— Зараз зробимо,— послужливо сказав Карло Іванович.— У цю ж мить, Стратоне Стратоновичу.
Карло Іванович навіть у рідному домі не почувався господарем, коли тут перебував Ковбик.
На веранді продзеленчав електродзвоник.
— Кого ще там принесло? — запитав, звертаючись до Ховрашкевича, Стратон Стратонович.
— То прийшов Максим з Майолікою. То я так і знав. То я вам скажу, що Масик, коли...
— Ви що — уже десь нюхнули чогось? — перебив його Ковбик.
Поки вони уточнюють між собою ці незначні деталі, повернемося назад до обвитої плющем хвіртки Карла Івановича і разом з вами зустрінемо цю милу пару, яка дарувала такі рожеві посмішки Мацесті Єлізарівні, що навіть пишні троянди Сідалковського, котрі стояли на підвіконні в індійській інкрустованій вазі, раптом зів'яли і набрали світло-рожевого кольору. А на тлі рожевої сукні Майоліки, що скидалася на домашній абажур, вони зовсім поблідли.
Арій Федорович Нещадим, очевидно, десь по дорозі зустрівся з незалежним ні від кого Чигиренком-Рєпнінським, якого ненавидів за демократизм і бороду. І вважав, що йти йому з Даромиром поруч — це нечуваний компроміс. Але сьогодні усіх фіндіпошівців дорога вела до садиби Карла Івановича Бубона, як свого часу усі дороги вели до Рима.
— Життя зіткане з протиріч,— промовив Сідалковський, вмощуючись у винесене Музою крісло-качалку.
— Ви про що? — недовірливо зиркнув на нього Стратон Стратонович.
— Про Арія Федоровича і Даромира!..
— А-а, то так,— погодився Ковбик, бо Нещадима він не любив майже так само, як і Сідалковського, але свято вірив у френологію і останньому все ж довіряв більше.— З такою мармизою,— кивнув у бік Нещадима, який запізнився і тепер розгублено для чогось тер хустинкою скельця своїх окулярів,— благородним не будеш. Чи не так, Сідалковський?
— Який магазин, така й вітрина,— відповів Євграф, поплескуючи себе по холошах штанів лозинкою, котра йому, певно, здавалася тростиною.
— Киньте ви мені насвистувати марші Шопена...
Сідалковський не відповів. Чи то не хотів заперечувати Стратонові Стратоновичу, чи просто не встиг поперед Ховрашкевича.
— То, я пробачаюсь, Стратоне Стратоновичу,— настроюючи струни, почав Михайло Танасович,— але дозвольте з вами не погодитися. Негарне обличчя — то ще нічого не значить. Людина з негарним обличчям може бути кращою, ніж та, що...— і багатозначно подивився на Сідалковського.
— Та хіба я кажу про обличчя? — розгнівався раптом Ковбик.— Я кажу про вираз його, про якісь окремі деталі: тонкі губи, хижий погляд чи відвислу щелепу... От про що я кажу! Про кабанячі очі, що стримлять, наче з-під стріхи,— кольнув Ховрашкевича, бо не допускав у своїй присутності заперечень навіть з боку улюбленця. Ховрашкевич раптом спалахнув, але Ковбик не дав йому загорітися, негайно переводячи розмову на Сідалковського. Та й Нещадим уже наближався до них.— А чого ото ви, Сідалковський, ніколи не з'їздите до матері? Он Арій Федорович,— кивнув на Нещадима,— доповідає мені, що за вами матуся у селі скучила. Пора б ото і з'їздити...
— У нашому селі для моїх черевиків, Стратоне Стратоновичу, ще не проклали асфальту.— Євграф спробував звести все до жарту.
Та Ковбик так просто свою жертву не відпускав.
— Кого ви з себе корчите, Сідалковський? Інтелігента? А ви знаєте, що справжні інтелігенти народжуються тільки у третьому поколінні?
— Справжні народжуються в першому, чи не так, Масик? — Сідалковський звернувся до Панчішки.
Панчішка знизав плечима. Йому не хотілося заперечувати обом.
— Масик вчився в школі для обдарованих,— кинув Ковбик.— Вам, Сідалковський, нічого рівнятися до Масика. Як ви на це, Карле Івановичу?
Карло Іванович, що переносив з Ховрашкевичем стіл, лагідно посміхнувся.
— Правильно я кажу? — Стратон Стратонович у хвилини сервіровки стола завжди мав чудовий, навіть піднесений настрій.
— Ви завжди кажете правильно, Стратоне Стратоновичу, посміхнувся у відповідь Бубон такою чарівною посмішкою, що від неї, здавалося, хвіртка сама відчинилася — і на доріжці з'явилася Маргарита Ізотівна.
— Мабуть, можна й починати,— підійшла до гурту Мацеста Єлізарівна.
— А чого ж! — відповів Стратон Стратонович.— Гості всі? Чи ви ще на когось чекаєте?
— Та тільки ваших: Баронецького і Грака...
