— Невже? — голова повернувся до Грака.— Це ви серйозно?
— Абсолютно.
— То, може, того... увечері... на ондатри поїдемо? Вони на світло йдуть, як зайці. З-під фар ніколи не пробували? Як ваші фари?
— Прожектори. Звідси до Кобилятина-Турбінного видно. Приставте до них кулемет — і качок можна на льоту бити.
— Ні, я серйозно,— голова, видно, й справді був любитель постріляти ондатр.— Ви ж бачите,— він підійшов до рушниці, що стояла в кутку за сейфом, і підкинув її на руці.— Дванадцятий калібр. Кучність на 350 метрів зберігає. Бельгійська. Ще з війни привіз... Так що, домовилися?— запалився голова.— По руках?
— По руках. Але одна умова: нам потрібні не мертві, а живі ондатри. Перед тим, як будете робити благородний відстріл в ім'я збереження лози, ви повинні з добрий десяток їх виловити.
— Чим же ми їх ловитимем?
— Сіткою. Чудовою капроновою сіткою зі знаком якості з тильного боку,— посміхнувся Сідалковський.
— А нутрій вам випадково не потрібно? У нас і нутрій до біса.
— Передусім нам потрібні їжаки й ондатри. А втім, можемо прихопити з півдесятка і нутрій. Для нашої науки й нутрії пригодяться...
— Ви що, на них досліди проводите? — перепитав голова.
— Досліди.
— Як на собаках?
— Ще складніші,— замість Сідалковського відповів Грак.
— За них платитимемо грішми, можемо міддю,— Сідалковський глянув на Грака.— А можемо чистим, ще ніким не розведеним спиртом.
— Скільки ж їжаків вам потрібно? — поцікавився Дмитро Панасович.
— Теж не менше десятка, але щоб штук вісім із них були самці.
— А як же його в біса визначиш?
— А у нас в експедиції ось товариш. У нього диплом з відзнакою...
— А-а! Ну, хіба що... Інститут закінчували? — звернувся він до Грака.
— Беріть вище: академію!
— За цим добром, товариші, затримки не буде. Ондатр і нутрій у нас хоч греблю гати. Ви, до слова сказати, вечеряли? — поцікавився голова.
— Ще ні, але збираємося,— відповів Грак.
— То, може, разом?
— Не заперечуємо,— підвівся Грак.— Але запам'ятайте: Сідалковський далекий нащадок аристократичного роду, і він не може вечеряти без двох речей: без серветок і без виделок. Руками він нічого не бере: ні риби, ні курей.
Сідалковський похитав головою і нічого не сказав: мовляв, молодець Грак, будуть й з нього люди.
— Серветки, хлопці, будуть. Буде й казьонка. Не за цим затримка... Ви мені тільки влаштуйте гарне полювання...
Після доброї вечері, яка, треба сказати, замінила обом і обід, Сідалковський категорично відмовився брати участь в ондатровбивстві.
— Я не варвар,— сказав він.— А тим більше не браконьєр. Та й полювати на ондатр іще рано. Вони тільки підростаюче покоління виховують.
(Продовження на наступній сторінці)