— Семеро двох не ждуть,— Ковбик підтягнув штани і заховав мундштук: це означало, що можна приступати до роботи.
— Тоді, товариші, прошу до столу! — подала найприємнішу, на думку Стратона Стратоновича, команду господиня дому і садиби з садом, що його посадив ще батько Бубона.
Після першої чарки настала та благословенна тиша, коли людям з підвищеною чутливістю стає ніяково і вони починають говорити дурниці або вносити пропозиції. Першим не стримався Ковбик. Очевидно, його службова совість не давала йому спокою:
— Ви що, прийшли сюди наїдатися чи пити? — напівжартома запитав він.
— То Стратон Стратонович правильно каже. Я теж так кажу,— підтримав свого директора Ховрашкевич, хоч був, здавалося, то дуже неуважним, то зосередженим.
Усі розуміли: у Ховрашкевича народжується нова теорія, не знали тільки яка. А саме в ці хвилини, дивлячись на чепчик Маргарити Ізотівни, Ховрашкевич винайшов (поки що теоретично) літню вечірню шапку для жінок. Вона відрізнялася від усіх інших тим, що скидалася на сідло від велосипеда. Тобто мала верх з дірочками, щоб у найспекотнішу пору року чи задушливий вечір тім'я клієнта дихало. Це повинно було зберігати волосся, сприяти його буйному росту. Пізно увечері, особливо в темних вуличках чи закутках, такі шапки, за задумом Ховрашкевича, мали освітлюватися знизу. Мікропрожектори на напівпровідниках вмонтовувалися в хутряні комірці чи синтетику і повинні були працювати на мікробатарейках типу "Сатурн" чи "Марс".
Ховрашкевич сидів блідий, як фантаст у хвилини найбільшого натхнення. Його блідість налякала господиню.
— Вам погано? — запитала Мацеста Єлізарівна.
— Ні, ні, не заважайте, будь ласка,— піднявши вгору два пальці, попрохав Михайло Танасович.
— Архімед думають. Це краще, ніж Ціцерон говорять,— іронічно пояснив Мацесті Єлізарівні Стратон Стратонович.
Сідалковський підвівся.
— А ви ото куди? — зупинив його Стратон Стратонович.
— Мені час. Через хвилин десять за мною машина прийде. У мене ділове побачення.
— Ну, коли за вами машини приходять, тоді звичайно,— не стримався Ковбик, щоб не пустити шпильку.
Сідалковський елегантно розкланявся, сердечно подякував Бубонам і вийшов.
— Так що нехай вони виздихають, як кажуть у народі,— підняв нову чарку Ковбик.
— Хто вони? — обережно поцікавилася Мацеста Єлізарівна.
— Вороги наші,— пояснив Ковбик.— Цей тост не розжовується. Кожний п'є до дна і думає про свого ворога.
— Цікавий тост,— похвалила Маргарита Ізотівна і навіть трішки розцвіла.
— То, я вам скажу, в грузинів цікаві тости,— забувши про світлові ефекти на капелюшках дам, втрутився Ховрашкевич, на обличчі якого блідість почала чергуватися з першими червоними плямами.— То, я вам скажу, ми завжди так: то щоб у сусіда корова здохла чи, приміром, десь фурункул сів. До речі, у народі не кажуть фурункул. То ми, науковці, кажемо фурункул, або по-латині фіріатус. Що в перекладі на нашу мову означає — жахливий.
— Давайте вип'ємо, бо це вже буде до ранку розпатякувати...
— Нічого,— підтримала Ховрашкевича Мацеста Єлізарівна.— Це справді цікаво.
І вона мала рацію, бо хто вперше зустрічався з Михайлом Танасовичем, той і справді заслуховувався. Але досить побути з ним в одній компанії двічі чи тричі підряд, щоб більше не витримувати його. Бо Ховрашкевич нагадував стару грамофонну пластинку, котру крутять щодня, оскільки в квартирі немає іншої.
— Так-от я й кажу. У нас так, щоб тобі на м'якому місці фурункул сів чи щоб у тебе корова здохла. А в грузинів чи японців — по-іншому. Все це робиться культурно, ввічливо. Наприклад, приходять там до Гоги чи Кахі гості. От як ми. Кахі, приміром, сердитий на Гогу. Кахі, Гоча, Гога — то грузинські імена. Так от, Кахі Гочі каже: "Я тобі, кацо, бажаю не дім мати, а палац. І щоб у тому палаці було не три кімнати, а вісім. І щоб у кожній кімнаті стояв телефон. І щоб кожної хвилини ти з того телефону, кацо, дзвонив: то нуль-один, то нуль-два, то нуль-три. Так вип'ємо, дорогий Карле Івановичу, щоб у вас, нарешті, був телефон, але щоб ви ніколи не дзвонили нуль-один, нуль-два, нуль-три!"
За столом бурхливо зааплодували. Так бурхливо, що навіть Муза і Дем'ян, яким заборонялося бути серед дорослих, повискакували на ґанок.
(Продовження на наступній сторінці)